Статті

З нагоди виходу нових поетичних збірок і не тільки

Ніна Супруненко «Завгороди»  (К.: ДП «Інформ.-аналіт. Агентство», 2017. – 516 с.)

Нова книга Ніни Супруненко своєю загальною атмосферою  певною мірою нагадує її книгу «Сонце осені» ( Харків, 2009).  Можливо,  завдяки великому  обсягу,  масштабу охоплення дійсності, стилістичним домінантам, тяжінням до активної життєвої позиції.  Можливо, ця схожість зумовлена також  особливостями дизайну: обидві книги оформила молода харківська художниця Олеся Супруненно, донька поетеси.  Пейзажі за своєю тональністю внутрішньо споріднені з поетичними образами текстів. В обох книгах, як і в творчості Ніни Супруненко в цілому,  споглядальність поєднується  з описом вчинків, подій, така ж закономірність і послідовність відтворення дійсності семантико-стилістичними засобами.  Отже, спільні риси в обох ліричних книгах поетеси, написаних на різних часових перегонах, можна навіть сказати: в різні історичні епохи,  такі спільні риси є. Але все одно в «Сонці осені» більше відчувалося підбиття підсумків, переважали настрої  «збирання каміння» та  віншування жнив.  Нова книга трохи інша за своєю тональністю.  Для авторки нової книги  життя – це передусім потік, великий потужний потік енергії, потік, до якого вона може долучитися, як окрема краплина, може злитися з ним, може розчинитися в ньому. Сам же потік вічний і безкінечний. Все вирішує позамовна дійсність, в яку авторка занурена. Читачу варто самому з головою зануритися в цю магічну дійсність.

      Книга «Сонце осені» складалася з трьох розділів. Взагалі поділ на розділи в поетичних книгах – найчастіше річ умовна і дуже приблизна. Більшість віршів могли би зустрітися не в, скажімо, цьому, а  в іншому розділі і це не мало би концептуального впливу на цілісний поетичний потік. Зрештою, послідовний та однозначний поділ на розділи має свою невідворотність в тому випадку, коли він відбувається на основі якихось чітких і цілком однозначних критеріїв та принципів (Наприклад, за принципом жанру: октави, сонети, терцини; за чітко означеною  тематикою тощо).

      Книга  «Завгороди» також  складається із трьох розділів («Ця магічна сила слова й духа»; «Гіркий полин засніжених степів»;  «Світліють небеса і почуття»), але поетичний потік тече вільно від вірша до вірша, іноді повертаючись до того чи іншого мотиву, іноді забігаючи наперед. Образне мислення автора несе на собі відбиток його особистості і водночас властиві авторові шляхи пізнання позамовної дійсності. Такий спосіб найпродуктивніший і найзручніший.  Для дослідника творчості найважливіше – збагнути, як образне мислення автора вписується в національно-культурний контекст, як одне нашаровується на інше, зіставляється з іншим, перегукується, натякає. Які теми належать до центрових, які несуть відбиток миттєвості, випадковості.  У першому розділі багато віршів, у яких згадується дитинство,  розгадуються загадки роду,  прочитуються та перечитуються таємничі письмена людської долі. Тут найсильніше відчувається вплив народної традиції, її двоплощинність:  взаємно накладаються стан душі та стан природи. Багато віршів такого плану виконано в народнопісенній традиції.  Автор їх закодовує, читач розкодовує, саме для розкодування потрібна ґрунтовна обізнаність із народнопісенною символікою. В поетичному світі Ніни Супруненко є  оповиті своїм особливим серпанком дерева (калина, верба, терен, вишня), квіти (окремо в лісі, в полі, лузі; окремо – на квітнику біля рідкої хати), явища природи (дощ,  вітер, сніг).  Пропонуємо читачеві осмислити один і той же образ (сонях) у двох різних віршах:

* * *
              Соняшникове  диво на полях!
              Мов сонце щедро розлилось на землю,
              Собою відсвітило небо, шлях,
              Щоб навіть в сутінках не стало темно!
              І кожен сонях – це окремий світ!
              Та що там світ – це необ’ємний всесвіт!
              Що ми мудріші – думати не слід,
              Бо грані між усім живим не стерті.
              Свій особливий сенс в усьому є –
              Я дякую за все, що душу гріє …
              О, поле соняшникове моє,
              Ти крізь життя завжди мені зорієш
  3.07.12 Новоселиця – Семенівка

* * *
              І знову соняшники край дороги
              Квітують, заціловані теплом!
              Трава густа цілує босі ноги,
              І сонце-сонях сходить над селом…
              Такий безмежно світлий чистий ранок
              Народжується на моїх очах,
              Жовтогарячий вогняний світанок
              Вихлюпується хвилями на шлях!
              Душа неначе поглинає в себе
              Цвіт сонях і жайвора пісні
              І крилами здіймається до неба,
              Щоб освітити всі майбутні дні!
                  30.09.11 Харків-Кременчук

      Слід зазначити, що особливу послугу  поетеса надає  дослідникам таким чином, що завжди в кінці вірша вказує місце і час дії.  Ми бачимо, що першого (за подачею в книзі) вірша  авторка написала на рік пізніше, ніж другого. Написала його  в рідному селі, очевидно, під безпосереднім враженням, бо зазначено липень, тобто час, коли зацвітають соняхи. Другого вірша (у часовому вимірі – першого) було написано восени, коли соняхи, вже імовірно зібрані, а золотий рай малює уява.  То де більше тепла і сонця? Як не дивно, не там, де фарби наносяться «вживу» з натури на етюдник, а навпаки, – там, де діють закони ностальгії і туга душі розбурхує уяву.  У вірші «з уяви» більше тепла безпосереднього, більше природності і простоти, ледь не дитячої наївності. У безпосередньому спогляданні зображення постає  більш абстрагованим, сухішим, проникнутим потугами філософствувати там, де звичніше і природніше бризкати емоціями. Чи це можна чимось пояснити? Чи існують для цього якісь прописані закони психології творчості?  Гадаю, що ні! Існують особливості образного мислення автора,  вони мають свої домінанти в семантиці, емоційній напрузі, стилістиці. Є ще випадок, який щоразу виявляється зворотним боком закономірності, є свої магніти, свої дороговкази. У кожного свої…

      Якщо поета знаєш давно, він стає для тебе вгадуваним, в одних творах більше, в інших менше. У книзі «Завгороди»  Ніна Супруненко, на мій погляд, найбільш вгадувана в першому розділі.  Тут найповніше розкривається світ її дитинства. Тут віршів про дитинство, присвячених дитинству, родичам, друзям дитинства, найбільше.  Тут багато перегукувань, алюзій, повторів. Накопичення повторів не робить вірші одноманітними, перенасиченими одними й тими ж образами, навпаки, вони виконують певну циклотвірність, сприяють поглибленню контексту, нашаруванню змістовних елементів. Вірші різні за розмірами. Є мініатюри, що складаються з двох рядків ( «Не зволікай, але й не поспішай: Середина – ось тут, а там он – край! 14.11.10 Київ-Полтава), є довгі, які за бажанням можна було розглядати як короткі поеми ( «Завгороди»).  Цю назву вірша поетеса використала  також для назви всієї книги. Наскільки можна вважати вдалим цей вибір?  Слово сьогодні призабуте, дещо простонародне, а книга така всеосяжна, різноманітна, багатопланова!  Коли читаєш і перечитуєш  ці «Завгороди», впадаєш в якийсь особливий стан душі. Вражає не просто простота, а гранична простота, сам кут зору, відбір деталей. Ніколи не доводилося читати  вірш, у якому б отак детально називалася за іменами така велика кількість  родичів, і це не набридало б, не ставало нав’язливим, навпаки, перед тобою відкривається магічна реальність, у якій роду нема переводу. Напрочуд вдало схоплена інтонація: оповідь від імені малої дівчинки, яка відчуває себе вже великою, усвідомлює значущість всього, що відбувається на її очах, вона аж задихається від усвідомлення всього, що відбувається саме в цю мить:              
Мені – чотири. Я давно живу…
                        У мене,  крім батьків, сестричка Валя!
                        Люблю  людей, тварин, птахів, траву!
                      І бабусів обох – і Маню, й Галю!

Дитина вже розуміє, який він непростий – цей світ.  Є світ власний, є світ інших людей. Увесь простір навколо кожної людини такий багатошаровий і незбагненний. Авторка майстерно розширює межі цього незбагненного світу, який надихає малу, але вже захоплену ідеєю пізнання, дитячу душу в такій мірі, що вона готова розширювати межі можливого та дозволеного, переступати ці межі. У такій вервечці  конотативних нашарувань само слово «Завгороди» виростає в символ. У кожної людини свої  «Завгороди», свій поділ світу у часі та просторі. Це слово зустрінеться ще не раз, збагачуючи загальний контекст та увиразнюючи  образні ряди книги.  Тут ще не раз зустрінуться імена родичів та сусідів, вони будуть повторюватися (Чи не занадто?), але в принципі це лише канва, по якій ліричне «я» вишиває свою єдину та неповторну долю.

      Годилися б окремо зупинитися на поетиці книги. Її можна було б характеризувати як традиційну сповідальну чи описову лірику. Це, зазвичай, римована поезія, хоча іноді зустрічаються й вільні вірші з нерегулярним ритмом. Є акровірші («Вогонь, розчинений у часі», стор. 49; «Ніна Матвієнко», «Величний січень в снігових заметах»). Є сонети, двовірші, терцини, катрени.  Але наявність окремих «сонетів та  октав» погоди в світі поетичних форм книги не робить. Тут «пишеться, як дишеться», тобто передусім спрацьовує принцип безпосередньої сповідальності, звідси оце відчуття граничної щирості, яке так бере за живе читачів поезії Ніни Супруненко. В цьому також її «вгадуваність».

      Окрема велика тема – подорожі. В поезії її найінтенсивніше розвивали романтики.  Мотиви подорожі властиві також народнопісенній традиції «Молодому козакові мандрівочка пахне».  Мабуть, Ніна Супруненко найбільший мандрівник поміж світами в сучасній українській поезії. Подорож – це рух. Мотив дороги має свою традицію, свої стереотипи. Дорога явна і уявна, дорога, як магічний клубок, кинутий під ноги самою долею. Дороговкази при дорозі,  подорожні. Знову ж таки – народно-культурний контекст. Я б розділила подорожі нашої авторки на дві великі групи:  всередині країни та за її межами, в основному в південній Європі в країнах романської культурної традиції ( в германському світі в першооснові закладено іншу тональність). Мандрівки по Україні – це ті ж забіги «завгороди», тільки з якоюсь серйознішою метою, більшою відповідальністю.  Рідна земля вся усіяна рідними квітами (оберегами), обсаджена рідними деревами (сакральними), край дороги – очі-озерця.  Краса споконвічна, якщо й зайде якась хмара, то не надовго:
* * *
                                  І Лубни, й Хорол, і Ромодан –
                                  Це слова із пам’яті  дитини,
                                  Це душі таємний світлий стан
                                  Там, за неіснуючим вже тином…
                                          19.01.12 Київ – Харків

      Світ рідної землі загадковий і магічний, тут на допомогу приходять спогади дитинства, очищують душу, надають їй наснаги. Тут на людину чатують пригоди дорослого життя. Тут жили до тебе рідні тобі люди, лишили тобі неоціненний спадок, наприклад, оцю дорогу, тут рідні тобі люди житимуть після тебе, і все оце, що перед твоїми очима, для вас спільне для «мертвих і живих, і ненароджених»:
* * *
              Залиті сонцем луки і поля
              Здаються просто казкою здаля!
              Он кущик терну, наче сірий вовк,
              Що причаївся зранку ще, замовк…
              Он зайчик виглядає з-за куща –
              Тремтить його сполохана душа!
              А он руда лисичка залягла,
              А там жар-птиці сяють два крила…
              Побіля шляху велетні-гриби.
              Цей світ прекрасний – ти його люби!
              Повітря, землю, крапельку води…
Не забувай, що це – не назавжди…
17.03.09 Київ-Харків

      Такі ж щемливо-ліричні, ностальгійні ноти проникають і крізь образи  пейзажної лірики, яка зринає вже не над рідною землею, але чимось схожою на рідну, близькою, сусідською:
* * *
Два жайвора летять над полем в парі,
Їх проводжають кучеряві хмари
І лагідно вколисують вітри…
Два жайвори, закохані у волю,
Немов освячують пшеничне поле
Своїм польотом вранішнім згори!
А поле, як зелена скатертина,
І чимсь таким повіяло дитинним
І давня в серці ожила краса!
А потім я відчула в серці рану:
Чому дитинство закінчилось рано
І жайвором злетіло в небеса?!
29.04.10  Бухарест

      Як не дивно, ані банальне порівняння («поле, як зелена скатертина»),  ні давно затертий вираз («я відчула в серці рану»)  не псують загальної картини гармонії, світла та висоти.  Це й справді високо, чисто і ніхто спростувати цього не може. Терцини нашептані самим небом…

      Є подорожні нотатки іншого плану (їх також немало!).  Якщо вище наведені і процитовані вірші проникнуті глибоким ліризмом та емоційністю, то ці, про які  йтиметься далі, більше скидаються на репортерські матеріали, підготовлені на замовлення (замовлення можуть бути і своїми власними).
              Ось небо – далі, далі… І Афіни!
              Аеропорт, як лагідна долоня…
              Такі разючі надзвичайні зміни:
              Егейське море плещеться солоне,
              Пливуть пороми – кожен неповторний!
              А чайки всі – як близнюки – так схожі!
              Здається, тут немає суму, горя –
              І тільки радість має в серці кожен!

В образно-семантичному плані наперед впевнено виступає понятійний ряд, з’являється декларативність, проскакує  газетна лексика («такі разючі надзвичайні зміни»).  І так воно й продовжується:
Тут все вспокоює і душу, й нерви
Й зароджує в зневірених – довір’я,
Знедоленим – мов повертає долю,
Безвольним – відміряє легко впертість,
Невільникам – враз повертає волю
І – всіх! – обігріває сонцем щедро!
12.10.11

      Полтава – Київ

Звісно, поезія – царина, де  зустрічаються різноманітні жанри, і все-таки сильна сторона нашої авторки полягає в глибокому ліризмі, щирій емоційності;  споглядальна, медитативна лірика – її територія впливу. Такою запам’яталася  вона ще зі своїх перших книг, її вірші студентки філфаку заносили в свої записники в 90-і, коли ще не було в масовому вжитку мобільних телефонів та комп’ютерів.  Цілісна природа ліричного суб’єкту сприяє невимушеному звучанню  поетичного слова, вона цілісна, як саме життя, де все перемішано між собою: найпотаємніші мрії закоханої душі, біль, як реакція на чуже страждання,  любов і ненависть, патріотизм і саможертовність. Книга «Завгороди» – явище помітне, значуще, воно буде й буде привертати до себе увагу як читачів, так і дослідників літератури.
Олександра Ковальова
м.Харків

(Про збірки віршів Ніни Супруненко «Щоденник пам’яті». – Х. : Федорко, 2016. – 402 с. / «Дневник памяти». – Х. : Федорко, 2015. – 512 с.)

