***
Вагон метро пливе із міста в місто,
Розхлюпуючи дощові потоки...
Земля на клумбах – чорно-сіре тісто
Й калюжі у траві такі глибокі,
Що не лише качки, а й лебедята,
В них почуваються привільно зрання,
І сяють їхні гострі оченята
Від новизни осіннього купання!
А ми – сумні й нещедрі на розмови,
Бо з літом не бажаємо прощатись,
А хочемо в промінні плавать знову
І відчувати: літо ще на чатах,
І ми захищені від вітровіїв,
Від за'морозків перших у природі,
Й леліємо в душі даремні мрії,
Що осінь – передумає приходить...
1.10.24 Ратінген
В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ДОНІ…
Вже батоги петрові півметрові,
Хоча ще літа тільки середина:
Недавно маки кольору любові
Ще квітували в травня серцевині…
Як час летить! А особливо влітку,
Коли таке бажання розуміння,
Коли – немов цілуєш кожну квітку –
За мить до довгожданого прозріння…
Яке життя дарує нам Всевишній!
Чи Доля? Ноосфера? Вічний Розум?
В саду достигли й перестигли вишні,
Шуміли й відшуміли грізні грози.
Очищення, просвітлення красою…
І – незбагненна радість від усього:
Пройтися світанковою росою
І милуватись небом мати змогу!
Життя бува тяжким… Але ж – і щедрим:
Його долоня нам підносить літо,
Старі розлогі край дороги верби,
Що млосним сонцем щедро відігріті!
У літі – настрою мого причина:
Воно прошите ніжним павутинням!
І ніжно стелить килим конюшина!
І ніжна ніжність сповнена терпінням!
Сьогодні день народження у доні,
У доньки, донечки – мого серденька!
Її долоньки брала у долоні –
Й вони у них ховалися хутенько…
…А нині – обіймаю і дивлюся
Вже знизу вверх у найрідніші очі,
До всіх богів звертаюся й молюся,
Аби ніхто в житті їй не наврочив.
Щоб ні з пером, ні з пензлем не розсталась,
Щоб світ натхнення дарував і сили,
Щоб успіхів завжди було чимало,
Не втомлювались ні душа, ні крила!
Щоб все довкола радувало й гріло,
Добром встелялися стежки й дороги,
Щоби серденько зроду не боліло,
Щоб обминали сумніви й тривоги.
Як мати кожна, я своїй дитині
Бажаю щастя й ніжності щоденно,
Щоб ночі – в зорях, щоби хвилі – сині,
Щоб люди зустрічались тільки чемні.
Щоб радість до життя буяла, квітла,
Ставала все сильнішою з роками,
Щоб доля щедра, щира, тепла, світла
Постійно гріла добрими руками!
17.07.18 Харків
*** (акровірш)
Велика і незвідана земля,
А нам не вистача на неї часу…
Лиш дивимось то зблизька, то здаля.
І так завжди:
Частинами – не зразу…
Цінуємо чужий
І власний час.
Каміння вже прийшла пора збирати.
У нас тепер
Так зменшилось
Образ –
Вони втікають далі, всі від хати.
І ми прощаємо… минулий час,
Його недоліки і прорахунки…
Повільно відвикаєм від образ,
Оновлюючи – вкотре вже! – стосунки.
Далеке світло часу, що пройшов,
Розтанув
У ночах і днях минулих,
Знайшло нас тут
І засвітило знов…
Щоб ми нічого в світі не забули!
А, нами ще незвідана, земля
Співуча, розфарбована яскраво,
Так вабить душу зблизька і здаля,
Як успіх, зліт, відродження і слава!
20.08.15 Воробйовка
***
Велике сонце, ніжне, наче літнє,
Осонцює цей вересневий день:
Легкі космеї ще на клумбах квітнуть,
Обсипаний грибами сірий пень...
Дорога на обочині зелена –
Ич, як цвіте і пижма, й деревій!
Мов подарунки осені для мене...
Ич, навіть не зітхає вітровій!..
Ріка шепоче стиха...
У осоці
І в очереті плавають качки.
Високий берег,
А на тому боці,
Немов на чатах –
Осокір стрункий!
Великий Боже!
Ич, який ти щедрий:
Червоні, жовті, сині кольори
У вересня, що тихо, а не вперто,
Легке проміння посила згори...
Я так люблю дари ці вересневі –
Щорічні несплановані дива!
Ей, вересню, та ти лікуєш нерви,
Наснаги додаєш, як у жнива!
Корінням вріс ти, вересню,
У літо! –
Навіюєш і літні відчуття!
А луки
Ще багаті: трави, квіти!
А листя ще не хоче небуття!..
Сьогодні день солодкий до нестями:
Такі пречисто-світлі небеса!
Як із дитинства – добрі очі мами –
Навіює тепло така краса!..
І хочеться ще вересня у душу –
Не надивились і не нажились...
А вже в саду червоне листя груші
Самотньо-тихо опадає вниз...
У час такий, на зламі вересневім,
Переосмислюється все, що є...
Рішуче пам'ять витяга, як невід,
Усе, що надбане – твоє й моє.
Навіює і радощі, й печалі...
Ет, прожили ж
Немало довгих літ...
Коротких літ! Зате ми їх стрічали,
Оточені красою на землі!
15.09.18 Енкамп
***
Вербна неділя... Дзвони співають...
В серці ж розпука та біль...
Наші солдати нас захищають
Сотню годин у добі!
Серце за кожного рветься на частки...
Б'ється пташам в кулаці...
Гинуть герої за волю, за щастя –
Сильні й сміливі бійці...
Кожного мати чекає, дружина...
Й не дочекається більш
Дівчина – хлопця, матінка – сина...
Й не допоможе мій вірш...
Господи, дай же свободу Вкраїні,
Нелюдів геть відведи,
Щоби вже жоден з героїв не згинув –
Ти захисти від біди!
Вербна неділя в розквіті квітня –
Сонце так сяє з небес!
Боже, о як же прекрасно на світі –
Стільки в природи чудес!
Кожен би день святкували б ми свято
В світі без підлості й зла –
Тільки б війна закінчилась проклята
І перемога прийшла!
9.04.23 Дюссельдорф – Ратінген
***
Вертаємось додому, а в будинку на стелі дірка
І через неї видно, як на небі найперша зірка
Тихенько сходить...
Цьому будинку так багато років від сотворіння
І проживало в ньому нині вже п'яте покоління
Міцного роду...
І вперше видно із кімнати небо і перші зорі...