Збірки написаних упродовж останніх років меморіальних ліричних творів відомої харківської поетеси Ніни Супруненко поєднане не лише назвою та спільним виданням в одній книзі, а й посвятою (і це вважаємо особливо важливим) коханому чоловікові авторки, батькові її дочки й сина, творцеві щасливої родини Олександрові Супруненку, життя якого трагічно обірвалося 25 серпня 2016 року. Про те, що сталося того страшного дня, йдеться у власне щоденниковому записі від 25.12.08 зі спробою осиротілої стражденної жінки осмислити попередні сновидіння розгадкою таїни певних пророчих застережень. Окрім цього матеріалу у вигляді відносно розлогого прозового фрагмента, російськомовна збірка вміщує емоційні віршові рефлексії душевного стану приголомшеної раптовою трагедією поетеси – хвилюючі ліричні твори, співвідносні з поданими в українськомовній частині книжки. В епіграфах до двох перших віршів, створених ще до чорної дати, є ініціальні підписи Н. А. C., що сприймаються як відмінкова форма НАС займенника МИ. Тим самим актуалізована ідея нерозлучності закоханих і після втрати одного з них.

Усі віршові тексти в кожній зі збірок датовано й позначено місцем написання. Для «Дневника памяти» це забезпечує окреслення кола рідних, друзів, добрих знайомих, незабутніх місць перебування щасливого подружжя – основних адресатів лірики російською мовою. Крім того, відповідні тексти сприймаються й у своїй меморіальній значущості, як живі спомини про недавні подорожі разом (від весільної – до далеких, міжнародними маршрутами). Загалом же ліричні партії обох збірок сприймаються як такі, що й переважно реквіємними, і менш частими журливо-величальними тональностями звучать в унісон.

Ілюструвати образний лад ліричної сповіді Ніни Супруненко в названих збірках є справою невдячною, оскільки практично всі віршові тексти характеризуються смисловою злютованістю з відчутною актуалізацією своєрідності образного втілення глибоких внутрішніх потрясінь ще зовсім недавно щасливої закоханої жінки. І все ж спробуємо навести найпоказовіші, з нашого погляду, мікроконтексти художнього світу поетеси в тяжкий час її життєвої трагедії, образно відбитої в збірці «Щоденник пам’яті».

Головними мотивами болючих рядків живої пам’яті про навіки втрачене є відчуття непоправності несподіваного особистого горя, з одного боку, та єдність із коханим навіть і після вимушеної розлуки, – з другого. Саме так прочитуються численні авторські словесні образи нестерпних страждань: «Сонце померкло в серпні, / Крига скувала душу» (с. 6); «Скоїлось лихо з нами. / Я – вічний біль, не жінка. / Сокіл же мій коханий / В небо злетів, як зірка…» (Там само); «Живу – бо плачу. / Плачу – бо живу, / Скорочуючи відстані між нами» (с. 8). У цьому експресивно-емоційному ряду й досить оригінальні образні узагальнення афористичного характеру, як-от: «Смерть ніколи не вбиває / одну людину / вона рикошетом цілиться в тих / хто любить» 14.06.08 Харків (с. 61); «І я в житті вже не шукаю броду – / Бреду наосліп у своїй біді…» 22.03.09 Полтава – Київ (с. 69); «Осиротіле щастя не співа…» 27.11.14 Київ (с. 165). Наскрізними образами поетичного «Щоденника пам’яті» відповідно є той, кому його присвячено, і вірна дружина, творець нерукотворного пам’ятника коханому. Від вірша до вірша авторка заявляє про невичерпну «болю криницю» (с. 22), намагаючись збагнути причину і смисл страшної сімейної трагедії: «Я сподівалась ти і я – навічно! / Та ти згорів…» (с. 20). І цілком правомірним видається гірке запитання до несправедливої долі: «Чому ж так рано роз’єднала Лета / Тебе й мене своїми берегами?!» (с. 10). Проте попри всі випробування стражданнями кохана жінка переконливо стверджує: «У мене тебе – не буде,/ А я – навічно твоя» (с. 12). Вона не має сил замінювати звичне «люблю» на «любила» й на втішальне «Кращих Бог забирає» реагує нестримним воланням серця «Краще він був би гіршим!» (с. 14). Адже кожна мить життя осиротілої коханої нагадує про минулі щасливі дні: «Ніч прошита наче кулями / думками про тебе / світає» 17.06.07 Харків (с. 46). Безупинний час не здатний потопити мрію про щастя в серці того, кому життя подарувало всесильне почуття Любові. Про вдячність коханому за цей безцінний дар говорить поетеса таким ліричним пасажем: «Життя іде – я посміхаюсь часто / (Ніхто не знає: лиш на горя тлі!), / Тому відчути в серці просто щастя / Без тебе неможливо на землі…» (с. 86). Книга пам’яті написана серцем і душею, вона не може залишити байдужим нікого з тих, хто наважиться пройти її безрадісними, але навдивовижу щирими, спрямованими на співпереживання сторінками.

Читаючи ліричний «Щоденник пам’яті», мимоволі співвідносиш сприйняте з відомим українським контекстом інтимної лірики високої проби. Асоціативно згадується Шевченкова візія сповненого болючих переживань кохання: «Така її доля… О Боже мій милий! / За що ж Ти караєш її молоду?». У пам’яті зринають також Лесин образ «сльози-перли» та Франкове символічне означення нещасливого кохання «зів’яле листя». І хоч останні спричинені іншими життєвими ситуаціями, сутнісно вони суголосні з тим, про що веде вражаючу ліричну оповідь Ніна Супруненко, оплакуючи й водночас стверджуючи своє кохання, стяте, але не вбите страшною випадковістю. Вважаємо рецензовану лірику безумовним здобутком вітчизняної поезії останніх десятиріч, художнім явищем, яке в парадигмі новітніх оцінок слід віднести до мовно-естетичних знаків національної культури.

В автографі на примірнику двомовного ліричного щоденника пам’яті Ніна Супруненко схарактеризувала даровану книгу епітетом найсумніша. Знайомство зі змістом інтимної лірики на її сторінках засвідчує правомірність саме такого художнього означення. В одному з інтерв’ю на питання кореспондента про особисте родинне щастя славетна Ада Роговцева відповіла словами Антона Чехова, який говорив про те, що навіть у найбільшому людському щасті є щось печальне. У відблисках променів щасливого кохання на темному похмурому тлі раптового смертельного випадку аналізована лірика подає проникливо-болюче в органічній єдності з печально-щемким. Але все це сприймається не як страхітливе, жахливо-неприйнятне, а як суто людське, як один із можливих супроводів прекрасної й у своїй основі всесильної Любові. У цьому й полягає привабливість і неперебутнє значення створеного поетичним талантом Ніни Супруненко – берегині вірного кохання, майстерно втіленого в її ліриці.

 Володимир Калашник, професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

МИКИТЕНКО  АНТОН  ІВАНОВИЧ  народився 10 липня 1922 року в сім’ї  Микитенка Івана Никифоровича та Микитенко ( Рак ) Марії Захарівни. Дитинство пройшло  в оточенні братів Григорія, Івана, Василя та сестри Віри. 

Після закінчення  школи  працював  у Новоселицькій  сільській раді.

Під час  Великої  Вітчизняної  війни був розвідником.  Нагороджений медалями.

Після війни – навчався  і став працювати  начальником  районного  шляхового відділу ( спочатку  Оболонського, потім  –  Семенівського,  Хорольського  і, нарешті, знову Семенівського району – залежно від реорганізації ).

Під час будівництва траси Київ – Харків керував  роботами на відрізку  Лубни –  Білоцерківка.

Дружина – Микитенко (Гавриляка) Марія Олександрівна, односельчанка;  дві доньки – Валентина та Ніна.

Антон Іванович власноруч виготовляв карти  автомобільних шляхів району,  які згодом віддруковувалися для загального користування , керував будівництвом та ремонтом доріг і мостів у районі, вибуховими роботами на кригах  річок під час весняних повеней з метою збереження мостів. Не маючи спеціальної математичної освіти, мав неабиякі математичні здібності, які з повним правом можна назвати природним даром. Неодноразово підвищував професійну кваліфікацію на курсах у Харкові, Полтаві, Одесі, Львові. З кожного міста привозив сувеніри та книги. Вдома була власна бібліотека з української, російської , зарубіжної класики, література з політології, соціології,  рослинництва, технічна, політична  та дитяча література, зберігалися багаторічні підшивки журналів « Перець»,  « Юность», «Огонек» та інших.

Маючи двох доньок,  Антон Іванович купив швейну машину, книгу з крою та шиття, і  навчився  власноруч шити донькам  сукні,  блузи, спідниці, «бобочки».  Згодом став навчати цьому і дівчаток. Від них завжди суворо вимагав жити тільки по правді. Був людиною  доброю,  але  правда у взаєминах була на першому місці. Про те, щоб  обманути, чи навіть приховати щось  у сім’ї – не могло бути й мови! І якщо навіть доньки  у чомусь завинили – їх не картали за це. Головне – говорити правду. В 1974 році  створив генеологічне дерево, в якому  відобразив 350-річну історію роду Микитенків , яку він почав збирати з давніх часів від своїх батьків.  Є відомості про козака з роду Микитенків, який брав участь у переході через Альпи під командуванням Суворова.  Харківська школа №87 запрошувала його разом з донькою та внуком Антоном  виступити на святі, присвяченому  родоводу.

Дуже любив дерева і квіти, вирощував сорти, яких не було в Новоселиці. Привозив їх із поїздок.  Це були й багаторічні квіти, й однолітні. Завжди навесні  Антон Іванович діставав  стару валізу, яка була наповнена мішечками з різноманітним насінням квітів, і починав сіяти й саджати. А перед цим, щороку по-іншому, накреслювалась на землі  клумба, на якій згодом квітували  тюльпани, лілеї, іриси, гладіолуси, жоржини. Всі діти йшли до школи чи до пам’ятника  в свята з його букетами, які він зривав зі своїх клумб і дарував людям. Умів робити цікаві різноманітні букети. Любив дітей і спілкувався з ними завжди охоче, навчаючи любити землю, природу.  Коли ось-ось повинні розпочатись морози, Антон Іванович пересаджував у відра великі кущі чорнобривців і хризантем і заносив їх в прохолодний коридор. Там квіти буяли до новорічних свят.

І донині на його садибі квітують проліски, конвалії, тюльпани, лілейники, ростуть береза, каштан, ялина, дуб, плодоносять яблуні, шовковиці, горіхи, виноград. Вирощував і кімнатні квіти, до того ж екзотичні: в нього квітували олеандри, різноманітні алое, кактуси, гіпеаструми. Сам  робив прививки на деревах, навчав цьому дітей. На садибі росла груша, на якій Антон Іванович зробив біля двадцяти привичок  різних сортів груш! Це було  дивовижне видовище, коли одна гілка  ще тільки відцвітала, на іншій була зав’язь  груш,  а  ще на якійсь – ранні сорти вже достигали! В Новоселицькому сільському клубі діяв самодіяльний театр,  в якому Антон Іванович, не дивлячись на завантаженість на роботі, брав участь у ролі  актора в постановках спектаклів. Все село збиралося ввечері після нелегкої сільської праці, щоб від душі посміятися над комедією «Фараони»,  де чоловіки мінялися ролями з жінками і намагалися виконувати незвичну для них жіночу роботу! Взагалі,  з ним було цікаво і дорослим, і дітям, бо був він людиною різносторонньо обдарованою і надзвичайно комунікабельною. Тонке відчуття гумору не полишало його протягом усього життя. Після роботи, пізньої вечірньої пори,  Антон Іванович  нерідко збирав своїх і сусідських дітей, показував їм сузір’я, розповідав про інші планети. Або восени розпалював багаття прямо на вулиці,  застругував тоненькі дерев’яні палички, нанизуючи на них яблука, вчив смажити на вогні фрукти.    

В Антона Івановича від природи  був неабиякий хист до малювання та креслення. На воротах свого гаража звичайними олійними фарбами він намалював річку з рибалкою в човні, берег у травах і квітах, ліс на протилежному березі, хмари в небі та журавлиний ключ… Навчав і своїх доньок, і сусідських  самим робити різноманітні ялинкові прикраси  на новорічну ялинку з паперу,  шкаралупи горіхів, яєць,  нанизувати на нитку цукерки, маленькі яблучка  та груші-дички. В сім’ї за його ініціативи випускалась стінна газета, до якої писали чи подавали малюнки діти. Свята були насичені і відмічалися не лише застіллям, а й іграми, конкурсами, призами.

Любив вирізати з дерева, працювати лобзиком, малюючи узори для випилювання  власноруч, майстрував полички та інші дрібнички.  Навіть вирізав ложки, сам плів із лози, що росла за городами, корзини,  з проса – в’язав  віники – все це робив для втіхи,  для душі. Взагалі, все, чим би він не займався – виходило в нього легко і до ладу! Вдома в доньок був акваріум, у якому жили звичайні річкові риби та раки, яких викидало на кригу під час проведення вибухових робіт. Їх тримали до настання тепла і потім урочисто, всі разом, несли до сільського ставка і відпускали на волю. Жили в будинку і їжаки, чекаючи весни, бо часто їх розбуджували , набираючи для корови сіно. Їх теж потім випускали в саду. Зимував навіть поранений кулик, якого підстрелили на полюванні. Щовесни разом з доньками виготовляв шпаківні,  які розвішувалися на деревах  і вдома, і в посадках над  дорогою. Це був щорічний ритуал, на який завжди знаходив час, не дивлячись ні на що.

Сад кишів різноманітними птахами, бо поруч  –  «вуличка», де було роздолля для пернатих. Співали в дворі солов’ї,  кували зозулі, туркотіли горлиці, стукотіли дятли, а ночами пугукали сичі, з’являючись в час надвечір’я і не боячись людей…

Антон Іванович був надзвичайно принциповою людиною. Нині в це неможливо повірити, але працюючи керівником районного рівня, відмовився від вступу до комуністичної партії. ( Тобто, на закритих партійних зборах він, як не член партії, не міг бути, але як керівник такого рангу – мусив бути обов’язково).  Відповів: « Я згоден  перейти на посаду заступника, але до партії вступати не буду. Якщо я не вступав до цього часу, то всі подумають, що я став членом партії заради збереження посади начальника. Ні.».  Так і  працював начальником  у Семенівці  до виходу на пенсію.

В 1982 році  Антон Іванович пішов на заслужений відпочинок.

Влітку, коли до нього з’їжджалися внуки, Антон Іванович робив для кожного щоденник, в якому писав завдання на день, а ввечері за круглим столом виставляв оцінки, займався з ними математикою, розповідав цікаві історії. Сам у  літньому віці став вести щоденник погоди, накресливши помісячно, потижнево і розділивши день на частини, замальовував  щовечора все, що сталося вдень – тому завжди знав, коли і в якому році випав перший сніг, якого числа прогриміла перша весняна гроза, коли влітку був град.

Відійшов у вічність 9 жовтня 1998 року.

МИКИТЕНКО ( Гавриляка ) МАРІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА  народилася 10 лютого 1923 року в сім’ї  Гавриляки Олександра Ілліча  та Гавриляки ( Кріт ) Ганни Михайлівни.  Дружні брати Леонтій, Василь та Григорій, люблячі батьки.

   Після закінчення школи працювала вихователем в дитячому садку. Діти її дуже любили, завжди оточували щільним кільцем, коли зустрічали на вулиці після роботи.

   Під час війни Марію двічі забирали до Німеччини і вона двічі втікала, не доїхавши: перший раз з району, але повернувшись додому, дізналася від сусідки, що батьків забрали в Семенівку, вимагаючи її повернення. Марія добровільно повернулася до району, щоб відпустили батьків.

   Вдруге – втікала вже  з-за Дніпра. Підмовила кількох подруг, щоб  утекти до перетину Дніпра, розуміючи, що через річку перебратися назад буде важко… Але раптом перед тим, як треба було втікати, щось усередині почало противитися: не можна! Вона ледве умовила подруг навіть не намагатися робити спробу втечі. І її передчуття виявилися не марними: тих, хто наважився на втечу, фашисти розстріляли …  А вже коли перетнули Дніпро, їхали довго без зупинки, люди хотіли пити і німці зупинили потяг, щоб «добровольці»  перебратися до Німеччини не загинули від спраги. Ось тут Марія вирішила: треба втікати! Сказала подругам, щоб ішли за нею,  а, зустрівши якусь бабусю, шепнула їй: « Ми хочемо втекти! Де тут можна сховатися?» Бабуся швидко все зрозуміла, рукою показала туди, де пити воду, а сама прошепотіла: « Там, ліворуч за сараєм є стара повалена повітка… ЇЇ здалеку не видно…»  Дівчата так і зробили: зайшли, хутко лягли на підлогу і лежали, ледве дихаючи…

   Вони чули, коли потяг гудком скликав усіх до себе, чули фашистське:             « Цюрюк! Шнель, шнель!», а самі відчували, як гупає  серце від страху!   Чули, як розстрілювали тих, хто не повертався до вагонів, намагаючись втекти, коли потяг уже рушав…

   Кілька місяців з подругами йшли пішки, вдень переховуючись в гаях, лісосмугах  чи нескошених хлібах , їли зерно пшениці та жита, облущуючи незібрані  на полях колоски, а вночі знову йшли…

Допомагали харчами і люди,  деколи залишали на ночівлю, якщо в селі не стояли фашисти.

   …Через Дніпро їх перевіз на човні рибалка під обстрілом німців. Тут теж не обійшлося просто так! Дівчата домовилися з одним чоловіком  про те, що ввечері він перевезе їх через ріку. Вони вже йшли вулицею села, коли їх наздогнала молода жінка і сказала, що її чоловік, з яким вони домовилися,  ввечері здасть їх поліцаям.  Жінка розповіла, що в крайній хаті з іншого боку села живе дідусь, який переправить  дівчат через Дніпро.

Дівчата  подякували молодій жінці, яка, на щастя, в час їх перемовин була вдома і чула їхню розмову…  А пізнього вечора старий рибалка перевіз їх  через Дніпро. Свистіли кулі, прожектори  яскравими вогнями перерізали ніч навпіл, а дід веслував, проклинаючи фашистів!

   Дівчата знову продовжили свій нелегкий шлях додому: вдень ховалися, а ночами йшли…  Не обійшлося і без несподіванок: одна селянка порадила зробити із тканини «ляльку»,  намотавши пелюшок, зображати з себе маму, щоб не викликати підозру , чому молоді дівчата не на роботі в Німеччині… Так і зробили. Йшли довго, тому останнім часом стали пересуватися і вдень.  І раптом із-за гаю вийшли  німці! Діватися було нікуди – дівчата продовжували йти. Коли вони вже розминулися,  офіцер затримався, покликав жестом  до себе Марію і наказав викинути згорток в кущі, показуючи, що її можуть  розстріляти…  Марія мовчки викинула «ляльку» і дівчата пішли далі…

   Після цього випадку стали  йти виключно ночами, щоб більше не зіткнутися з військовими… Дорога додому була довга, нелегка, повна  небезпечних пригод.

  …Дійшовши до Новоселиці, деякий час переховувалася вдома на горищі, але після підозри поліцая, її перевезли на підводі, вкривши сіном, до  Степанівки, де жили родичі по маминій лінії.

   Після закінчення війни навчалася в Липковатівці  (Харківська область) і отримала диплом  агронома.   Працювала  в Оболонській насінневій лабораторії , агрономом та головним агрономом в колгоспі «Комунар»,  секретарем партійної організації  колгоспу.

  Чоловік – Микитенко Антон Іванович,  дві доньки – Валентина та Ніна.

Марія Олександрівна  завжди була надзвичайно енергійна, струнка, невтомна, працелюбна, весела. Засвіт сонця об’їжджала поля, перевіряючи сходи зернових чи цукрового буряка, і кінь втомлювався швидше, ніж вона…       Вмілий організатор, вона своїм власним прикладом показувала, яким повинно бути відношення до праці. А коли Марія Олександрівна виступала перед односельцями зі словом на святі чи мітингу, всі слухали її і повністю підтримували, бо  народилася і виросла вона тут і добре знала і розуміла і проблеми, і радощі своїх земляків.

    Будь-яка робота наче дзвеніла в її руках! А який хліб вона вміла випікати в печі! А які смачні страви готувала!  А які начиняла ковбаси і кров’янки до новорічних свят! А які різносоли діставалися з льоху взимку! Жодна людина не вийшла з її будинку без частування. Це був закон у родині, який ніхто й ніколи не порушував.

   Не дивлячись на важку  відповідальну працю, вправно вела власне господарство, встигаючи і в будинку, і в саду, й на городі. Від дітей вимагала  правди завжди  й у всьому.  Доньок навчала готувати, вважаючи це необхідністю в майбутньому  дорослому житті. Її борщ і капусняк – це було щось особливе!  Донькам говорила, що жодна жінка не має права не вміти готувати український борщ. У дітей були і постійні обов’язки  з прибирання кімнат, але головне – відвідування бабусь і дідусів, що жили поруч, в Новоселиці, що діти робили з величезним задоволенням!

   Встигала все, ось тільки не вишивала рушників – такого часу в неї ніколи не було… На стінах висіло багато рушників, але вишиті не нею… Єдина картина – грона  синього винограду – вишита гладдю, завжди була  на видному місті і Антон Іванович, жартуючи,  демонстрував її рідним та друзям як унікальне явище!

   Щоліта приймала гостей з різних міст:  брати і Марії Олександрівни, і Антона Івановича майже всі стали військовими,  служили  і на Сахаліні, і в Борисполі, і в Будапешті, і в Харкові, але під час  відпустки обов’язково приїжджали  разом з дружинами та дітьми в Новоселицю, домовляючись про час приїзду завчасно. І тоді  на всьому подвір’ї  розлітався аромат домашньої ковбаси, яка ще взимку заливалася смальцем у горшки  саме для цієї зустрічі,  і розігрівалася в перший день приїзду.

   Свою професійну кваліфікацію  Марія Олександрівна підвищувала на відповідних курсах  Полтави,  Харкова,  Москви,  Ленінграда (Петербурга).

Нагороджена медалями за трудову доблесть. Постійно обиралася депутатом  Товстівської сільської ради,  депутатом Семенівської районної ради. Після виходу на заслужений відпочинок обіймала посаду  голови профспілкового комітету.

На святкування 350-річчя села Новоселиця, коли приїжджали шановні гості і в концерті  співала Раїса Кириченко,  святковий коровай громада довірила пекти саме Марії Олександрівні. Жінки розповідали, що вимішувала вона тісто дуже довго і відмовлялася, щоб її хоч на якийсь час замінили! Коровай видався на славу!

   Не гірший він був і на святкуванні золотого весілля Антона Івановича і Марії Олександрівни, яке відмічали  7 листопада 1997 року родичі  і всі сусіди з усієї дружної вулиці Федорова!

Після смерті чоловіка Антона Івановича  з 1998 року Марія Олександрівна проживала в Харкові.

Життєвий шлях закінчила 21 квітня 2007 року. Похована  поруч зі своїм чоловіком в Новоселиці.

Молдова, Румунія, Болгарія… Кожна країна зустрічала по-весняному сонячно, ніжно-
зеленою травою, прикрашеною різноманітними квітами – життя буяло, росло, квітувало
Здавалося, що на наших очах відкривалися квіти і підіймалися трави, народжувалися
птахи, щоб негайно озвучити навколишній світ своїми піснями! Кожна країна була по-
своєму приваблива і цікава. В кожній можна було б залишитися надовго, але часу на все,
на жаль, не вистачає…
На світі стільки дивних місць,
В яких хотілось побувати!
…Людина на планеті гість
Короткочасний – в цьому вада…
Не вистачає часу їй
Побачити усе на світі,
Занадто мало в неї днів,
Щоб – жити…
(14.06.11, Егіна – Кіпселі)

Отже, і Молдова, і Румунія, і Болгарія позаду, наче три недочитані до кінця цікаві книги..
Але це ще не все, бо там, попереду, чекає зустріч із давно омріяною Грецією…Вона
вабила з дитинства нестримно, починаючи з уроків історії, адже саме на них
зароджувалась зацікавленість, а потім і любов до цієї країни, її історії, культури, традицій.
І ось, нарешті, бажані Афіни…
Приємна втома кожної клітини –
В автомобілі цілих три доби:
Це майже понад силу для людини,
З розряду із собою боротьби!
Та шлях – позаду. Бажані Афіни
Стрічають нас, як дорогих гостей.
Джордж зустріча привітно: « Ясас, Ніна! » –
І ми – свої! – серед – своїх! – людей.
(4.05.09, Егіна)

Так, дійсно, перше і надзвичайно сильне відчуття – це відчуття причетності до цього
привітного народу в цілому і до кожного мешканця зокрема проникає в тебе з першої ж
хвилини! Здається. що саме ти – тут бажаний гість, навіть необхідний, що саме тебе тут
давно чекали… І де б ти не з”являвся – в магазині чи таверні, на ринку чи в ресторані –
тебе зустрічають як давнього знайомого чи друга!
Закінчилися тридобові мандри
І я купаюсь в чарівній красі:
У Греції квітують олеандри,
І гібіскуси теж у квітах всі!

Цвітуть гранати, виноград, оливки,
Лимони теж цвітуть, хоч є й плоди!
Цей світ такий чудовий і великий:
І крихта хліба, й крапелька води!

В усьому є краса і необхідність –
Ніщо не зайве на планеті цій,
Хіба що – у людей духовна бідність,
Та заздрість ще, та камінь в кулаці…
(4.05.09, Халкіда – Кіпселі)

Греки – надзвичайно привітні люди з почуттям власної гідності. Вони люблять свою
країну, своє місто, свою родину і не приховують своїх почуттів ні від близьких, ні від
посторонніх. Їм притаманна щирість, відкритість, добросердечність. І – гордість за власну
країну і свій народ!

В житті моєму незвичайні зміни:
Лікуюсь мандрами від болю…
Вже зустрічають вранішні Афіни –
І я в крилі враз відчуваю волю!

На древніх землях Греції каміння
Несе в собі тисячоліть відбитки:
Дух розквіту і полум’я падіння
В минулому від нас уже закриті…

Але лишились пам’ятки культури:
Афайї храм, колони Перфенону,
І залишки колон, розбиті мури
Історію нам повертають знову.

Віки для вічності – неначе кулі!
Для нас вони – одвічне одкровення:
Ми ніби поринаємо в минуле,
Щоб краще розумітись в сьогоденні!
(15.05.09
Афіни – Салоніки)

Побувавши в Афінах, неможливо не відвідати Парфенон, розташований на найвищій
точці Афінського акрополя! Не можна також не згадати і про головний храм акрополя,
присвячений богині Афіні Парфенос, правительці міста. Це визнана пам”ятка
давньогрецького мистецтва. Частина скульптур експонується в Новому музеї акрополя в
Афінах..

Із Парфенона видно всі Афіни.
На каменях – історія тисячоліть!
Вуста пошерхлі шепчуть: « Іме, Ніна, » –
Я з України привезла палкий привіт.

Культура наша древня, як і ваша,
Щоправда, ваша – значно краще збереглась…
Страждань спили народи повні чаші…
Були тріумфи й перемоги в нас, і в вас.

І хочеться,щоб наше покоління
Культурну спадщину зуміло зберегти,
І всі свої таланти, хист, уміння
Змогло прийдешнім поколінням донести!

(16.05.09, Інсураті – Янурімі)

До речі, Парфенон постійно відбудовується. Реставраційні роботи
проводяться масштабно, не дивлячись на кризову та політичну ситуацію. наче,
на погляд греків, збереженню вічного не може загрожувати сьогодення.
Я вже говорила про те, що в Греції постійно пригадуєш дитинство, уроки історії, наче час
від часу поринаєш не тільки в минуле Греції, а й у своє власне! Бо скажіть, в кого ж із нас
не затріпоче серце, коли перед тобою гора Парнас чи Парфанон, храм Афіни чи Зевса?!
Антична міфологія зринає з глибин пам”яті і вже не відпускає тебе ні на хвильку!..
Але час – це те, що є в нас, але притримати його при собі не вдається нікому… Отож,
настала мить і нашого від”їзду з Афін.

Афіни вже далеко, лиш в уяві…
Гора Парнас – не віриться самій!
Це звідси йде мистецтв одвічна слава,
Що притаманна творчості земній.

Пегас і музи – надто вередливі,
До них підхід нелегко віднайти…
Але які буваємо щасливі,
Коли підходим раптом до мети!

І стан душі близький до катастрофи,
Коли не помічає нас Парнас!
Мазки чи рухи, ноти, жести, строфи –
Віднині недоступні вже для нас!..

І не спасають досвід і уміння,
Згасає в серці творчості вогонь –
Пегас і музи нам дають прозріння,
А ми – лише передаєм його…
15.05.09,Ларісса – Катерина

Дорога наша сповнена вражень лише приємних, надзвичайно позитивних.
Чудова погода ( хоча, звісно, що поганої погоди не існує апріорі і я з цим згодна з
раннього дитинства, бо мені ніколи не може зіпсувати настрій ні дощ, ні холодний
вітер, ні мокрий сніг – це все дарунки життя)!
ПЕЛОПОНЕС
… На Пелопонесі – всесвітньовідомі руїни храма Зевса, зруйнованого
землетрусом. Вражають ідеально паралельно розташовані шматки величезних
колон. Грецькі історики вважають, що висота храму сягала 18 метрів і до 70
метрів завдовжки. І – справжнє диво! – гігантська статуя Зевса скульптора Фідія,
яка створювалася в його майстерні… Колись це було місце стародавніх
олімпійських ігр, які проводилися на честь бога Зевса, з біговими доріжками та
плавальними басейнами, а нині – лише залишки зруйнованого храму, які
приваблюють до себе людей з усього світу!..