Це принесли сусіди з рашки розруху, біль і горе –
Напали зранку.
Та не зломити волю нашого народу одвіку –
Рашистів полягло за час війни у нас без ліку –
Загиньте ж доостанку!
4.06.23 Егіна
***
Весна і літо злиті воєдино, .
Між ними вже ні смужечки кордону...
Ти біль і щастя наше, Україно,
Бездонне...
Вже відцвіли і абрикоси, й вишні
В життєвому і часовому вирі...
Допоможи нам, змилуйся, Всевишній,
Дай миру!
Ми платимо найвищу ціну нині
За по’милки усі й за те, що грішні...
Бажаєм перемоги Україні –
Найбільше!
4.05.23 Дюссельдорф
***
Весна й надія пахнуть особливо...
Здається, знову будемо щасливі –
І, врешті-решт, закінчиться війна.
Земля затягне від снарядів рани,
На вулицях піднімуть дзьоби крани –
І діти не здригатимуться в снах...
І, повернувшись, врешті-решт, додому,
Вже більше не лякатимуться грому
І не боятимуться літаків...
І буде в них усе, я вірю, краще!
...А нам, дорослим, вивітрити важче
Довготривалий біль і гострий гнів...
26.11.24 Хургада
ВЕСНЯНИЙ СОНЕТ
І все-таки вертається весна,
Хоча сама собі не зовсім вірить,
Бо холодів у ній було надміру
Й що буде завтра – і сама не зна!
Та розквітають вишні, як у снах,
І повертають втрачену довіру
Деревам, травам, людям, птахам, звірам,
Відроджуючись в звуках і словах…
Непереможна милозвучна ліра,
Яка звучить із неба справа й зліва
У сонця променях і у вітрах!
Весна у серці споконвік нетлінна,
Нічим, ніколи, зроду незамінна,
Виводить нас із сутінок на шлях!
25.04.17 Харків
***
Вже відійшло життя твоє реальне –
Тепер лишилось тільки віртуальне –
Для тих, хто плакатиме ще…
Світ ніби розколовсь наполовину,
Де є – без тебе! – болісна частина,
В якій лиш горе, біль і щем…
Не склеїти, не зшити, не спаяти,
Бо смерть стоїть тепер на вічних чатах –
І цю розщелину трима!
Не допоможуть сльози та розмови…
Вже нині жити треба вчитись знову –
Бо більше виходу нема…
Реальність стала чорна й недоступна
Й товче тебе, немов зерно у ступі –
Не прорости, не зацвісти.
А ти сама вже не зерно – каміння! –
Без досвіду, без сили, без уміння,
Немовби вже і ти, й не ти…
Без нього – цілі не знаходиш, світла…
Колись така упевнена, амбітна –
Тепер ти зовсім без мети.
Смерть вириває з нас все найцінніше:
Кохання, музику, бажання, вірші –
Куди порожньому іти?!
Думки снують: можливо, і не варто?..
І, взагалі, кому потрібне «завтра»,
Як нікому сказать «прости»?..
Реальності дроти, кайдани, ґрати…
Як пережити цю смертельну втрату
І як при цьому душу зберегти?!
23.07.15 Буча – Київ
***
Вже втретє відлітають літаки –
Мої місця порожні...
Непевний час у нас такий,
Що спланувать не можна...
Ще вчора думала одне –
Сьогодні вже інакше...
Непевніше із кожним днем...
Коли вже буде краще?!
Коли закінчиться війна.
Щаслива буде дата!
Коли впаде на вбивць вина
За кожного солдата!
За вбиту матір з немовлям,
За кожного з цивільних,
Бо не змогли простити нам,
Що українці – вільні!
Що не полізли у ярмо
До їхнього болота!
(До рими проситься "гімно",
Та, чесно, я й не проти...)
Нехай несуть свою вину
За розпочаті війни,
За те, що градом села б'ють,
За те, що злі й невільні!
За те, що знали ми: гаразд
Все буде в Україні,
Що не змогли поставить нас
Одвіку на коліна!
Ми відбудуємо міста.
Життя лиш не вернути...
Хай вбивці відчувають страх
І в радості, і в скруті!
Якщо не згинуть – хай згорять
Від докорів сумління,
Хай мучаться сто літ підряд –
До повного прозріння.
11.04.23 Дюссельдорф – Ратінген
***
Вже ґрона виноградні синьо-сизі
Трикрапки ставлять у осінній книзі...
4.09.20 Харків
***
…Вже догорають дрова всі твої
У вогнищах із пам’яті та болю,
Хоча, здавалось, що навіки їх
Нам вистачить, та все змінила доля!
…Запалюю багаття – не свічки,
Щоб пам’ятати – та й цього замало…
Цей світ без тебе став таким гірким!
Чи, може, я вже не такою стала?!
…Й берези ті, що батько твій саджав,
Вже перегнали висоту будинку!
Як боляче мені, якби ти знав –
Ти обережний був би щохвилинно!
…Тюльпани ті, що дарував мені,
Квітують щовесни веселим квітом,
Немов нікуди не поділись дні,
Коли ми вміли так життю радіти!
…Запалюю багаття і мовчу –
Це пам’яті картинна галерея.
Приймай на Небесах мою свічу
У честь Безсмертної Душі Твоєї…
18.03.16 Харків
***
Вже завтра двадцять п'яте –
Навік трагічний день.
Душа моя розп'ята –
Ні танців, ні пісень.
Війна – суцільне горе,
Та не змогла й вона
Зафарбувати чорне
Ні в дійсності, ні в снах...
Страшне двадцять четверте –
Загальне і моє...
І двадцять п'яте вперто
Повторює:
– Я є!
Я – вічне серед щастя
І вічне в горі теж –
Розстатися не вдасться,
Бо я не маю меж
Ні в просторі, ні в часі,
Ні в небі, ні в воді
І знищую образи
Минулих всіх подій,
А залишаю спомин
Лиш світла та добра.
...А відповідь на
"Чому?!"-
Ще знати не пора...
24.08.23 Дюссельдорф – Ратінген
***
Вже знову жайвір в струнах сонячних
Заплутався, й дзвенять такі пісні,
Що серцю радісне і боляче –
Від щастя плачеться мені…
Поля вологою напоєні,
Зігріті щедро лагідним теплом,
І колоски зерном наповнені,
Як очі матері – добром.