МЕТЕОРА
Метеори… Тут відчуваєш себе мешканцем іншоі планети й іншої епохи! Фантастичної
краси гори; залишки стародавніх храмів, що якимось незвичайним дивом причепилися на
скелях; печери, де колись мешкали віруючі, вимолюючи прощення за гріхи не тільки свої,
але й інших!
У нас ще будяки не розцвіли,
А в Греції вони вже відцвітають!
Великі хмари, як сумні воли
Ледь-ледь помітно, кволо ремигають…
А небо світле, чисте, як у нас!
І день погожий… Може, аж занадто!
Є ще і гори, й море прозапас,
Ще – незліченні острови-принади!
Я поринаю у життя нове,
Що після ритму нашого – незвичне:
Тут Муза на Олімпі десь живе,
Тут і Пегас крильми маха заклично!
Тут, на Парнасі, муз тих – не злічить!
Тут, на Олімпі – всі боги планети!
Приходить і прозріння світла мить,
І прагнення до надзвичайних злетів!
Олімп у хмарах білих і снігах –
Тому, напевно, і богів не бачим…
А в нас такий бува Чумацький шлях
Що шаленієш від таких побачень!
Краса така у світі, що вона
Спроможна розбудити й найчерствіших!
І це вона приносить – навіть в снах! –
Найсолоніші й найсолодші вірші…
( 5.06.11, Серез – Афіни )
Греція славиться не тільки багатим на культурну спадщину материком, але й
багаточисленними островами, на яких хотілося б побувати! Всього їх налічується 3054, з
них заселених – 87. Але одного людського життя, напевне, недостатньо для того, щоб
сплавати на кожен з них, а не те, щоб вивчити особливості культури і влитись в його
побут! Але про кілька з них я все-таки розповім.
ОСТРІВ ЕГІНА
Перший острів, на який ми поромом відправилися з морського порту Піреас, це Егіна.
Не дивлячись на багаточисленних пасажирів, посадка пройшла швидко. Автомобіль ми
завезли в нижню частину порома – гараж, а самі піднялися до верхньої зали на поверх
вище. До речі, на всіх поверхах зали відпочинку з різними інтер”єрами і тому кожен
пасажир може почуватися комфортно. На найверхньому поверсі ти знаходишся значно
вище від капітана порома, вітер віє в твоє обличчя, пропливають різні острови і, здається,

що не хто інший, як ти сам керуєш цим велетенським поромом!
Афіни віддаляються все далі, ось вони вже майже тануть вдалині, і ми наближаємося до
острова. Це – Егіна ( в давнину – Енопія ), один із Саронічних островів Егейського моря,
розташований за годину-дві морського шляху від Афін
Егейське море. Зорі. Острови.
Ледь шелестять нічні спокійні хвилі,
Період цей в житті моїм новий –
Неначе книгу, я його відкрила…
Мені спокійно і комфортно тут.
На острові – відрізана від світу:
Проблеми, справи дома, звісно, ждуть,
А нині час – для роздумів відкритий.
З морськими їжаками я дружу
І навіть восьминогів не боюся!
У Греції я перейшла межу
Між тим, що не збулось – і що збулося…
(16.05.09, Серрес – Сандански)
За давньогрецькими легендами, саме на острів Енопія Зевс приніс німфу Егіну. На
острові багата кількість скульптурних пам”яток, які викликають неповторні відчуття
доторканості до минулого… Варто сказати про скульптури фронтону храму Афіни, які
зображували епізоди Троянської війни.
Мене особисо вразило ще й те, що на острові весь час чути туркотіння горличок, які в
Українї здавна асоціювались з дівчатами та жінками, їх ніжністю і шляхетністю!
Ці горлички, немов з мого дитинства,
Щовечора й щоранку туркотять…
Пором в порту на час якийсь спинився,
Щоб потім знову повернуть назад.

Під сонцем ніжаться тисячоліття
І Егіна, і сотні островів!
На них таке яскраве розмаїття
Дерев квітучих, квітів і кущів!

Та є й безлюдні острови суворі,
Де все, як і було – без новизни,
Об них лиш б’ється невгамовне море,
Пороми і човни пливуть повз них…

Лиш чайки зупиняються спочити,
Коли летять із інших островів…
Безлюдні острови такі відкриті –
Чекають, щоб хоч хтось до них забрів…

…Таксі-човни пливуть між островами,

Прошу у Костаса: « Пара кало,
Ми зійдем на безлюдний острів з Вами
І помандруєм, щоб там не було!»

Таксист погоджується: « Не, сеньйора!»
І поверта до острова, щоб ми
Зі скель могли помилуватись морем,
А острів – щоб зустрівся із людьми!

..Яка краса у світі! Боже правий!
Лиш тільки б жити в мирі і добрі,
Бо світ до нас прихильний і ласкавий,
І сонце щедре сяє угорі!

Лиш тільки б ми не шкодили планеті,
Її навчились, врешті, берегти,
Щоб наші всі економічні злети
Природу не могли занапастить…
( 11.05.09, Афіни)
Однією з найхарактерніших рис всіх островів Греції є християнські храми,
найчастіше – білі, які видно, як тільки наближаєшся до островів. Маяки і храми – це те, що
найперше впадає в очі. Я зараз маю на увазі діючі храми, хоча, звичайно, є ще багато
пам”яток історії та архітектури. Але я хочу розповісти про один з монументів на острові
Егіна, який вразив мене своїм нестерпним та неминучим горем.
Монумент дружині, що чекає
З моря чоловіка вже роки…
Вилітають зграї хмар і чайок
З-під її гарячої руки…
Сонце палить цілий день безжально,
А вночі січуть її вітри!
Жінка мовчки дивиться благально
На затоку з берега згори…
В море проводжала чоловіка
І перехрестила, як завжди…
Днів і місяців – пройшло без ліку! –
Як вона завмерла близ води…
В постаті її – безмірна туга,
В погляді – закам”янілий біль…
Вже вона без прихистку, без друга,
Все життя подальше – в боротьбі…
Таємницю смерті чоловіка
Море берегтиме докінця!
Сліз у море витекло без ліку
Із її вродливого лиця…
Монумент печалі і скорботи,
Втрачених надій без вороття!..

І – нічого вже не вартий спротив,
І – не допоможе каяття!
Море проковтнуло щастя й долю,
У собі сховало на віки!
…У чоловіків – довічна воля,
І в скорботі та сльозах – жінки…
(20.06.11, Егіна – Марафонас)
В 2009 році на острові Егіна, в одній з таверн Марафонаса, я посадила кісточку одного з
екзотичних фруктів в вазон, де вже росла пальма. Пожартувала, що коли-небудь діти
ласуватимуть смачними фруктами, зриваючи їх прямо тут, на березі моря. А минулого
року кажу Антону: ” Треба глянути, чи росте моє дерево”. І дійсно, в вазоні розом з
пальмою підростає молодюсіньке деревце мушпули! Боже, як же це приєно, що не лише
на своїй землі ростуть посаджені твоїми руками дерева! Того ж року ми з Сашенькою в
розщелині гори на пляжі посадили суккулент – алое і тепер, спускаючись до моря, бачимо
його. А коли він підросте, то радуватиме він вже не тільки нас!
Як змінюється темпо-ритм життя!
Як змінюються погляди на речі!
За щось все більше давить каяття,
Якісь провини звалюю на плечі…

Не можу, щоб загинуло живе –
Весь час саджаю, сію, поливаю…
В житті пізнати хочу щось нове –
У подорожі знову вирушаю.

За ці останні роки, навіть дні,
Я трохи інша, ніж була раніше:
Європа стала рідною мені,
Відкритішими стали навіть вірші.

…На Егіні живу, душа співа –
Лимони поливаю, апельсини,
А в Україні, певно, вже жнива…
Сьогодні ж подзвоню, спитаю в сина.

Затока Саронічна в островах,
Їх всі відвідать – і життя замало!
А оспівати їх красу в словах
Я навіть намагатися не стала!

Поїду скоро і залишу сад,
Зірву в дорогу кілька апельсинів,
І в Україну повернусь назад,
І обійму і донечку, і сина.

… А згодом повертатимуться в сни
І Егіна, і острови в затоці,
І осьминог, що десь зненацька зник,
І їжаки морські на кожнім кроці.

Вода прозора – видно все до дна:
На каменях колючі кульки чорні…
Егейське море… Я стою одна…
Снують маленькі крабики моторні…

…На ранок ніби чую моря спів,
В затоці бачу острови, пороми…
І зрозумію: знову час назрів
В далекі мандри вирушати з дому!
( 16.05.09, Софія – Луковіт )
…Ранок на острові Егіна зазвичай починається з того, що з Егейського моря
раптом виринає жовто-рожеве сонце і весь острів стає золотим від променів!
Кіпселі оживає, захлинаючись туркотінням горличок, перестають шелестіти
пальми, наче скоряючись всемогутньому сонцю!
Ми залишаємо Кіпселі позаду, минаємо місто Егіна і вирушаємо до Марафонаса.
Дорога чітко повторює берег моря: вона то на кілька метрів відходить від нього, майже
врізаючись в гори, то, навпаки,так близько підходить до берега, що, здається, автомобіль
ось-ось вріжеться в хвилі і попливе!
Марафонас зустрів нас розквітлими олеандрами, гібіскусами, геранями, бугенвільями та
лантанами. Будинки потопають у їхньому цвітінні та зелені, не дивлячись на те, що
піщано-кам”янистий грунт, здається, не розрахований для такого буяння квітів. Мабуть,
квітують вони, завдячуючи щедрим турбосвоїх господарів…
Ми звертаємо з траси в першу ж вузеньку вуличку і припарковуємося під евкаліптом біля
затишної таверни. Столики стоять на піску, хвилі моря лагідно підкочуються майже до
стільців…
Частина острова заходить в море і з таверни добре видно будинки з рудими куполами…
Обрію як такого немає, бо і тут, зовсім поруч. і там, далі, видніються острови різної
величинии, кольору і конфігурації. На тих, що ближче, видніються голі скелі і зелені ліси,
ті, що далі, сіро-голубого кольору, а ще далі – взагалі ледь помітні, наче зіткані з сизого
туману…
Кухня в Марафонасі, як і на всьому острові Егіна, надзвичайно смачна. Перш за все – це
“хорьятики салат” – “сільський салат”, який ми називаємо “грецьким салатом”, і який
майже нічого спільного з “хорьятики салата” не має! А ще – октопуси (осьминоги) –
смажені, копчені, мириновані, каламаракіа (кальмари), тзатзики – оригінальний
специфічний салат-пюре з огірків, саганакі тері – смажений сир і багато інших страв, які, не
боюся перебільшення, приносять естетичне задоволення!
Пляжі наче вигадані природою для відпочинку з дітьми – рівні, як навмисне відпрасовані
хвилями. Море глибшає поступово, даючи простір для малечі…
Хоча цього не скажеш про пляж в місті Пердика! Недалеко від порту він дійсно пологий,
але варто пройти берегом трохи далі – і в воду вже можна лише пірнати, бо глибина моря
відразу кілька метрів!
…День, проведений у Марафонасі сплив непомітно, наповнений приємними враженнями
від усього: моря, сонця, повітря, квітів, людей… І коли сонце стало повільно осідати в
море, одночасно забарвлюючи на обрії зліва острови в яскраво-червоні кольори, ми
сідаємо в авто й вируш нааємо назад до Кіпселі, повторюючи зигзаги дороги і милуючись
островами…
ПОРОС
Порос – два острови в південній частині Саронічної затоки, з”єднані мілиною.
Порос має привабливий вигляд з моря, на ньому ростуть соснові ліси та

чагарники. Він знаходиться недалеко від Афін і до нього легко добратися
поромом, катером чи на яхті. На острові – чудові дороги і ними приємно
мандрувати, насолоджуючись навколишньою красою.
Метана –

Не буду вже, не буду про сумне!
У Греції, на острові – щаслива!
Егейське море обійма мене,
І я покірна, а не вередлива!
Там, вдалині, Афіни, материк,
А ми – на острові посеред моря,
І тільки білих чайок білий крик
В небеснім і морськім звучить просторі!
Відірваність від стресів і турбот!
Свобода безгранична – тільки хвилі!
Пороми, кораблі – це мій оплот!
Душа моя – віднині в грецькім стилі!
Під деревом оливковим сиджу,
Лимон зриваю з дерева до чаю,
Не спізнююсь нікуди й не спішу –
Лише за Україною скучаю…
( 4.05.09, острів Егіна )
ОСТРІВ СКІАТОС
Наближаємося до острова Скіатос, розташованому в західній частині
Егейського моря. Перше, що вражає – це літак, що здіймається, здається з
самого моря: на острові знаходиться Національний аеродром острів
Скіатос.

Острів випливає з Егейського моря, відрізняючись від багатьох інших островів
маленьким півостровом, що заріс лісом, з однією єдиною будівлею, вкритою яскравою
червоногарячою черепицею. Хащі агав, кам”яна кладка, яка захищає від хвиль, що можуть
перелетіти через скелі.
Скіатос… Білі будинки, що напливають один на одного, підіймаються до самої вершини
першого ряду будівель. Башня з годинником, поруч – церква. Між півостровом -оазисом –
два забудованих півострови з кам”ними глибами????? на пляжах, поруч – маленький
острівок безлюдний, на якому лише маяк. Далі – від забудованої території – гори втроє
вищі, покриті лісом, з будинками, що тим рідше розташовані, чим ближче до вершини…
Пором зупиняється. Вихід в порт. Відразу ж на вузеньких вулицях – магазини. Два авто
не скрізь можуть розминутися на таких вулицях. як, між іншим, і на багатьох інших
островах.
Саме на цьому острові народилися новогрецькі письменники Александрос
Пападіамантіс та Александрос Мораотідіс.
Відпливаючи від острова, пором залишає за собою могутній водяний вир, підіймаючи в
порту пісок, перефарбовуючи воду з лазурно-голубої до коричневої! Дуже багата
кольорова гамма води під час швартовки та відправки поромів з порту! Широченний

смугастий слід залишають вони за собою в бухті, а потім і в відкритому морі: пінний білий,
синьо-чорний з бірюзовими відблисками з обох боків, знову – білий. ще один синьо-чорний
і – чисто білий! Далі – і з одного, і з іншого боку – чисте Егейське море з незчисленними
переливами!..
Скіатос залишається позаду з приємними, злегка втаємниченими спогадами, які –
впевнена! – будуть манити до себе знову й знову!

ОСТРІВ СКОПЕЛОС
Наступний острів, який ми відвідуємо – це Скопелос. Острів з багатою
рослинністю, з незвичайними скелястими бухтами з кришталево чистою водою, з
камінчиками білого-білого кольору, біло-жовтого, що нагадують димчастий
бурштин.
Пливеш – і, здається, що глибини иемає зовсім: наближаючи обличчя до води, чітко
бачиш каміння на дні, наче воно не більше метра-двох від обличчя!..
Машиною відправляємося вглиб острова, вірніше, на інший його бік, але для цього
необхідно подолати кілометрів вісімдесят гірського серпантину, де не виключення, а
швидше закономірність, повороти в 360 градусів! Дорога вузька. З одного боку авто
притискується до скелі, над якою звисає каміння різноманітної форми і величини, яке
незрозуміло яким чином ще тримаються на скелях! З іншого – провалля, вкриті кущами!
“Червона” дорога закінчується, переходячи в “білу”. Вона не заасфальтована, але зате
значно ширша і без каміння у нас над головами! Ми їдемо далі лісом. Ліс, ліс, ліс, але з
такими ж крутими безкінечними поворотами! Потім – знову гори без лісу, дорога повільно
трохи спускається донизу і – о, диво! – на скелі, що височіла над морем – біла церква! Ця
мить здається нереальною – настільки чудова вона і неповторна! Від майданчика, де ми
залишаємо авто, кам”яні східці, що звиваються вгору. Біля двохсот східців наверх – і ми
маємо змогу подзвонити в дзвін, що висить під віковим оливковим деревом, поставити
свічки. В церкві – біля сорока ікон, прямо при вході – ікона Святого Антонія, трохи вище,
поруч – Миколи Чудотворця, далі – Ісуса Христа, зліва – Богородиці… Вразила ікона
Миколи Чудотворця, гадаю кінця ХУ111 – початку Х1Х століття, написана в Росії.
Старинна рама, збережена наполовину, свідчила про численні перипетії, які випали на її
долю… Коли, як і яким чином ікона з Росіїопинилася на острові Скопелос в церкві на скелі,
що звисала над Едигейським морем?! Залишається тільки гадати…
Повертаємося назад вже іншою дорогою. Доїжджаємо до міста Лутракі і залишаємося на
нічліг у готелі над морем. Вночі в відчинене вікно постійно вривався шум хвиль, свіжий
вітер і музика…
А вранці до моря – кілька хвилин ходу, але на машині ми їдемо до нього – знову ж таки
серпантином – майже кілометр! Кам”яними східцями спускаємося за кілька хвилин вниз до
порту. Берег густо вкритий тавернами. що розташовані майже впритул одна до одної.
Кухня, обслуговування, ставлення до нас – все просто чудове! Скопелос – це ще одне
пізнане диво!
Не вистачить життя, щоб відвідати всі острови Греції, але прагнути до цього можна і
потрібно… Бо життя – одне і заповнювати його такими враженнями – це робити його ще
більш повноцінним!
Вже Чорне море бачу рідше, ніж Егейське,
Бо часто в Греції живу.
У морі плаваю житейськім
То з веслами, то на плаву…
А то, собі здається, просто пропадаю –
Не бачу зовсім берегів,
Та раптом кладка поруч, скраю –
Виводить із печальних днів…

Життя, воно, звичайно, дуже різнобарвне:
В нім поруч і добро, і зло,
То витончене, то вульгарне,
Але мені в нім – повезло!
Була народжена з любові і в любові.
В дитинстві знала лиш любов.
Син, донечка – сім”ї основа.
Вірніше, це основа всіх основ!
Мені в житті завжди таланило на друзів!
Хоча – нікчемні вороги.
Не скнарами були зозулі в лузі,
Не змуленими – береги.
Десятиліттями квітує дружба чиста,
А вороги щезають, ніби тля.
Зозуля зв”язує роки в намисто –
І вже дитинство бачу звіддаля…
Хоч трохи нині віддалилось море Чорне,
І гай, і “завгороди”, й степ,
Зате мене гойда Егейське море:
Мій світ – і ширшає, й росте!
На щастя, друзів давніх не втрачаю з часом,
А ворогів – ніде нема,
Як від дощу пилюка – щезли разом,
Мов їх поглинула пітьма!
Без них тепер повітря свіже, чисте й світле,
Неначе пил відлип від крил.
Я вільна і мандрую білим світом,
На підлість дивлячись згори…
Уже від мене не залежать долі інших –
Я просто жінка. Зламане сильце!
Але коли мої цитують вірші,
Душа шепоче: “Дякую за це…”
(8.06.11, Марафонас – Кіпсепі)

… Пригадуючи своє дитинство, яке проходило на тлі степовових
полтавських просторів, я хочу розповісти про світ, який був, наче далекий
всесвіт – це луки за огородами, які простелялися рівно-рівно аж до обрію!
Нам здавалося, що там, за огородами, і є отой всесвіт – таємничий,
великий, незвіданий… В Новоселиці це називалося одним словом:
“завгороди”…
Розширюються рамки світу
І “завгороди” вже для нас – Європа.
Ми – виросли. Ми вже давно не діти…
Вже знаємо і горе, і жорстокість.
І захистити нас батьки не в змозі…
І ми їх захистити не зуміли!

Ми – крайні вже – на родовій дорозі,
Але, на щастя, ми не зачерствіли,
Бо “завгороди” наші, ті, найперші,
Не затягнуло забуття туманом!
Я їх увіковічнюю нарешті,
Аби були і на папері з нами!
В душі – навічно! “Завгороди” ж інші,
Де Греція, Монако, Сан Маріно,
В яких нові народжуються вірші
І здійснюються заповітні мрії,
Які не схожі з нашими ні краплі,
В яких все рівно: чи весна, чи осінь,
В яких – лише сміятись, а не плакать,
Бо – найрідніше – викликає сльози …
Іспанія, Італія – для втіхи.
І Португалія – не для печалі.
Лиш в наших “завгородах” ми зі сміхом
І сльози одночасно витираєм!..
У Франції і в Австрії – привітно,
Угорщина й Словенія – цікаві,
Зате на наших “завгородах” в квітні
Така трава! А восени – отави!..
Для нас і гори, й острови відкриті –
Планету відкривати ми не проти,
Але тримають нас на цьому світі
Оті, найперші, наші “завгороди”!
( 1.07.11. Ріміні – Венеція ).
НІНА СУПРУНЕНКО,
член Національної спілки письменників,
член Національної спілки журналістів,
заслужений діяч мистецтв України

Знайомство наше з Володимиром Володимировичем Гаряївим ( пишу “Гаряївим”, бо саме так він
підписувався в останні роки життя) відбулося восени 1974 року. Я, тоді ще операційна сестра,
працювала на Холодній горі, де поруч, на провулку Болгарському, проживав Володимир
Володимирович Гаряїв. Одна з медсестер на прийомі, знаючи, ким працює Володимир
Володимирович, попрохала його почитати мої вірші. Він підійшов до мене — і так, без ініціативи з
обох сторін, нас познайомили. Зав”язалася наша багаторічна дружба, яка закінчилася тільки з
відходом В.В.Гаряїва в інший світ…

Володимир Володимирович завжди був людиною цілеспрямованою і надзвичайно
працьовитою. Цінував ці якості в інших, страшенно не любив безвідповідальних і необов”язкових
людей. Як викладач — вимогливий, але завжди готовий прийти на допомогу і витратити свій
власний час, якщо студентові чи аспірантові це потрібно. Запрошував додому, пригощав чаєм та
обідом.
Для мене особисто складав список зарубіжних поетів, яких я повинна була перечитати за певний
період часу, дарував багато збірок поезій, які я з вдячністю зберігаю донині в сімейній бібліотеці…
Був страшенно проти мого вступу на режисерське відділення, мотивуючи тим, що така професія,
яка потребує багато часу та енергії, буде заважати мені писати вірші. То ж коли дізнався про мій
вступ, був неприємно вражений тим, що я не дослухалася до його поради. Висловлював своє
невдоволення моєму чоловікові Олександру Олександровичу, говорячи: “ Тепер вона не напише
вінка сонетів!” Звісно, що тієї ж ночі я почала писати свій перший вінок сонетів…

Володимир Володимирович любив подорожувати. Для походів до лісу в нього був рюкзак,
розкладний стільчик, туристичний набір каструль, що входили одна в одну. Часто у вихідні він сам
вирушав до лісу і проводив там цілий світловий день. Вперше про те, що бувають білі фіалки, я
почула від Володимира Володимировича. Знаючи, що в мене в саду є “лісова галявина”, він
згодом викопав для нас кущик білої фіалки.
Але, звісно, одними подорожами до лісу він не задовольнявся. Одного разу на льодоколі
добрався до Північного полюса. На той час це було рідкістю і коштувало чималих грошей, але на
книги та подорожі Володимир Володимирович ніколи не скупився.
Гаряїв не тільки описував свої враження, але й робив замальовки олівцем. Це була одна з його
любимих розповідей. Він із захватом показував малюнки, акуратно зберігаючи їх.

Одна з найголовніших його пристрастей — це книги. Однокімнатна квартира його більше схожа
була на міні-бібліотеку, бо з усіх боків, від підлоги до самої стелі, стояли полиці з книгами, де по-
сусідськи уживалася проза й поезія, філософська література і альбоми репродукцій картин відомих
художників. Цікава деталь щодо колекціонування книг: повне зібрання когось із письменників
могло бути, наприклад, без четвертого, шостого, дванадцятого томів. Колись,на запитання мого

сина Антона, який в той час якраз уже вчився рахувати, Володимир Володимирович відповів: “
Розумієш, Антошенька, письменник це чудовий, але відсутні книги написані значно слабкіше…
Тому я їх вилучив.” Це здивувало навіть мене, бо я, чесно кажучи, думала, що просто відсутніх
томів Володимиру Володимировичу не вдалося дістати! Адже в ті роки книги ми дійсно
“діставали”, що ніяк незрозуміло нинішній молоді…
Ще Володимиру Володимировичу подобалися вази для квітів, особливо порцелянові або
фаянсові, тому з вибором подарунків для нього до свят — проблем не було.
Працювати любив взагалі, але з особливим задоволенням робив це вечорами та вночі, тому
взаємні дзвінки один одному опівночі були не дивиною. Світло любив затишне — світло настільної
лампи — і для нього було насолодою писати при такому освітленні. В мене й до цього часу є дві
лампи, на одній з яких написано:” Ніночці на гарні вірші – В.В. 31.05.89”.
Особливо вражав наших гостей у мене на дні народження, бо, знаючи, що в останній день весни
ми будемо вирушати до лісу в березовий гай, все одно з”являвся в білосніжному костюмі, білому
метелику та білому взутті!
Його зовнішній вигляд, природна вроджена інтелігентність, гострий розум, тонке почуття гумору,
сучасний погляд на речі завжди захоплювали наших нових знайомих.
В нашій сім”ї він дружив з усіма: і з моїм чоловіком Олександром Олександровичем, і з сином
Антоном, і з донькою Олесею. З дітьми він легко знаходив спільну мову, вмів спілкуватися так, щоб
їм було цікаво. Особливо дітям подобалося те, що він дозволяв їм розглядати репродукції картин у
товстих альбомах, завжди мав олівці й фарби для малювання. Діти його любили, а це, як відомо,
показник вірний для визначення суті людини. Дитячий садок доньки був поруч з будинком
Володимира Володимировича і мені було дуже складно переконувати Олесю не заходити до
нього щодня!
Був пунктуальний, на запрошення прийти в гості ніколи не спізнювався, приходив за кілька
хвилин до призначеного часу.
Володимир Володимирович любив приймати вдома гостей, був майстерним кулінаром. Навіть
на свій день народження, 15 березня, готував для гостей сам: надзвичайно смачна свинина з
чорносливом, різноманітні м”ясні салати з апельсинами та ананасами за рецептом його матері.
Гаряїв дуже пишався своїми батьками, показував родові фотоальбоми зі старовинними
світлинами. Пам”ятаю статтю в енциклопедії про досягнення матері Володимира
Володимировича, він з неприхованою гордістю неодноразово читав нам цю статтю.

Перший мій рукопис «Дарунок долі” був створений під тиском з боку Володимира
Володимировича! Це був 1985 рік. Гаряїв якраз закінчив свою публіцистичну книгу і збирався
відвозити її до видавництва. Тоді ще я не розуміла смаку підготовки майбутньої книги, не бачила в
цьому творчості, а сприймала як нудну роботу… Саме Володимир Володимирович навчив мене
любити цікавий процес народження майбутньої книги! Вже в другій книзі “Цветные сны” я
присвятила одну з поезій В.В.Гаряїву: «Отказаться от малого в пользу будущих дней…»
Він же радив, потім став наполягати на тому, що я повинна збирати свій архів: записи пісень на
мої слова, статті про творчість, листи від читачів, аудіозаписи радіопередач і тому подібне.

Володимир Володимирович обожнював Михайля Семенка. Не просто пам”ятав його як
близького друга юності, не тільки захоплювався його творчістю,а саме обожнював! Якщо я в
розмові починала говорити щось не зовсім схвальне про якусь риму у вірші Михайля Семенка,
Володимир Володимирович тут же категорично стверджував: “Це він навмисно так заримував,
показуючи, що для нього рима неважлива!” Сперечатися було марно!
Як марно було сперечатися і відносно НЛО та інопланетян. У нас було прийнято ділитися
новинами чи цікавими статтями, я нависне, знаючи його реакцію, приносила Володимиру
Володимировичу публікації про НЛО, на що він незмінно реагував так: “Я б з радістю в це повірив,
але чому вони не прилітають до мене чи до когось із вчених, а чомусь вибирають для своїх візитів
виключно домогосподарок?!”

Про те, щоб дописати “Метафоричний реквієм”, який розпочав ще за часів дружби з Михайлем
Семенком та Павлом Тичиною, почав говорити давно, потроху дописував, але працювати постійно
став у останні роки. Я допомагала йому на предмет української мови, бо вона була в нього деколи
архаїчна, збережена в пам”яті здавна, адже багато років поспіль і у викладацькій діяльності, і в
побуті Володимир Володимирович користувався, як і більшість із нас, мовою російською…

В останні роки Гаряїв часто говорив про смерть. Говорив спокійно, підкреслюючи свій вік: “Я не
боюся смерті — я давно відношусь до смерті по-філософськи”. При цьому ходив на зустрічі з
молоддю, до Спілки письменників, якщо там читали поезії цікаві для нього початківці.
Єдине, чого прагнув — це закінчити реквієм.
До останнього дня Володимир Володимирович Гаряїв жив активним творчим життям. Писав
щоденно, часто переписував, змінював, дописував. Читав написане вголос, просив робити
зауваження, якщо здасться щось не так… Але робити якісь зауваження мені навіть не спадало на
думку, бо, на мій погляд, лише він сам мав право вирішувати, як саме має бути…
Єдине, що я зробила, це, за його проханням, назвала ту пісню, яка мені подобалась найбільше і
яку він у “Метафоричному реквіємі” присвятив мені…
Пішов із життя Володимир Володимирович Гаряїв святково одягнений, бо якраз збирався нести
до видавництва рукопис, але, певно, стривожилось серце і він приліг на диван спочити на кілька
хвилин…

   Ніна Супруненко, заслужений діяч мистецтв України

Нова книга відомого краєзнавця Миколи Суботи – це, перш за все, роздуми про витоки своєї душі, минулого свого народу, своєї землі, яка має в собі оте розгалужене коріння родоводу – ніколи незнаного до кінця! – які б глибини воно не мало під собою…

    Пошуки автором своєї душі починаються з раннього дитинства, з осмислення родини, села, природи, що оточує його з народження. Розуміння спочатку свого життєвого кола, що постійно розширюється з кожним новим прожитим днем – до розуміння світу. Микола Субота описує, здається, звичайні життєві ситуації: « Звички віють холодок у душі людини, від протягу якого виникають різні недуги. Бувають звички добрі, необхідні для людини. Це вставати в один час з теплої ніжної перини, умиватися, чепуритися, займатися щодня різними заняттями. Без цих звичок людині важко було би. Але людина також може звикнути злитися, говорити неохайні слова, брехню…» (Перцева наука).

    Природна мудрість простої сільської жінки, матері, яка, виховуючи сина, дивилася не на якусь окрему провину, а думала про далеке майбутнє його, намагаючись уберегти від помилок у житті. І не просто уберегти – а навчити сина з раннього дитинства думати, передбачати наперед, аналізувати… Коло проблем, піднятих автором, просто вражає!

    Широка амплітуда почуттів , контраст райської природи і пекельного життя людей на цьому райському тлі (Перевзута витівка ) примушує читача відчувати трепетне задоволення і гіркий щем у душі – одночасно…

Роздуми про юність і старість, про вічну любов до життя, яке подароване нам, спонукає задуматися, заглибитися в самого себе: « Зникає рум’янець і не лише з лиця, а з самої любові до життя.» ( Старість).

Напевне, краще за самого автора не скажеш про його покликання, про те, як усвідомлює він свій життєвий шлях: «…Доля розпорядилась родитись у такому незвичайному місті, де в давнину різні чумацькі дороги стікались до Муравського шляху, становлячи його великим і божественним Чумацьким Шляхом Всесвіту. Там, де згубив своє чисте слово Князь Ігор, як ходив на половців, а в 17-му  столітті постав козачий Сіннянський монастир, до якого топтав стежки мандрівний  філософ Григорій Сковорода. І судилось мені у цім краю не тільки народитись, а ще став цей край провідним у моїх мандрах. У своїх походах я шукав ту людську мудрість, яка виситься над нами праведністю і надихає на віру, на любов до життя. Мандрував, шукав, а чи знаходив…» (Журавлина).