***
Вже на кущах шипшина червоніє
Й дитинство так майстерно оживля,
Й висвітлює всі потаємні мрії,
Одні – зблизька, а деякі – здаля…
Й таке щемливе відчуття глибинне
Пронизує, мов променем, мене:
Живи, борись, кохана Україно,
Цей час трагічний, все ж, колись мине!
Твої сини, що сповнені відваги,
Мужнішають, зростають, гасять гнів –
Їм вистачає розуму, наснаги
І вірності – землі своїх дідів!
Твої вродливі доньки – героїні
І берегині мудрості віків.
Вони тобі, кохана Україно,
І працю віддають свою, і спів.
Щасливі дні настануть, безперечно!
Скінчиться, проклята людьми, війна –
Й шипшина червонітиме безпечно,
Й на кров не буде схожою вона…
23.08.15
***
Вже перший сніг над Харковом кружляє,
Але не радує так, як раніше...
Хвилюємось, що хлопцям стане гірше
Там, на переднім, нульовому, краї...
Снують, як сніг, думки мої тривожні...
Й летять зі снігом на передову...
Який вже час з тривогою живу...
І я, і ти, і українець кожен!
І хочеться душею обігріти
Серця' й окопи наших вояків,
Щоб холод їх торкнути не зумів
Й вони могли теплу, як всі, радіти.
Бо вітер став поривисто-різкішим –
Вже осінь пізню снігом засипає...
Там, на переднім нульовому краї
Бійці, що варті найніжніших віршів!
5.11.24 Дюссельдорф
***
Вже сподівалась, що не напишу
Ні слова про убивць-рашистів –
Ненависть люту якось пригашу
Хай не в душі, хоча би зовні чисто...
Але – не вийшло! Нелюди-кати
Вже й воду роблять смертю для живого!..
Це ж стільки гнилі треба віднайти
В собі – щоб докотитись до такого?!
Вода, яка життя у світ несе,
Яка сама – життя на всій планеті,
Від рук фашистів знищує усе
Й стає для звірів, птахів, людства – смертю.
Немає в жодній мові слів таких,
Які б могли росію описати:
В них розум в зародку замовк, затих,
Вони тупі дурні дегенерати.
Не знають, що творять: садизм в крові!
Безсиле зло на всіх і вся, що краще!
Це збочення в генетиці нові,
Яких не виправити вже нізащо...
Ось так живуть: "Хай після нас потоп!
Нехай тварини, люди, звірі, птахи
Загинуть – не спасе їх навіть Бог –
Ми і на нього теж нагоним страху!"
Гниль розповзається від стін кремля
І зазіхає навіть вже й на Бога...
Не знаю я, як носить їх земля –
Потвор всього прекрасного й святого...
8.06.23 Егіна
*** (акровірш)
В житті бувають зустрічі знаменні
І зігрівають дружбою серця.
Коли на вітрі плещуться знамена,
То – особливо цінна дружба ця...
Об неї розбиваються прогнози,
Ромашки розквітають
У снігах!
Коли ж оточують, мов хмари, сльози –
Освічує враз дружба небо й шлях...
Вона допомагає нам в усьому:
Активізує сили, успіх, злет.
Любов до України і до слова –
Енергія добра.
Не буде зле –
Коріння сильне
У мого народу!
Доволі віри,
Розуму й снаги.
Уболівають за свою свободу
Гучні вітри й високі береги!
Улюблена земля. Єдина в світі!
Нехай же буде сила повсякчас!
Активність, успіх, обрії відкриті!
Ще прийде тиша й спокій і до нас!
А нині – боротьба.
Страшна. Жорстока.
Ти на переднім краї,
Як завжди!
Йдеш уперед. Назад немає й кроку.
Побіда – запорука від біди.
Осмислення подій, робота, плани –
Безпереривність клопотів, завдань!
І відступають бурі й урагани –
До тебе навіть в них нема питань!
У тебе ціль чітка. Ти там, де треба.
Не зрадиш
І не звернеш зі шляху'.
Наблизиш до людей високе небо,
Аби пережили війну лиху...
15.07.24 Дюссельдорф
***
В житті чудово все із літа до весни,
Воно – дорогоцінна повна чаша!
...За все на світі вдячна долі, крім війни...
І крім загибелі героїв наших...
30.10.23 Кіпселі
***
В замерзлому болоті очерет…
Згадається ж тане посеред літа,
У буйстві барвів різнотрав’я, квіту!
Чому така печаль мене бере,
Мов гине – добре, стверджується – зле?!
В замерзлому болоті очерет…
Стеблина кожна гостро ранить душу…
І навіть спека холоду не зрушить –
В полоні криги поривання й злет,
Як у замерзлому болоті – очерет…
Із книги «ДАРУНОК ДОЛІ», (Київ, 1990)
***
Ви – вояки. Герої. Патріоти.
Дай Бог вам сили й мужності в борні –
Щоб підкорялись вам усі висоти,
Щоб не було пошкоджень у броні...
Б'єтесь за землю у своїй сторонці,
Тому із вами мусить бути Бог!
Не до загину треба битись, хлопці –
До перемог.
11.09.18
***
Вивчаєш мене за віршами,
Немов за програмою в школі…
Ти знаєш, я буду гіршою,
Із більшим прагненням волі!
Вивчати мене за віршами,
Ти кажеш, цікава наука.
Ти знаєш, я буду іншою —
Із більшим присмаком муки…
Хоча, ще подумати варто,
Де більше мене — від мене.
Ти знову сідаєш за парту
Читати — на листях клена.
Писати — на хвилях часу,
Вустами дощі ловити,
Робити — усе відразу,
Не втративши часу й миті!
Вивчати — за кожним словом,
Яке я й забула, можливо…
Відсіювати полову.
Хоча… і вона важлива.
Немає зерна без полови,
Немає кохання без болю.
Вивчаєш — за словом слово,
Скиртуєш солому-волю…
15.08.12 Лубни – Хорол
***
Вилущую квасолю на рядно...
Востаннє це робила так давно,
Хоч день той пам'ятаю й досі чітко.
Життя майнуло птахою в вікні,
Лиш помахавши крилами мені
Й лишивши в серці незабутні мітки...
Вилущую квасолю, наче дні,
Які, дозрівши, ще живуть в мені
І зігрівають душу, ніби мама...
Квасоля – як бабусині пісні
З моїх дитячих безтурботних снів,
Яких мені довіку буде мало!
17.07.22 Ратінген – Дюссельдорф
***
Вишиваю словами сорочку свого сьогодення...
Поливаю сльозами жало'би кривавий узор полотна...