    І ще хочу сказати, хоча це, на перший погляд, і не має відношення до книги: Микола Субота в липні 2016 року започаткував « Кобзарський схід» у селі Кадниця і, будемо сподіватися, що захід щороку буде збирати навколо себе все більше й більше поціновувачів і шанувальників, а неповторна природа цих місць приверне до себе широке коло людей, небайдужих до історії Слобожанщини, до цікавих подорожей – людей, закоханих у життя!

   Автор – людина невгамовна, цілеспрямована, вічно в пошуках нових ідей та проектів. Його болюча небайдужість до історії рідного краю, до витоків свого «я», примушує постійно працювати, вивчати, організовувати, творити!

   Я впевнена, що ця книга послугує для багатьох прикладом творчого горіння та бажання не чекати чогось від когось, а самому засукувати рукава вишиванки в прямому й переносному значенні і – працювати,  працювати,  працювати!

   Нехай читачі знайдуть у книзі Миколи Суботи те, що їм необхідне, те, що примусить подивитися на цей чудовий і нелегкий світ закоханими очима ще раз, по-особливому – очима самого автора.

   Ніна Супруненко, заслужений діяч мистецтв України

Суботній червневий день видався дуже щедрим на природні дари: світило
яскраве сонце, насувалися сіро-фіолетові хмари, падала з небес животворяща
злива, налітав свіжий вітер, розганяючи всі негаразди, і, врешті-решт, знову
засяяло ніжне сонце!
Шарівка зустріла нас кришталевими краплями на листях дерев, дзвінкими
різнобарвними голосами птахів і ароматом розквітлої бузини та жасмину…
Душа відчувала не просто органічне злиття з природою, а наче занурювалася
в минуле, яке, звісно, минає, але ніколи – безслідно:
Дерева ці посаджені давно.
Завезені з чужих земель далеких –
Звикали довго, болісно, нелегко
І батьківщину згадували знов…
Але спливли у сонці і дощах,
В морозах і снігах аж два століття!
До парку в’ється сірий древній шлях,
Співають птахи дзвінко в верховітті…
Як співи птахів, так переплелись
Гілки своїх дерев і чужеземних,
Від погляду закрита неба вись –
Століття пролетіли недаремно.
Чужа земля своєю стала вже,
Повітря слобожанське рідним стало…
І спогади залишились лише
Про край, де народились, підростали…
Живуть дерева, врісши в землю тут,
У Шарівці, де все таке знайоме.
Століття два чужі дерева – вдома…
З роси і сонця – нашого! – ростуть.

Цей вірш народився дорогою до Шарівки… Кожне дерево, як і життя кожної людини, має свою долю… І доля ця може бути благодатною, злою, несподіваною чи запланованою…
Але ми, люди, можемо і мусимо впливати на долю дерев! І ця поїздка до палацово-паркового комплексу Шарівський якраз і була організована як десант допомоги. Я не буду говорити про чисельність, кількість, час і тому подібні виміри, бо вважаю, що головне було навіть не це, не результат праці, а її всесильна об’єднуюча сила! Варто було бачити очі організаторів і всіх, хто добровільно долучився до суботника. Це було свято – свято розуміння своєї необхідності, своєї особистої участі у відродженні. У відродженні природи, традицій, доброчинності, суспільної праці, врешті-решт, своєї душі!
Планета просит помощи. Она
От нас уже устала и болеет…
А нам своя кончина не видна –
Становимся беспечнее и злее.
Вообразив себя земли царём,
А не крупинкой космоса, вселенной,
Одним – не лучшим днем своим – живём
И забываем: в этом мире – тленны.
Нетленны только небо и земля:
Трава нетленна, воздух, солнце, звезды,
Закат, луна – и вновь рожденья дня –
Казалось бы, понятно всё и просто!
Живи в любви, и зла не сотвори!
Не оскверняй земли – она нетленна!
Пусть будет вера и добро внутри –
И к лучшему начнутся перемены.
Не бросит аист древнего гнезда,
И ласточка опять птенцов подарит,
И будет плавать в озере всегда
Не грустный лебедь, а влюбленных пара…
И сон-трава, как прежде, расцветет,
Пушистыми глазами глядя в травы,
И будет голубым – не серым – лед,
Дождя вода живая – не отрава…
И люди будут больше не враги
Шмелям, деревьям, ящерицам… Людям!
…Начни с себя. Планету береги –
Другой у нас вовек уже не будет.

Від’їжджаючи з Шарівки, ми знову милувалися кришталевими краплями на листях дерев, і кожен з нас хоч на крапельку, хоч трішечки змінився:.. Кожен відчув своє єднання з природою, зрозумів, що він – маленька часточка цієї природи, яка зможе зберегти її або знищити. І в цьому, я переконана, і був найбільший позитив!
НІНА СУПРУНЕНКО, заслужений діяч мистецтв України

Вперше я побачила Василя Пилиповича Третецького біля пам»ятника Т. Г. Шевченку 9 березня
2005 року на церемонії покладання квітів. До цього лише читала статтю про нього та бачила його
фото в якійсь обласній газеті. Познайомилися ми трохи пізніше, у квітні, коли мене запросили до
облдержадміністрації.
З 17 травня я стала працювати начальником управління культури і мистецтв Харківської обласної
держадміністрації під його безпосереднім керівництвом. З перших днів роботи мене вразив один з
найулюбленіших висловів Василя Пилиповича: «Все буде гаразд». Слова промовлялися з
усмішкою і з паузами між «все – буде» і «буде – гаразд» і одночасно підбадьорювали, давали
надію, переконували. Це було не просто словосполучення – це була його внутрішня переконаність
у цьому, оптимістичне налаштування на будь-яку справу, впевненість у позитивному вирішенні всіх
проблем.
Не дивлячись на його доброту, він нікому не дозволяв підвищувати на себе голос чи якимсь
чином виявляти неповагу до себе. В.П. Третецький завжди був рівним, витриманим з підлеглими і в
той же час міг бути різким і категоричним, відстоюючи свої погляди. Вмів так делікатно зробити
зауваження, що повторити цю помилку іншим разом вже не хотілося.
Згадую випадок: поспішаю на нараду, на ходу підписуючи термінові папери, заскакую в
автомобіль і тут же телефонує секретарка Василя Пилиповича:
– Ніно Антонівно, Ви де?
– Я вже на площі, їду.
Водій поспішає, ми вже майже проїхали найбільшу площу Європи, і знову дзвінок від секретарки:
– Ви де, Ніно Антонівно?
– Я вже біля входу в адміністрацію!
Невеличка пауза і вона сповіщає:
– Ви спізнились. Можете повертатись назад – Василь Пилипович нараду відмінив.
Я глянула на годинник: дійсно, я спізнилася на дві хвилини.

Через півмісяця мого призначення на посаду – мій день народження. Прошу Василя Пилиповича
про можливість не вийти в цей день на роботу, все одно необхідна поїздка в один із районів
області, можна поїхати саме в цей день. Він посміхається:

День народження – є день народження і нічого тікати. Працюйте.
І ось – його день народження. Зранку зірвала в своєму саду величезний букет « октябринок » і
заїхала до Василя Пилиповича перед роботою. Зайшла до приймальні – а там!.. Місця немає, де
стати! Підходжу прямо до дверей, а полковник, з кошиком троянд і картиною, мені каже:
– Я зараз заходжу.
– Я думаю, що спочатку зайду я, швиденько вручу свій віник і піду, бо Ви ж будете вітати, довго
говорити, так?
Він, може й без ентузіазму, згодився. Заходжу до кабінету і бачу таку картину: весь кабінет
заставлений кошиками різноманітних квітів, навколо стоять якісь подарунки і серед усього цього –
розгублений Василь Пилипович… Я вітаю його і запитую: « Ну, що, хотілось би втекти?..»
А на другий день він покликав мене до кабінету, щоб порадитись, яку картину передати до
школи в Миргород, які книги до яких бібліотек та шкіл. До речі, книги зі своєї власної бібліотеки
Василь Пилипович Третецький теж передав до обласних бібліотек.
Одного разу, знаходячись у відрядженні в міністерстві культури і туризму, мені вдалося вирішити
одне важливе для Харкова питання, яке ніяк не зрушувалося з місця вже довгий час. Я вийшла з
кабінету міністра, вірніше, вилетіла, як на крилах! Але… Було одне важливе «але»… Я рішення
губернатора автоматично замінила своїм… Сіла в крісло, набираю номер мобільного телефону
В.П.Третецького, хоча знаю, що в цей час він на нараді в губернатора. Розповідаю про ситуацію,
яку я створила… Пауза була не більше трьох-чотирьох секунд і я почула спокійний голос Василя
Пилиповича: « Дякую, Ніно Антонівно, що Ви виконали моє завдання. Дуже дякую». Ф-фу… Все.
Треба ще про щось говорити?! Багато кому поталанило в житті працювати з керівником, який
саме так поступить в подібній ситуації? Думаю, не всім…
Це, може, єдиний заступник губернатора, який вимагав, щоб хоча б один-два рази на місяць ми,
начальники управлінь обласної держадміністрації, особисто зустрічалися з губернатором і
озвучували проблеми підпорядкованої нам галузі. Не всі заступники губернатора схвально
ставилися до подібних ситуацій, хоча така постановка питання з їх боку часто спрацьовувала, як
зіпсований телефон.
Коли Василя Пилиповича призначили генеральним директором АТВ/К і стало питання
авторських програм, Віктор Петрович Козоріз почав наполягати, щоб одну з них вела я. Василь
Пилипович запропонував назву програми « Мистецькі зустрічі з Ніною Супруненко». Це була його,
а не моя назва. Єдине, що я попросила, це змінити слово «мистецькі» на «творчі», переконавши
В.П.Третецького, що це значно розширить коло тих людей, яких я можу запрошувати на ефіри.
Його ж ідея і авторська передача «Вечірня казка», і багато інших. Взагалі, він був генератором ідей.
Сам любив готувати каву для близьких друзів. Пив її з медом, а не з цукром, і пригощав гостей.
І ось – з»явилася «садиба» в Куйбишевому. Василь Пилипович так захопився нею, як і всім, чим
йому доводилося займатися. Йому подобалося працювати на землі. Він вирощував там помідори й
гарбузи, редиску й часник – все на світі! А потім з гордістю пригощав нашу знімальну групу
телебачення то помідорами, то ананасними гарбузами. Одного разу завіз кущики полуниць для
мого саду. Я почала заперечувати: « Василю Пилиповичу, мені мою нікуди дівати!», на що він з
захватом відповів: « Та Ви що, Ніно Антонівно?! Це ж ремантантна!»
Мрії про сад захопили його відразу ж. Пам»ятаю, як вони з Богданом Омеляновичем Волосом
їздили купувати виноград і час від часу телефонували мені, раді, як малі діти! Згодом я запитувала:
– Навіщо стільки винограду?! Куди його потім дівати?
– Так я ж буду пригощати всіх! Всім же потрібно!
Зі свого саду я викопала для Василя Пилиповича саджанців калини, бузку, шовковицю ще від
мого прадіда і горіхів, які розлущуються легко-легко, навіть жіночими руками, та кущики
багаторічних квітів. Весь час потім він хвалився нам, що посадив мій сад – всі саджанці в одному

місці! А коли ми приїжджали до садиби під час Сорочинської ярмарки, то Василь Пилипович з
гордістю показував, що всі дерева й кущі прийнялися.
Горіхів у саду Третецького було багато, здається, дерев з п»ять, і він пригостив нас з Олесею. Я в
той день від»їжджала до Києва і забрала їх з собою. Софійка, дружина Антона, відразу ж
безапеляційно заявила:
– Ніна, або Ви їх всі перечищаєте, або забираєте назад до Харкова!
І я сіла зранку в дворі і намагалася розбивати горіхи! Це було щось!.. Горіхи величезні, а
половинки наче цементом чи суперклеєм зліплені! Ну, що робити? Б»ю… З невеликими
перервами, щоб руки хоч трохи відпочили.
На другий день знову сіла за горіхи, аж тут Василь Пилипович телефонує. Вчасно! Дуже
вчасно…
– Ніно Антонівно, а що Ви робите?

Думаю.

А про що Ви думаєте?

Та думаю, Василю Пилиповичу, що мало в нас креативних чоловіків..

Це ж чому?

Та тому, що дарують жінкам срібло, золото, діаманти. А жінка одягне їх у свято, згадає того
чоловіка, а потім прикраси в шафу складе – і знов про нього забуде! А Ви – дуже креативний!
Подарували мені ці залізобетонні горіхи і я… згадую… різними словами… Вас – який вже день!
Василь Пилипович сміявся довго і пообіцяв, що на майбутнє буде дивитися, з якого дерева
можна горіхами пригощати, а з якого – ні!
Події на Майдані не могли залишити таку людину як Третецький осторонь. Дуже тепло говорив
про миргородців, коли ходив закуповувати продукти та речі. Розповідав про ситуацію, коли він
купував сало і жінка поцікавилася: « А навіщо Вам його так багато?», на що Василь Пилипович
відповів: « Так це ж я для хлопців на Майдан». Вона сказала: « Тоді я грошей від Вас не візьму.»
Він розповідав, що ледве умовив її взяти за два кілограми, які він віз до Києва своєму приятелеві.
А потім ще жінка покликала інших продавців і вони почали нести кожен те, чим торгував.
Під час цих подій я була в Києві. На другий день після того, як з»явилися перші вбиті снайперами,
дзвінок зранку:
– Я вчора відправив маму в Одесу, Богдан Омелянович взяв відпустку за свій рахунок – ми їдемо
до Києва.
– Будьте обережні! – відповіла я, відразу ж зрозумівши всю безглуздість цих слів! Як можна бути
обережними перед вбивцями-снайперами?!
Вони телефонували з траси час від часу і розповіли про блок-пост жінок у Борисполі, які зупинили
автомобіль, озброєні кухонними знаряддями праці. На їхнє запитання про причину зупинки, жінки
відповіли: « Щоб «тітушок» не пропустити на Майдан!» В той день я вперше від Третецького і
Волоса почула про блок-пости. Згодом вони з»явилися всюди.
Наша остання розмова відбулася напередодні страшного дня… Василь Пилипович
зателефонував близько 21 години, був у гарному гуморі, розповів про заплановані на завтра події,
а потім попросив почитати нового вірша. Я віджартувалася: « Ой, ліньки мені зошит десь шукати!»
А він говорить: «Ну, тоді почитайте, будь ласка, не нового.» І я прочитала, навіть не підозрюючи
про те, що якби не прочитала, то жалкувала б про це до останнього дня…
Щоб дізнатися, як все пройшло, я зателефонувала йому десь о 15 годині, не знаючи, що він не
відповість уже ніколи…
Одного разу, від»їжджаючи від мого двору, Василь Пилипович зачепив кущ ірису, висадженого
майже на дорозі. Я зробила йому зауваження… А нині часто, виїжджаючи на дорогу, кажу про себе:
« Ой, Василю Пилиповичу, якби ж Ви тільки лишились живі, я б щоразу сама запрошувала Вас
наїжджати на ірис і дорогою до двору, і дорогою назад…»

Ніна Супруненко, заслужений діяч мистецтв України

Наче каштан, що, дозрівши, являє світу диво-плід, так відкриває нам завіса, рухаючись повільно і таємниче, диво-колектив! Зал завмирає, усотуючи в себе колорит українських пісень, різноманітність яких примушує серце битися то ніби церковний дзвін, то завмирати, наче тихий вітер у кронах старих яблунь…
Ми знаходимося на концерті народного гурту народної пісні “Весела слобода” Балаклійського районного будинку культури. Колектив, створений ще в 1999 році на базі музичної школи, давно вже виріс у знаний, бажаний на будь-якій сцені області, на будь-якому святі, конкурсі чи фестивалі.
Різноманітність репертуару дає можливість бути жаданим і на фольклорних святах, бо має гурт і ліричні, і жартівливі, і обрядові, і календарні пісні.
За всім цим стоїть багаторічна творча пошукова робота як керівника гурту Тетяни Шерстюк, так і всіх його учасників, бо співають вони не лише відомі
українські народні пісні, а й ті, які записують від старожилів району та області. І, завдячуючи саме цій пошуковій творчій роботі, слобожанська
пісня в репертуарі колективу висвітлена широко і з особливою трепетністю та любов’ю.
Можливо, дух творчості такий живучий на Балаклійщині дякуючи ще й тому, що саме тут народилася славетна землячка народна аритстка України
Оксана Петрусенко. Діти з самого дитинства знають про це, вони вірять, що народжені на землі співучій, незвичайній, і маючи бажання, можна досягти в
житті будь-яких вершин! Адже яскравий приклад тому – життя відомої в усій Україні та далеко за її межами співачки.

Ми часто бідкаємося, що в суспільстві, особливо останнім часом, все більше бездуховної молоді, що вона байдужа до громадського життя,
розчарована владою, зневірена, безініціативна та інертна… На жаль, це дійсно нині має місце. Та цього, на щастя, не скажеш про учасників “Веселої
слободи”! Кожен із них – особистість, кожен прагне творчого спілкування, все нових і нових успіхів, інтелектуального та професійного росту! І саме
такою ми з радістю хочемо бачити юне покоління. Але й ми, дорослі, мусимо прикладати чимало зусиль для того, щоб наша молодь була на висоті,
віддавати їй часточку своєї душі, любові, терпіння, знань!
Саме так живе і працює художній керівник народного гурту народної пісні “Весела слобода” Тетяна Шерстюк. Створені нею обробки пісень завжди
викликають зацікавленість у колективу, вони мають багату гармонію, неординарні та неповторні.
Незмінний успіх коллективу залежить не лише від талановитої наснаги та організаторської невгамовної енергії Тетяни Шерстюк, а й від кожного
учасника зокрема. Повна творча віддача, постійне самовдосконалення, невтомнва робота, непомітна для слухача, але яка дає позитивні результати
під час кожного концерту гурту. Кожен, хто відчував на собі ті зміни під впливом творчості «Веселої слободи», вже навряд чи забуде той стан піднесення, радості, подиву, захоплення! Певно, саме в цьому і полягає основне завдання будь-якого творчого коллективу: викликати в слухачів емоційний духовний підйом, причетність до правічних джерел народної творчості, гордість за приналежність до свого народу.
У складі гурту багато юних обдарованих солістів і про кожного з них можна було б написати окремо! Але зараз я хочу сказати саме про сина Тетяни Шерстюк – Вיִячеслава. Ось де можна з усім позитивом говорити про сімейні традиції, коли творче начало йде від прадіда-діда до доньки-внука…
Саме завдячуючи вихованню в сімיִї, особистому прикладу матері – Тетяни Шерстюк – Вיִячеслав, не дивлячись на свій молодий вік, досяг значних
творчих успіхів, уже має сольні концерти на професійній сцені, повний нових творчих перспективних планів! І добре, якщо це послугує гарним прикладом
для інших сімей, бо творчість обיִєднує, допомогає порозуміися в родинному колі, досягти гармонії в стосунках з найріднішими людьми! Адже кожна –
без виключення! – мати хоче бачити свою дитину високодуховною, успішною, веселою та щасливою…
Не дивно, що зали на концертах гурту заповнені вщент, бо все, що робиться від усієї душі і зі щирим серцем, викликає такий же відгук і в серцях глядачів. Голоси не прсто звучать – вони прникають глибоко в твоє єство, підіймають твій дух, відроджують приспану генетичну пам”ять, примушують одночасно плакати і сміятись, сумувати і радіти і, врешті-решт, пишатися тим, що ти належиш до цього співучого народу, що ти становиш часточу цієї культури.

НІНА СУПРУНЕНКО,
заслужений діяч мистецтв України

Супруненко Ніна Антонівна— українська поетеса, лірик. Заслужений діяч мистецтв України.

Ніна Супруненко (Ніна Антонівна Микитенко) народилася 31 травня 1953року в степовому селі Новоселиця Семенівського району Полтавської області в сім’ї службовців. Дитинство надзвичайно щасливе: люблячі батьки Антон Іванович і Марія Олександрівна, старша сестра Валентина, дідусь Іван і бабуся Марія Микитенко, дідусь Олександр і бабуся Ганна Гавриляка. Саме їм, своїм бабусям, присвятила Ніна Супруненко вірш «Бабусині рушники»:

На полотні життя буяло! 

Бувало, й місяць вже бліднів, 

А все мені здавалось мало 

Тих квітів, колосків, птахів!

Навчалася в Новоселицькій школі, займалася спортом, захоплювалася народним театром.

Після закінчення школи вступила до Лохвицького  медичного училища. Працювала операційною сестрою в Полтаві. Після одруження та переїзду до Харкова була активною учасницею Народного театру гарнізонного будинку офіцерів. Згодом — народження сина Антона, вступ на режисерське відділення Харківського державного інституту культури.

Після закінчення вишу працювала завідувачем інтернаціонального відділу Палацу студентів НТУ «ХПІ», художнім керівником, директором студентського клубу «Сучасник». Навчалася в Київській державній академії керівних кадрів культури та мистецтв, магістратурі інституту післядипломної освіти Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.

В 1990 році — народження доньки Олесі та вихід першої книги поезій «Дарунок долі», яку поетеса присвятила батькові Антону Івановичу Микитенку.  За цю збірку в 1992 році була прийнята до Національної спілки письменників України.

Після «Дарунку долі» вийшли книги поезій: «Цветные сны» (1993), «У лабіринтах болю і розлук» (1995, 1996), «Звезда, упавшая вчера» (1997), «На обрії душі» (2002), «Вітри протиріч» (2003), «Полиновий світ» (2004), «Времена жизни» (2004), «Закономерная случайность» (2006), «Преодоление» (2007), «Межа часу» (2007) «Оттиск ладони» (2008), «Сонце осені» (2009), «Вселенная» (2009), «Планета любви» (2009), «Дневник памяти» (2016) та «Щоденник пам’яті» (2016), а також дитячі книги «Сашеньке в подарок» (2003), «Загадки для маляток» (2008), «Святкові дні» (2009), «У бабусі й дідуся» (2013).

Роздуми про сенс життя, зв’язок поколінь, любов до рідного краю, глибина і складність кохання — такі основні мотиви поетичних збірок Ніни Супруненко. Її вірші йдуть від самого серця:

Народилося слово непросто, нелегко,

Я йому щирість серця свого віддала.

Щоб крилатим було і летіло далеко.

Щоб і музика в ньому, і пісня цвіла!

Як і кожен поет, Ніна Супруненко живе у своїх творах, які наповнені високим прагненням до добра, миру, щастя, любові.

Багато композиторів написали музику до поезій Ніни супруненко. Це Валерій Титаренко, Валерій Маслєнніков, Анатолій Чілутьян, Володимир Соляніков, Дмитро Новічонок, Катя Чілі. Більше сорока віршів з книжки «Цветные сны» стали піснями. На всеукраїнському телеконкурсі «Фант-лото «Надія» її пісня «Білі крила» у виконанні Катрусі Кондратенко відзначена першою премією. Пісня «Астронавти» у виконанні польської групи «3Х» звучала на Євробаченні.

Її пісні виконують Вячеслав Батулін, Олексій Гавінський, Анастасія Долапчі, Анастасія Доро, Юлія Пересада, Юлія Прядко, Марія Стецюн, Катя Чілі, заслужені артисти Олег Літенко,  Валентин Перехрест, Андрій Тимошенко, Марина Чиженко, народні артисти Володимир Болдирєв, Олег Дзюба, Ніна Шестакова, тріо «Купава» та ін.

Поезії Ніни Супруненко перекладені на інші мови народів світу, друкувалися в Австралії, Вірменії, Великобританії, Білорусі, Німеччині, Польщі, США, Чувашії, але серце поетеси належить Україні:

Залишила Італію і Францію,

Монако і Іспанію – додому!

Приїхавши сюди, я мала рацію:

Тепер поїду лікувати втому

Від сервісу та розкоші Європи.

Борщ український готувати вдома,

Вже буду я ні крапельки не проти,

Де все таке близьке й таке знайоме!

У 2005 – 2010 роках Ніна Супруненко працювала начальником Управління культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації.

Поезії друкувалися в журналах «Дніпро», «Огонек», «Родник», «Сільські обрії», «Жінка», «Березіль», альманахах «Поезія», «Рідна школа», «Джерело педагогічної майстерності», «Рідний край», «Дзвін», «Джаз», в періодиці тощо.

Нагороди

В 1998 році Ніні Супруненко присуджена Почесна медаль «За найкращу книгу 1997 року» Ради Міжнародного видавництва «Берегиня».

У 1999 році стала лауреатом премії імені Олександра Олеся.

Нагороджена Срібним Хрестом ОБВУ Великобританії (2003),

орденом Святої великомучениці Варвари (2006).

Лауреат регіонального рейтингу «Харків’янин року – 2007».

Заслужений діяч мистецтв України ( 2007).

Член Національної спілки журналістів України ( 2011).

Нагороджена Премією Фонду Воляників-Швабінських (2009) за книгу поезій «Сонце осені» ( США, 2011).

Ніна Супруненко пише багато і, здається, немає на світі сили, яка б зуміла стишити її поетичний запал. Натхнення для неї – річ звична, як щось на кшталт дихання або заварювання кави у себе на кухні у час ранкового просоння. На заваді творчості часто ставала робота, про що поетеса щиро зізнається:

Ми не належимо собі й на йоту –

Яка свобода вільного митця?!

Завжди на плані першому – робота,

Якій нема ні краю, ні кінця.

Загалом, у творчості Ніни Супруненко усе на видноті, нічого не приховується, не затушовується і не завуальовується. Можна з легкістю вирахувати стан її душі, часи закоханості, переживань, снів і гіркоти утрат. Коли вмирає любов – веселка знову стає чорно-білою. Це з її книги «Сонце осені», художнє оформлення якої, як і ще кількох книг,  зробила донька Олеся Супруненко.

Ніна Супруненко пише від серця, щиро, іноді з гіркотою і без прикрас… І водночас вона залишається самою собою. 

В уяві поетеси, книги іноді бувають будинками з криги, «в якому замерзаєш ти один». Стосовно поетичних збірок Ніни Супруненко – якраз навпаки. Там тепло і затишно, там світ різнобарвний і романтичний, там упиваєшся цілющою водою і насолоджуєшся різнобарв’ям високого стилю.

Як море зими не боїться (рядок з Ніниної книги), так і вірші Ніни Супруненко не підвладні плинові часу і скороминучим модним тенденціям. Чесністю і відвертістю поетеса приваблює до себе читачів. Вірші Ніни Супруненко допомагають поглянути на світ по-іншому, зупинитися у марноті марнот, змити полуду з очей і спробувати щось переінакшити у власному житті.

Збірка «У лабіринтах болю і розлук» талановитої поетеси Ніни Супруненко, побачила світ у 1996 році. Лабіринт. Це слово в перекладі з грецької мови означає палац, у Стародавній Греції та Єгипті з багатьма кімнатами й складними сполученнями їх, внаслідок чого важко було знайти вихід. Не випадково поетеса обирає це слово для назви збірки віршів, у яких струменять біль нерозділеного кохання, розчарування у намальованих мріями ідеалах, печаль розлук, від яких «душа гірко болить». 

У першій частині «Із травнем в серці» зображені складні, заплутані стосунки з коханою людиною, власним «я». Лірична героїня намагається знайти спільне між минулим і майбутнім, сьогоденням і вічністю, відповіді на питання: «Чому час є найнепостійнішою величиною?», «Чи існує той, хто може «освітити душу?»

У другому циклі поезій «Коли вже біль виходить з берегів» авторкою порушені злободенні проблеми сучасності: крик болю дуба у Сковородинівці, забуття людьми честі й гідності, знищення «повітря, лісу, моря». Але теплиться надія й дрижить думка ліричної героїні:

Якщо ж душа страждає і болить

Ще не настала та, остання мить!

Третій цикл «Крихта сподівань» несе у собі світло надій:

У лабіринтах смутку і прощань

Немає місця веселковим зливам…

Та я знаходжу крихту сподівань

І впевнююсь: ще будемо щасливі.

Цікавим з точки зору філософського осмислення прийдешності, зв’язку поколінь є вірш «Дідусеві пісні». Український народ вважається найпоетичнішим у світі. Пісня – неперевершений скарб, який множився століттями, передавався з уст в уста, несучи паростки добра, милосердя, мудрості. Лірична героїня з любов’ю, повагою і вдячністю згадує свого дідуся, у якого «казок – немов насіння у велетенськім кавуні», пісень, неначе «в маківці мачинок». Вживаючи порівняння, пестливі слова, авторка ніби повертається думками у чистий світ дитинства. Але пісні дідуся були просякнуті тугою й журбою:

У них був твій і біль, і гнів,

Й прожиті роки за плечима…

Використовуючи метафору «немовби це вони (пісні) свою дочку маленьку хоронили», авторка розкриває причину глибокого смутку людини, що втратила дітей. Горе, життєві переживання передчасно змусили дідуся залишити цей світ. Болем утрати, почуттям несплаченого боргу любові, вічною згадкою перейняті рядки, що передають біль непоправної втрати:

Тебе нема…

Біжать літа…

В мені пісні твої осіли.

Але душа людини вважається живою, допоки живе пам’ять про неї. Нащадкам у спадщину залишилися чудові пісні:

Яка в них туга і печаль,

Яка в них непоборна сила,

Які розправлені в них крила,

Яка в них неозора даль!

Поезія «Дідусеві пісні» складається з двох частин. Якщо у першій переважають спогади про дідуся, то у другій – почуття відповідальності за прищеплення любові до пісні своєму синові:

Якщо це все помре в мені,

То як же буду далі жити?!

Що матимуть у душах діти,

Крім зачерствілих наших днів?

Риторичним запитанням закінчується вірш, пронизаний любов’ю до спадщини пращурів, дбайливим ставленням до народної поезії. Це основна ідея твору. Так, за допомогою художніх знахідок поетеса переходить від зображення інтимних почуттів героїні до високих, патріотичних.

Збірка Ніни Супруненко «У лабіринтах болю і розлук» відзначається задушевністю, схвильованістю, відкритістю ліричного голосу, багатобарвним розмаєм почуттів поетеси, яким неодмінно пощастить-таки знайти вихід із лабіринтів болю. 

Творчість поетеси навчає поетичному баченню світу, любові до життя, духовному зростанню особистості. А скільки любові до рідної землі, до отчого дому звучить в її поезії:

Не набридне мені нізащо –

Хай би тисячу літ прожила! –

Ця земля у світі найкраща,

Сад, що дід посадив край села.