Розумію, яке ж бо печальне й гірке одкровення –
Тільки той не сприйматиме, хто до Вкраїни любові не зна...
І засудить лиш той, хто не має у серці поваги,
Хто втрачати не буде когось в цій жорстокій прокля'тій війні,
В кого тільки веселощі, страх, боягузтво, розваги –
І собою, єдиним-коханим, заповнені ночі та дні.
А життя наше нині – суцільні прощання й прощення...
І спокійні буваєм хіба що подекуди в рідкісних снах.
...Вишиваю словами сорочку свого сьогодення
Й поливаю сльозами жало'би кривавий узор полотна...
7.09.24 Дюссельдорф
***
Відгриміла гроза у нічних акварелях...
Почіплялися краплі за хвою ялини...
Прилетіли із ночі, з небесної стелі –
І упасти на землю негайно повинні!
А вони зачепились, утримались якось
І зависли собі між землею і небом!
Неможливе можливим стає час від часу –
Тільки треба бажати і вірити в себе.
19.09 23 Ратінген
***
Відділені морями і кордонами,
Умовностями, світом, заборонами,
Бар’єрами і мовними, й духовними,
Безгрішними бажаннями й гріховними,
І відрами порожніми і повними,
На вишиванках – хрестиками чорними,
Степами вічними й полями орними,
Ночами сонними і безсоромними,
Печалями легкими і бездонними,
І співом солов’я, і криком ворона,
Бадьорістю безмірною і втомою…
Й ще стількома розділені об’єктами –
Хоч чимось ми, та все-таки, об’єднані?!
13.06.13 Егіна – Кіпселі
***
Відлетіло літо.
Відлітає осінь.
Серце незігріте
Сонечка ще просить.
Тільки сонця мало
Відігріти душу –
Стільки з нами сталось
Негативних зрушень!
Ця війна проклята
Мстивого сусіда
В кожну нашу хату
Запустила біди.
І в країні також
Є гнила сволота –
Із просторів наших
Рветься до болота.
Зраджує вкраїнське,
Ради руzьких цілей –
Це тварюки свійські,
Тільки здичавілі...
Є ще і при владі
Куплені-продажні...
Ой, велике стадо –
Й уявити страшно!
Воїни – герої!
Вірні! Вперті! Щирі!
Їхня мужність, зброя –
Запорука миру.
Дяка їм безмірна!
З ними світлі мрії.
Шана їм. Довіра.
Лиш на них надія.
4.11.23 Дюссельдорф
***
Відрізана від доньки по-живому,
Всього на місяць, але як болить…
Я в горах легко так лікую втому –
Вже повна релаксація за мить!
Зі снігу ковдри за ніч щедро вкрили
Шляхи, будинки, гори і ліси!
Це наче велетенські грудня крила,
Як втілення – у білому! – краси…
Але так хочу обійняти доньку,
Притиснутись щокою до щоки,
Поцілувати, мов колись, долоньку,
Забувши про – її й мої – роки…
26.12.13
Андорра ла Велья – Енкамп
ВІЙНА
…Змінила нас і світ змінила.
Повернення назад не буде.
Війна – страшна й жорстока сила
І з нею змінюються люди...
Одні – незламні, мужні й сильні,
А інші – викреслені страхом...
Одні – та стожильні,
А інші – перелітні птахи...
Злетіли, щезли, причаїлись...
Ну, звісно, воювати страшно...
Потрібна сила духу й смілість –
Війна завжди страшна й невчасна...
7.08.23 Ратінген
***
Війни річниця....
Я лежу у ліжку.
Але не спиться...
В пам'яті, мов стрічку
Дивлюсь в фейсбуці...
Згадую щомиті
Тих, з ким в розлуці...
Й друзів, що убиті...
Хай пам'ять вічно
Буде їх тримати!
Життя трагічне –
Безутішна мати...
Сини найкращі!
Знов розбите серце –
О, як же важко
Пережити все це!
Сини-синочки...
Діти наші сильні!
І до'ньки-дочки,
Мужні і красиві!
Пішли за волю
Неньки-України
В вогненнім колі
Бились до загину...
Тепер у небі
Янголи над нами...
Живим же треба
Битись з ворогами!
Катів-фашистів
Вибити з країни!
Побіда близько.
Слава Україні!
25.02.23 Ратінген
ВІЛЬНІ УКРАЇНЦІ
Коли війна скінчиться –
То людство оживе.
Свобода – вільна птиця! –
Над світом пропливе.
Її хотіли вбити,
Спалити у вогні
Недоумки-рашисти
Дикунської русні.
Вони ж свободи-волі
Не бачили віки:
Злидарська їх недоля,
Життєвий шлях гіркий.
На вигляд – наче й люди,
Хоча і не завжди...
Але ж-бо стільки скрути,
Мов крапельок води!
Зростали без любові –
На гаслах лиш одних,
Де брехні – в кожнім слові
Й зомбація – під дих!
Хіба ж там до свободи?!
До розуму?! Ні-ні –
Ув'язнені народи
Загрузли у брехні.
Приперлись захищати,
Чого у них нема!
А смерть стоїть на чатах.
Як пощастить –...
Нащо й чого ви лізли,
Недоумки, до нас?!
Спалити нашу пісню?!
Щоб дух козацтва згас?!
Ми – вільні. А свобода –
Це те, що вам – не знать.
Вкраїнського народу
Нікому не зламать!
Ці ваші рабські орди –
Жорстокий підлий зброд,
А українці горді
Воюють за народ.
За землю нашу рідну,
За наше майбуття,
А ви – життя не гідні,
Не гідні співчуття.
Ви – окупанти, звірі,
Катуєте дітей!..
Ні совісті, ні віри –
Лиш тисячі смертей.
Ви перевертні людства.
Ви – генетичний збій.
Ненависті в вас буйство,
Ви, як осиний рій.
З'їда вас – страх і заздрість
За те, що вільні ми,
Й собі ми знаєм вартість,
І вийшли із пітьми!
А ви – кроти незрячі
Й не хочете прозріть:
Залякані, невдачні
Вже протягом століть.
Свобода наша в горлі
У вас, як пір'я жмут.
Вам світ – у фарбах чорних,
А в душах ваших – лють.
Все крадете: у діток
Із ліжок іграшки –
Такого, мабуть, в світі
Вже не було віки!
Ви – нелюди, убивці.
В крові людській ви знов,
Та вільні українці
Вас знищать все одно!
1.12.22 Дюссельдорф – Ратінген
ВІНОК СОНЕТІВ
1.