Обіймаю землю руками

І вустами цілую траву –

Я все більше люблю з роками

Рідний край, у якому живу.

         Володимир Гаряїв у передмові до книги поезій «На обрії душі» писав: «У багатоголоссі сучасної української поезії голос Ніни Супруненко належить до тих рідкісних поетів, яких називають відприродними, сутими ліриками. Коли перечитуєш поезії її збірок, то здається, що від них віє якимсь свіжим вітром – настільки властива поетесі чулість, сказати б точніше – емоційна відкличність (від слова відкликатись) до явищ навколишнього світу, а словник її поезій є відпочатково і непідробно поетичний. І про що б не писала поетеса, яких би особистих, природних, громадських тем і мотивів вона не торкалась у своїх віршах, відразу ж захоплює в них оця незвичайна емоційна чулість, проймаюча щирість. У її віршах завжди є болісно-пережита і устояна думка, є своє, нестандартне, суб’єктивне розуміння світу, напружений роздум, органічно вплетений у тканину чуттєвого образу».

Поезії Ніни Супруненко

***

Чудовий світ і вся земля свята,

Та найсвятіша – Україна наша:

Вона, єдина, в будні і свята

Наповнює життя стражденну чашу.

Вона – єдиний прихисток душі

В усіх країнах, землях, океанах,

Коли розпуки й підлості ножі

Наносять раз у раз підступні рани…

Ми – українці і своя земля

Для нас завжди найкраща в цілім світі,

Ми любимо її зблизька, здаля

І нею вічно щедро відігріті.

Не віддаляють гори, береги

І не роз’єднують недобрі люди…

Нехай не зазіхають вороги

На Україну – долі їм не буде!

Впаде незмінно кара за гріхи:

За зраду, крик дитини, смерть солдата…

І будьте певні, підлі вороги:

Вас, врешті, прокляне і власна мати.

                            * * *

Не хочеться вже думать про печаль,

А хочеться стрічати світлу радість!

Здається, лиш роз’ятрить серце жаль –

Й заволодіє світом тільки жалість!..

А серце прагне торжества добра,

Найперших пролісків – щоб ще з-під снігу!

Вже надійшла пробудження пора –

Всьому живому на велику втіху.

Вже віддзюрчали молоді струмки,

Влилися соком в благодатну землю,

І вітер ніжний, лагідний такий,

Дні – сонячні, а ночі – темні-темні!

Вже набубнявіли бруньки бузку…

Ще мить – і лопнуть, народивши листя,

І зронять соку крапельку гірку,

Як намистинку у весни намисто.

Й тоді розкриється моя душа,

Відкине зовсім всі жалі-печалі,

І радість, мов нестримане лоша,

Помчиться легко в неозорі далі                            

                            ***

Людина, що не любить землю власну,

Нізащо не полюбить і чужу!

Тож зрадники радіють передчасно,

Що подолали – зрадницьку! – межу…

Чужа земля не принесе ніколи

Тепла й добра тому, хто зло несе.

Тож, зрадники, готуйтеся до болю,

Тепер він в домі вашім – над усе.

Ви вже не дома, а в ганебних приймах.

Ви – зрадники. Копійка вам ціна.

А Батьківщина вас назад не прийме –

На вас тавро. Іудина вина.

            ***

Спекотна спека…

Липень – сковорідка…

Трава зів’яла…

Липи відцвіли.

Твій день народження.

Тобі не гірко?

Років за спиною вже довгий клин…

Та що ж це я?!

День радості сьогодні.

Твій день народження.

А я – про сум…

За тебе я радіти завжди згодна,

А тут –

Печаль тобі якусь несу…

Вітаю від усього серця, друже!

Бажаю миру.

Миру – перш за все!

Сьогодні це нікому не байдуже,

Коли щодня

Війна нам смерть несе.

І знову – сум…

Таке життя настало,

Що й день народження тепер в сльозах…

Загинуло героїв

Вже немало –

Ми провели їх

У останній шлях…

О, Господи!

Та що ж це я?!

Не сердься…

Не ображайся, нині час такий.

Війна, мов рана, ниє й ниє в серці,

То й день народження

Такий гіркий!

Повторююсь: бажаю миру.

Миру!

Та ще – здоров’я,

Бо без нього ж як?..

Тепла і злагоди в твоїй квартирі,

Та ще в душі…

Це – миру добрий знак!

Бажаю щастя.

Всій твоїй родині.

І радості –

У злагоді й красі!

І миру, миру!

Миру Україні –

Тоді щасливі будемо усі.

СОН-СОНЕТ

Проснутися від сну про журавлів…

Проснутись на світанні лиш від того,

Що вже летить з-під крил у світ дорога –

І це життєва надреальність снів!

А ти – приснитись навіть не посмів,

Хоча я перед сном молила Бога,

Бо я без тебе – і німа, й убога,

Й камінням в душу пада власний спів!

А ти лиш промайнеш на видноколі,

Підкинувши у дійсність суму й болю,

Спасибі, що хоч без полови зла…

Та як би не пручалась дика доля –

Я все ж її обї’жджую поволі, 

Хоча вона й скида мене з сідла!

       ***

В дитині цій тече і кров моя,

І кров моїх батьків, і пращурів далеких –

Освячувала їх своя земля,

У кожного із них були падіння й злети…

Вони жили і в пісні, і в журбі,

І в праці непосильній, і в святах веселих,

Завжди – за кращу долю в боротьбі,

За чисту воду у ставках, сади у селах…

І нині на Полтавщині ще є

Сад дідуся мого, Івана Микитенка,

Щодня зозуля зранку там кує

І вітер між гілок дерев снує тихенько…

Росте і сад що батько посадив.

Щороку рясно й щедро влітку плодоносить…

Ця пам’ять роду, вірю: диво з див –

Вона нам не дає в житті забутись зовсім!

Який залишим слід ми на землі,

Щоб пам’ятали нас і діти, й внуки наші?

…Я пещу внучки рученьки малі –

А серце в грудях – наче щастя повна чаша!

Рости, маленька… Хай тобі щастить

Знайти покликання своє у цьому світі!

Хай буде повнокровна кожна мить!

Щоб ти могла добру й теплу в житті радіти!

…А пам’ять роду – стрижень. Основне,

Що нас поєднує з минулим нашим тісно,

Це те, що не пощезне, не мине –

Це наша мова, і традиції, і пісня!

Оберігає все тебе нехай

У цьому світі з перших слів, з найперших кроків.

Ти – українка. Знай і пам’ятай:

Душа твоя, мов український степ, широка!

* * *

Коли я не дивлюся на дорогу

і не гальмую на перехрестях

бо сиджу поруч з тобою

а твої руки тримають кермо

я думаю

що фізика наука недосконала

бо вона не зуміла довести

що метал і пластмаса

спроможні відчувати

солодку ніжність твоїх долонь

ПРЕСВЯТИЙ ЧЕТВЕР

       Про все на світі згадую тепер:

Яка вода була в твоїх долонях,

Яке вродливе сонце, наче сонях.

Світило в той, наш пресвятий четвер!

Це ж скільки тижнів відгуло з тих пір?

А скільки їх пройшло, відшелестіло,

Відплакалось, відснилось, відболіло,

Сповзло, мов снігові лавини, з гір?!

А в кожнім тижні був і свій четвер —

Буденний, непомічений і нами,

Той — із риданнями, а той — з піснями,

А про який і спогад вже помер…

На жаль, нема й не буде вороття

Нічому — ні прекрасному, ні злому!

І душить душі безпросвітна втома,

І давить скроні душне каяття!

Як ми тепер з тобою берегли б

Не те, що лиш четвер — хвилину кожну!

Але зробить нічого вже не можна.

Бо прірва виростає вшир і вглиб.

У неї падають щасливі дні

І розбиваються об нашу безнадію.

Хоча мале озеречко надії

Не пересохло у душі на дні.

Що не четвер — немов свята вода

Наповнює його, лікує рани!

А може, й справді горювати рано,

А може, ще й відступиться біда?..

І стане все по-іншому тепер:

Пережили з тобою так багато.

Що й понеділки будем цінувати!

О повернися, пресвятий четвер!!!

ЛІТОПИС ХАРКОВА

         У слові Харків – шелестіння трав,

І грім громів, і трепетні пісні,

І дике поле у стрімких вітрах,

І сьогодення, і майбутні дні!

Старі будинки із віків минулих,

Неначе часу давні сторінки…

А дні крізь нас проходять, наче кулі…

І за плечима вже – стрімкі роки!

Не повернути і не наздогнати –

У часу правила своєї гри.

На вікнах – древні металеві ґрати, 

За ними сплять потомлені вітри.

Вітри могли б розповісти багато

Про наше місто в глибині віків:

І про трагедії його й про свята,

Про щастя й болі, радощі і гнів…

Як пам’ятники, Харкова будинки:

У кожного – історія своя,

Вивчаю до останньої сторінки

Який вже рік його літопис я!

У слові Харків – шелестіння трав,

І грім громів, і трепетні пісні,

І дике поле у стрімких вітрах,

І сьогодення, і майбутні дні!

ПОЗА ЗОНОЮ…

1

Так тепло ніжно

навкруги ж зима

напевно що душа цього не зна

2

знаходиш лад у серці в дні оці

і де воно твоє велике серце

своє тримаю міцно в кулаці

3

мобільний телефон

це не потрібна річ

мені твій голос нашептала ніч

4

який багатий світ душі людської

коли вона сама

про нього дба

5

чим більша й вища сіра піраміда

то тим сіріша сірість

буде зверху

6

натхнення є немає часу

є вільний час нема натхнення

якби ж і те і те відразу

7

цукерки печиво і чай вагонний

все є і все гірке до болю

вже краще вдома я була б з тобою

8

в мобільному натиснула на кнопку

і образ твій навіки щез безслідно

а з серця не зникає ні на мить

9

знову відповідь поза зоною

ти не можеш відповісти

поза зоною я чи ти

10

ми не побачимось

і це реальність

для тебе світ на жаль матеріальний

11

цілющою водою окропив

жовтневий дощ

твої сліди до мене

***

Така буваю стомлена до краю,

Душею й тілом майже нежива,

Та пролісок розквітлий помічаю —

Й народжуються радісні слова,

Й кудись зникає втома безпросвітна,

А в душу сонце пильно загляда,

І кожна гілка радісна й привітна,

Немов себе до рани приклада.

***

Десь ледве чутно заспіва сопілка,

Замре в годиннику секундна стрілка,

Впаде безшумно в став яскрава зірка,

Здригнеться уві сні колюча гілка – 

       Який цей світ, беззахисно ранимий!

Листки осінні… Відриваюсь з ними

Й лечу по світу — і німа, й незрима,

А там і тут — багаття в шлейфах диму…

       Життя — закономірність? Збіг обставин?

Скриплять тривожно серед ночі ставні,

Що зроблені давно ще майстром справно

З дерев, які росли над цим же ставом…

       Вони й тоді тривожно так рипіли,

Немов у серце заганяли стріли!!!

А листя де? За вітром полетіло?

Землею стало? А чи димом білим?

       Життя часу невгамовна плинність:

Народження — нестримний розквіт — тлінність…

У чому сенс життя? Його безцінність?

Що — випадковість? Що — закономірність?..

***

Від рідного порогу – прямо в світ –

Ми робимо дорослі перші кроки.

За незабутній в серці добрий слід

Спасибі, школо! За щасливі роки,

Що сповнені були тепла й добра,

І дружби, і навчання жити в світі…

З тобою нам прощатися пора –

Ми від сьогодні, школо, вже не діти…

Звучить востаннє передзвін дзвінка

Й карбується у серці щастям-болем,

А добра й мудра вчительки рука

Відвертим помахом бажає долі,

Щасливої дороги в майбуття

Усім нам разом, кожному окремо,

Бо кожен з нас – це і її життя,

Прожите щиро, щедро, недаремно.

Ми відпливаємо в життя нове,

Спасибі вам за доброту й науку!

Житейський човен завтра відпливе,

І принесе і зустрічі, й розлуки,

І успіхи, і труднощі – таке

Життя оце і в ньому все буває,

А школа рідна – це отой маяк,

Який нам шлях собою осяває!

                          * * *

Розширюються рамки світу

І «завгороди» вже для нас – Європа.

Ми – виросли. Ми вже давно не діти…

Вже знаємо і горе, і жорстокість.

І захистити нас батьки не в змозі…

І ми їх захистити не зуміли!

Ми – крайні вже – на родовій дорозі,

Але, на щастя, ми не зачерствіли,

Бо «завгороди» наші, ті, найперші,

Не затягнуло забуття туманом!

Я їх увіковічнюю нарешті,

Аби були і на папері з нами!

В душі – навічно! «Завгороди» ж інші,

Де Греція, Монако, Сан Маріно,

В яких нові народжуються вірші

І здійснюються заповітні мрії,

Які не схожі з нашими ні краплі,

В яких все рівно: чи весна, чи осінь,

В яких – лише сміятись, а не плакать,

Бо – найрідніше – викликає сльози …

Іспанія, Італія – для втіхи.

І Португалія – не для печалі.

Лиш в наших «завгородах» ми зі сміхом

І сльози одночасно витираєм!..

У Франції і в Австрії – привітно,

Угорщина й Словенія – цікаві,

Зате на наших «завгородах» в квітні

Така трава! А восени – отави!..

Для нас і гори, й острови відкриті –

Планету пізнавати ми не проти,

Але тримають нас на цьому світі

Оті, найперші, наші «завгороди»!

                           ***

       Терплю страждання й прикрощі —

Терплю!

Пручаюся,

Невдачам не корюся,

Не скаржусь ні сестрі,

Ані матусі — 

Терплю,

           терплю,

                         терплю,

                                       терплю,

                                                     терплю!

Коли ж терпінню настає кінець,

Немає сили,

Щоб терпіти більше,

Народжує веселі

Світлі вірші

Мій найвірніший друг —

Мій олівець.

Запитання та завдання

1.     Чим захоплювалася Ніна Супруненко у шкільні та студентські роки?

2.     Назвіть відомі вам збірки поезій Н. Супруненко.

3.     Якими нагородами відзначена літературна діяльність поетеси?

4.     У яких країнах світу друкувалися твори Н.Супруненко?

5.     У чому виявляється музичність творів Н.Супруненко?

6.     Назвіть основні теми та мотиви лірики поетеси.

7.     Якими постають Україна й українці в поезіях Н.Супруненко?

8.     До яких болючих проблем сучасності звертається поетеса у своїх творах?

9.     Як у поезії «В дитині цій тече і кров моя» реалізується проблема пам’яті роду?

10. Яким зображує Харків Н. Супруненко у своїх віршах?

11. З’ясуйте найприкметніші риси поетичного стилю Н. Супруненко.

12. Чим вас приваблює інтимна лірика поетеси?

13. Якими рисами характеру наділяє Н.Супруненко героїнь своїх поезій?

14. Знайдіть у текстах поезій метафори і з’ясуйте їх роль.

15. Знайдіть у віршах Н.Супруненко автобіографічні мотиви.

16. Які засоби виразності використовує поетеса у вірші «Десь ледве чутно заспіва сопілка»?

17. Яким настроєм пройнято вірш «Спекотна спека…»?

18. Чи розділяєте ви думку поетеси про те, що «Людина, що не любить землю власну, нізащо не полюбить і чужу!». Відповідь обґрунтуйте.