Легенький пар над чаєм трав'яним
Спроквола підіймається угору,
Немовби хоче наздогнати вчора,
Хоча ми й попрощалися із ним...
Але між ними вбитий часу клин,
Який міцніший за камінні гори,
Який ніхто й ніколи не поборить –
Непереможний часу вічний млин...
Він не бува ні добрим, ні лихим,
Ні радісним занадто, ні сумним –
Він перемелює і щастя, й горе.
Час – поруч. Тут! І він – у нас самих!
У тихих. Сильних. Бунтівних. Слабких.
Ми тільки з ним долаєм всі простори...
2
Із трав, які сама збирала влітку,
Сплела легенький кошик для дівчат.
Вони лиш посміхаються, мовчать –
І кожна з них, як дивовижна квітка!
На древі роду я – найнижча гілка.
Іду та й оглядаюся назад,
Туди, де мрії пта'шками летять
Й звучить в гаю тонесенько сопілка...
Туди, де панував і мир, і лад,
Й ми молоді були усі підряд,
А бабусі' нас називали "ді'тки"...
І впевнені були, що все гаразд
У світі буде в нас і коло нас –
Ми будемо в житті лише радіти!
3
Ось материнка, конюшини квітка –
Гербарій в рамці в доні на стіні.
Він осінь раптом нагадав мені,
Що вже в дощах уся зів'яла й згіркла...
Але така духмяний квітів гірка
Листочків, хвої, диких колосків –
Немов з осінніх кольорових снів!
А в шибку загляда вечірня зірка!
А донька дивиться прицільно-зірко
На – за вікном безлисту мокру гілку –
А бачить вже гербарії нові!
І скоро з'явиться така добірка
Яскравих творів – що то значить жінка! –
І квіти стануть знову, як живі.
4
Петрів батіг, безсмертник смоляний –
Це колір прапора мого народу,
Дарунок долі щедрої природи,
З дитинства символ серця осяйний!
Благаю долю: тільки не розмий
У вирі часу злагоди і згоди,
Щоб ворогам лише чинили спротив –
Й нехай він буде справедливо-злий.
А між своїми – хай добро і дружба
Цілодобово щастю вірно служать –
Щоб кожен рід був, наче дуб, міцним!
А вороги – пощезнуть, осоружні!
Засяє світ і мудрий, і потужний –
І ми відродимося разом з ним!
5
Еклектика природи понад ним,
Цим шаром чорнозему українським...
Не тільки кольором різниться – змістом,
Бо був і вічно буде він живим!
Не умертвлять його ні бур'яни,
Ні суховії, а ні міста близькість –
Бо він народу нашого колиска,
Що – бу'дь що! – оживає щовесни!
Цей чорнозем від чорноти аж блиска!
На обрії рілля – родюча риска –
Це запорука нашого буття.
З борщем на скатертині повна миска
Й хлібина поруч – святістю пречиста! –
Це вічний символ нашого життя.
6
Бо пар ввібрав у себе кожну мітку
Світанку біля круглого ставка –
Тому й собі здаюся не така,
Й не впізнаю останню в небі зірку...
А пар туманом зачепивсь за гілку –
Але сприсну'ла враз його рука,
І він зірвавсь на луки сторчака
І прокотився далі мляво з гірки...
За пижму зачепився... Ой, гірка!
І докотивсь до нижнього струмка,
Де й коники ще зранку не співали.
Й комашка, як пушиночка, легка,
На квітку сіла... Ой, м’яка яка!
Й раділа митям щедрого світанку...
7
Листка, травинки, крихітної вітки
У річці відображення живе!
Життя щодня таке нове’-нов’е,
Хоча прожив уже на світі стільки!..
Дивує все: як у струмочку мілко,
Та як вода видзвонює і зве,
І то пірнає, то стриба наверх –
Співа, немов звучить тонка сопілка...
Вода – священна: в ній бурхливий спротив,
Вона складна і вічна, ніби – соти –
В ставку, в калюжі, в озері – та скрізь!
...І таїнство життя, його щедроти
Наповнюють собою даль, широти
І наші душі, звільнені від сліз!
8
Й ми вознеслися в простір разом з ним,
Із цим повітряним яскравим змієм,
Мов дитинчата, сміємось, радієм
І бігаєм під небом голубим!
Роки злетіли разом з ним увись,
І почіплялись за дитячі мрії,
А сонце нас голубить, ніжно гріє –
Бо ми такі, які були колись...
Став неважливим успіх, досвід – все,
Що спогадів дитинства не несе,
Ми у стихії простору та неба!
І зовсім незнайоме слово "стрес",
І стільки тут принадних див, чудес –
І всі вони гуртом летять до тебе!
9
Немовби дивним життєдайним кліпом
У пам'яті минуле промайне,
І лагідним крилом торкне мене –
Й лишить в мені новий навічно зліпок...
Згадається минуле швидко літо,
Що видалось одним спекотним днем,
Хоча й було окроплене дощем,
Щоб не втрачало різнобарв'я квіту.
Вологу кожна квітка спрагло п'є,
А дощ, неначе справжній сомільє,
Всім підливає: головне – це чесність.
Ми несемо в собі усе, що є:
Своє, чуже, його, чиєсь, твоє –
У кожного із нас – є власний всесвіт.
10
Майнуло взимку кольорове літо
З картини до'ньки й зцілило мене...
А сніг все падав, падав... З кожним днем...
І закривав собою вже пів світу!
А я тим літом-полотном зігріта!
І чітко розумію головне:
Зима морозна все одно мине –
Й заколоситься літо гострим житом!
Дощі шибки в будинках будуть мити,
Веселка в небі буде брати мито
Із кожної хмаринки, що сумна!
А донька підглядатиме за світом,
За сутінками, тінями та світлом –
І буде літо списувать вона!
11
Мов сперечаючись з морозом злим,
Катаюся на білій "чорній" трасі.
Боятися навчилась не відразу,
Хоч, що там страх, здається, молодим?
Ось поворот на трасі, ще один –
З'являються раптово, як обра’зи...
А сніг переливається, мов стрази,
Й шипить від лиж вже протягом годин!
І по фрірайду одинокий слід,
Якого теж боятися не слід –
Бо він приносить досвід і уміння...
Цей злет із гір у нижній – інший – світ
Мене підтримує вже стільки літ
І рухом, і красою, і везінням!
12
І як тут не сміятись, не радіти,
Коли тобі дароване життя?!
Широким спектром світосприйняття
Дороги в розуміння нам відкриті.
Душею відчуваємо щомиті
Природи й нас невидиме злиття...
І любим світ до самозабуття –
Й такі над нами далі світлі, чисті!
Вони не будуть зчорнені нічим –
Світ повертає порухом одним
Утрачені смаки, видіння, звуки!
Тепер ми воєдино злиті з ним:
Дарунок долі – кольорові сни –
У лабіринтах болю і розлуки...
13
Поводимо себе, неначе діти,
А вже років за спиною – ого!
Але не помічаємо того –
Куди ж запал енергії подіти?
Коли й проєкти є – не тільки звіти,
Й горить неспинний творчості вогонь,
І літепло, і сяєво осонь –
То як життю душею не радіти?!
На обрії душі ще стільки див,
Який цей світ так щедро відродив
І простягнув мені сьогодні знову!
І в океані, й крапельці води
Я намагаюсь силу віднайти
І те, єдине, споконвічні слово...
14
Й цілуємось із чаєм трав'яним,
Немов п'ємо життя правічний трунок!
І бачимо землі й небес малюнок
Таким величним, наче й не земним!
О, скільки в світі чарів, новизни!
Стоять тополі понад полем струнко,
Кує зозуля таємниче-лунко,
Вночі – дарують зорі віщі сни...
Чи справдяться на щастя всі вони
Хоча б до новорічної весни?
І чи надійні наші обладунки?
Не збуриться болото з низини?
Не налетять мерзенні таргани?
І що приховують від нас лаштунки?!
15
Легенький пар над чаєм трав'яним
Із трав, які сама збирала влітку:
Ось материнка, конюшини квітка,
Петрів батіг, безсмертник смоляний...
Еклектика природи понад ним,
Бо пар ввібрав у себе кожну мітку
Листка, травинки, крихітної вітки –
Й ми вознеслися в простір разом з ним!
Немовби дивним життєдайним кліпом
Майнуло взимку кольорове літо,
Мов сперечаючись з морозом злим...
І як тут не сміятись, не радіти?
Поводимо себе, неначе діти –
Й цілуємось із чаєм трав'яним!
2.02 – 4.02.24 Дюссельдорф
ВІРШ НІ ПРО ЩО
Вірш ні про що. Він не про те,
Що гасить силу,
Що сонце вже не золоте,
Ліс – не вродливий...
Не про ракети, що летять
В міста і села,
Не про фашистів, що назад
Йдуть невеселі.
Не про війну, що принесла
Нам дика рашка,
Якій без заздрощів і зла
Прожити тяжко.
Вірш – ні про що. Про те ніщо,
Що йшло вбивати,
Що голосно кричало щось,
Стріляло в хати.
Стріляло в діток у вікно,
Вбивало радо,
Було готове знов і знов
Іти вбивати.
Глумилось з літньої вдови –
Купалось в славі
І що тепер без голови
Лежить канаві...
17.11. 22 Ордіно – Андорра ла Велья
***
Вітри протиріч продувають і серце, і душу,
Вивітрюють спогади добрих безстресових днів.
Мене викидають, як рибу у спеку – на сушу
Й примножують проти фашистів ненависть і гнів.
Як можна вбивати дітей і не знати сумління?!
Як можна ракети скидати на села й міста?!
І як від людей народились бездушні створіння,
В яких порожнеча, бездумність, страшна пустота?!
Цей світ збожеволів?! Всім разом – приборкати звіра!
Планета не витрима стільки ненависті й зла!
Вона задихнеться від підлості "руzкава міра" –
Гидоти такої, якої ще світ і не знав!..
9.02.24 Дюссельдорф
***
Вкраїна рідна потопа в сльозах,
Горить в огні фашистської навали...
Не передати горе на словах,
Бо вже життів покладено немало...
Рашисти-орки, ніби саранча,
Налізли із усіх куточків рашки,
Проклять на них усіх не вистача!
Та нам нові придумати неважко!
Хай захлинуться кров'ю! Хай згорять!
Повісяться у наших лісосмугах!
Застреляться! Пощезнуть всі підряд!
Хай переоряться у полі плугом!
Чоловіки вкраїнські на війні
Нас захищають віддано і вперто!
... І знов не вистачає слів мені,
Щоб з їхніх душ тривоги й болі стерти...
Благословляю зблизька і здаля
Усіх, хто клятву честі не порушив,
Хай захищають небо і земля
Героїв наших на воді і суші!
25.04.22
ВЛІТКУ В НОВОСЕЛИЦІ
Згрібаєм сіно в запашні копиці,
І ниють солодко від праці руки,
Вже на чолі солоний піт іскриться –
У наших душах оживають звуки…
Згрібаєм сіно. Запахи від нього
Розносить вітер по усій окрузі,
Стовпом пилюка суне на дорогу
Й розсіюється аж у дальнім лузі.
Як пісня – склалась ще одна копиця!
Гудуть всі м’язи, втомою налиті,
Та щастя світяться засмаглі лиця, –
Неначе сонце у ясній блакиті.
(Дарунок долі, 1990)
***
В майстерні художника сотні, дясятки робіт,
Тут пахне незвично: надією у безнадії
І – змішаний час у вечірньо-світанко-обід,
І – сплутані в часі і вигадки, й справжні події…
У кожній майстерні своя таїна, дивина…
Свої кольори і відтінки, і друзі й – не друзі…
І кожна майстерня – єдина у світі, одна! –
Своїй поклоняється неперевершеній Музі.
Невидимі промені раптом з′являються скрізь
Чи перед світанком, чи вдень, чи в густе надвечір′я
І спектр почуттів – від вдоволення і аж до сліз –
Заповнять і душу, й майстерню, і навіть подвір′я!
І зникне – густий чи прозорий – туман з полотна
Й на ньому проявиться щось невідоме до цього,
Про що навіть майстер, хоч сам відчува, та не зна –
Бо творчість приходить до нього, напевно ж, від Бога…
5.02.17 Харків
В МЕНЕ ВМІСТЯТЬСЯ ДВА СВІТИ
Із Імадеддіна Насімі
Світи обидва в мене ввійдуть, та я у світі не вміщусь.
Я суть і я не знаю місця – і в це буття не поміщусь.
Все, що було і є, і буде – все втілюється у мені.
Ти не запитуй! Йди за мною. В пояснення я не вміщусь.
Бо всесвіт – це мій передвісник, початок мій – життя твоє.
Ти пізнавай мене по знаках, хоч я і в знаки не вміщусь.
Припущеннями та ваганням до суті не дійшов ніхто.
Хто істину пізнав, той знає – в припущення я не вміщусь.
Ти глибше глянь у цей мій образ і суть попробуй зрозуміть.
Я, будучи душею й тілом – у душу з тілом не вміщусь.
Перлина я, закрита в мушлі. Я міст, що в пекло й рай веде.
То ж, знайте, що з таким багатством я в лавки світу не вміщусь.
Я найтаємніший зі скарбів, я очевидність всіх світів,
Я джерело дорогоцінне – в моря і надра не вміщусь.
Хоч я великий, неосяжний – та я Адам, людина я.
Мене створив великий всесвіт – та я в творіння не вміщусь.
Усі часи, усі віки – я. Душа і світ – усе це я.
Хіба ж нікому це не дивно, що в них я також не вміщусь?
Я небосхил, я всі планети і Янгол Одкровення я.
Тримай язик свій за зубами – і в мову теж не поміщусь.
Я атом всіх речей, я сонце, я шість сторін в твоїй землі.
Скоріш дивись на ясний лик мій – бо я в цю ясність не вміщусь.
Відразу сутність і характер, я цукор і троянда теж.
І вирок я, і оправдання, в рот, що мовчить – я не вміщусь.
Я дерево в вогні, я камінь, що вибрався на небеса.
Ти полум'ям моїм милуйся – я в полум'я це не вміщусь.
Солодкий сон я, місяць, сонце. Дихання, душу я даю.
Але і в душу, і в дихання цілком я весь не поміщусь.
Хоча сьогодні Насімі я, і хашиміт, і корейшит,
Я менший, ніж моя ця слава – але я в славу не вміщусь.
Переклад українською Ніни Супруненко
***
В містах чужих вже впізнаю' будинки...
Куди які прямують поїзди
Теж пам'ятаю...
Знаю всі стежинки.
Які ведуть у парку до води...
Дерева знаю.
Й де гніздяться гуси...
І де, які, й коли квітують квіти...
І заблукати більше не боюся –
Та не навчилась я цьому радіти...
...Я – біженка.
Яке страшне це слово!
Я втратила будинок з-за війни.
Я пла'чу від розпуки знову й знову...
Я розгубила всі яскраві сни...
Нас окупанти виштовхали з дому
І змусили скитатись по світах...
Що буде далі – нам це невідомо...
Бо вдома від кацапів пекло!
Жах...
Я біженка.
Я вимушена бігти...
Лишити все, у чому сенс життя...
Бо найдорожче й найцінніше – діти,
Які жахаються сирен виття...
А чоловік уже в теробороні...
Свекруха залишилась разом з ним.
І внуків обняла...
– Тримайся, доню,
Розлука, мабуть, до кінця весни... –
Я ще й подумала:
Занадто довго –
Світ не дозволить убивати нас.
Відразу ж прийде нам на допомогу –
Країну знищить ворогу не дасть!
...Весна скінчилась...
І скінчилось літо...
І осінь відлетіла, і зима...
На чужині весну вже другу діти ..
А на душі розвиднення нема...
Мій чоловік воює, брат, племінник.
Я спокою в душі не маю тут,
Хоч тихо, мирно, добре – все відмінно,
Та в серці розривається Бахмут!..
Стількох вже друзів втратила, знайомих...
А їм би жити, жити й жити ще!
В душі моїй безмірна туга, втома...
А сльози ллються зболеним дощем...
Такого не бажаю більш нікому.
Не перейти минулого межу...
Я біженка.
Біжу й біжу додому,
Та поки-що ніяк не добіжу...
18.05.23 Ратінген – Дюссельдорф
***
В нас навіть група крові співпадає,
Про інше все не ка'жучи уже!
Рокі'в - отари, табуни і зграї –
Нас розрізають легко, як ножем
Одне від одного!..
Та час невладний
Змінити щось між нами, навпаки,
Коли стає в житті до болю складно –
Торкаєшся крізь пам'ять до руки,
Як до спасіння...
Кров нуртує в серці,
Коротким б'є у скроні: "так" чи "ні",
Які змагаються шалено в герці
Під переможні голосні пісні
Вже призабуті...
Тільки ненадо'вго -
Життя забути зовсім не дає!
І повертає знов на ту дорогу,
Де – до камінчика! – усе моє,
Таке знайоме...
Хоч давно минуле,
Але воно у пам'яті зрина,
Таке навдивовиж чітке і чуле,
І владарюю в ньому я одна!
Та не завжди.
Бо зустріч випадкова
Минулий всесвіт знову принесе!
В нас співпадає група крові в слові –
Уже не кажучи про інше все...
16.08.24 Ратінген
***
В нас усіх життя іде сьогодні –
Хочемо того ми, а чи ні –
Тільки, що було напередодні,
Вилилось уже в минулі дні...
У минулі – значить, промайнули...
Значить, щезли з дійсності навік...
Пролетіли, мов скажені кулі,
Залишивши в пам'яті лиш слід...
Є сьогодні – наше. А майбутнє
Сховано від кожного із нас...
Це вже згодом – стане незабутнім -
Чи гаразд було, чи не гаразд. ..
Нам не взнати. То ж, природо, здрастуй!
Здрастуй, сонце! Здрастуйте, вітри!
Адже просто жити – це вже щастя,
Що там ти мені не говори!..
15.09.18 Ордіно
В НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА
Зійду на низенький місточок,
Кину в воду я свій віночок,
Хай пливе собі за водою,
Хай зустрінеться десь з тобою!
…Опаде туман на світанні
На вінок. І моє кохання
Пломенітиме в кожній квітці –
Як вогонь, пропливе по річці!
Буде сонце його стрічати,
Уперед стрімко вітер мчати,
Цілуватимуть ніжно хвилі
Квіти, сині, рожево-білі…
Мій вінок впізнай серед інших!
Жовтих барв у ньому найбільше…
Він горить коханням до тебе,
Те кохання без меж – як небо,
Те кохання – як світ цей – вічне,
Може, трохи дивне, незвичне…
Та до звичності я не звикла!
Я від неї, мабуть, поникла б,
Як трава під моїм віконцем
Від пекучого никне сонця…
Зійду на низенький місточок,
Кину в воду я свій віночок…
Мій коханий, мій найрідніший,
Цей вінок впізнай серед інших!
(Дарунок долі, 1990)
***
Вода в ставку небесно-синя
І жовтих квітів щедрий сміх –
Це, наче прапор України
Природа створює для всіх!
Ось льон квітує у долині,
На березі пісок рудий –
Це, ніби прапор України,
Що захищає від біди.
Волошки край дороги сині,
А далі – соняхи цвітуть…
Це Україна стелить сину
Цим прапором щасливу путь!
25.07.14 Харків – Полтава
***
Волошки сині – очі неба в житі...
А хмари – рани...
Калюжі – сльози неба, що пролиті
Ще на світанні...
Не зрівнюю ні дня тепер, ні миті:
Час – незрівнянний...
17.06.23 Кіпселі
*** (акровірш)
Восени так ніжно сонце сяє
Абажуром радості й добра!
Лагідно летить над рідним краєм
Екзотична осені пора:
Розрізає хмари навпіл вітром
І, буває, дощиком кропить,
Юзом проповза під білим світом...
Швидкоплинна кожна світла мить!
Екзотична і нова щороку,
Все переінакшує в собі!
Чагарник розкачує високий...
Економить сили у добі,
Ніби хоче і в морози жити,
Кучугури якось обійти,
У собі з'єднати щастя миті...
Хекає від втоми попід вечір.
Розсипає зорі в небесах
Енергійна, хоч схиляє плечі –
Ще спроможна жити в чудесах!
Енергійна і рвучка, і сильна,
Надзвичайно різна і ясна!
Ич, яка свавільна і стожильна:
Колобродить світом недарма! –
Утверждає право!
На свободу!
І на те, чого іще нема!
Напролом іде! Не знає броду!
А за нею крадеться зима...
7.09.23 Дюссельдорф
***
Вперше бачу крокуси – у вересні!
В Піренеях, близь підніжжя гір
Радують мою і душу, й зір,
Адже в нас вони – лише у березні!
Так і то ж, не в лісі на галявині,
А на клумбі, вдома у саду,
Тут же – просто біля гір іду –
А вони такі, як намальовані!
...Виглядають квіти подарунками,
Що на осінь припасла весна –
І про це ніхто із нас не знав!
Крокуси здаються візерунками!..
Все підніжжя щільно вкрите зеленню,
Розмаїття квітів там і тут,
Що віки ростуть собі, ростуть
І не знають, що то – переселення...
А у нас, людей, складніше все:
Ми мандруємо туди-сюди,
То в степу живем, то близь води –
І собі спасаєм душі віршами...
11.09.18
ВРАНІІШНІ СПОДІВАННЯ
(акровірш)
Вологий ранок в ніжному серпанку,
Огорнений у трави й небеса,
Лікує легко душу доостанку!
О, не зникай, світи, земна краса!
Дивуй і радуй!
Ич, яке роздолля!..
Милує серце, зір!
Ич, як мовчить...
Розгойдує жита
У ближнім полі...
Юніє гай і птицею ячить...
Розлогий
Клен
Обіймами стрічає,
Вселяє віру
У майбутній час!
Недовгий ранок, як завжди, звичайно,
Але дає надію нам – щораз!
Упевнено
Спішить у день
Прийдешній
І –
Хоче за собою повести.
Дарує нам
Обов'язки,
Бажання,
Рожеві сни, що повні сподівань,
Освячує і дружбою, й коханням.
Щасливий час досягнення мети!
А також мить народження бажань...
Струмують промені, струмки дзюркочуть,
Таємно щось шепоче верболіз...
Які ж ще будуть вечори і ночі!
Нам ранок
Стільки радості приніс!
22.06.24 Дюссельдорф
***
В рік Зайця – зайчик сонячний на стелі
І заєць під кущем перед вікном.
...За рік змінила котру вже оселю
І каву п'ю за котрим вже столом...
Стількох людей чудових пострічала,
Які природні бачила дива,
І на стількох виходила причалах.
...Та як втомилась – ледве що жива.
Бо все залежить від душі настрою...
А на душі й в душі – страшна війна!
І все ще гинуть від катів герої...
І просвітку від рашки ще нема...
Вона звіріє, хоч куди вже більше?!
Садизм і дикість з кожним днем сильніш.
І не спаса ні музика, ні вірші...
Безмовне слово... І нечутний вірш...
Очнися, світе! Щось робити треба!
Скаженість не лікується сама...
Закрити нелюдям кордони й небо,
Щоб закінчилась варварська війна.
Щоб знову засміялись діти наші,
Щоб ожили і села, і міста,
Щоб висохла смертей і горя чаша,
Якою переповнені до дна.
13.04.23 Ордіно
***
Все менше листя на кущах
І на деревах.
Все більше виростає страх.
І стогнуть нерви,
Як і пронизливі вітри
У листопаді,
Що раптом падають згори,
Хоч їм не раді!
За кожного солдата страх...
І за дитину...
Бо розриває кат по швах
Всю Україну...
Фашисти – зовні, як чума,
Мов пси скажені.
Душі' та серця в них нема –
Вони ущербні.
Та й усередині у нас
Не менш ущербні,
Що зраджували вже не раз,
Гидкі, ганебні...
Що знову зрадять, бо в душі
Вони засранці,
Бо звикли пакостить, грішить:
Не люди – пранці!
Мені не шкода їх ніяк
За пожиттєве...
На них же зрада, ніби знак!
Вони суттєво
Відмінні від усіх людей,
Вони – убивці,
Бо не жаліють і дітей...
Це – кровопивці.
Вони в одній упряжці йдуть
Із ворогами.
І в тих, і в тих – один лиш путь:
Вперед ногами.
10.11.23 Ратінген
ВСЕ НЕ ТАКЕ...
Таке життя сьогодні нелегке...
Та що там – нелегке, важке і дуже...
Не знаю, що й відповідати, друже,
На це просте питання: "Що таке?.."
Все не таке... Допоки гинуть люди!
Все не таке, коли міста горять!
Загиблі не повернуться назад...
Повернення в минуле вже не буде...
Все не таке, допоки йде війна.
Загострені всі відчуття до леза!
Все не таке, аж поки ворог щезне,
Коли ж – лиш Бог єдиний в світі зна...
Все не таке...
10.11.23 Дюссельдорф – Ратінген
ВСЕСВІТНЯ МОЛИТВА
Люблю я Харків і Афіни,
Люблю я Київ, Барселону…
Хоч вдома помагають стіни –
Та часто тягне в світ із дому.
І – знову подорожі, тури –
Душа у захваті щомиті:
Краса земель, архітектури –
Нова, або давно відкрита…
Салоніки, Полтава, Прага –
Це витвори людського вміння!
Завжди в душі безмірна спрага
До мандрів – як до розуміння.
Лутрака, Ліссабон, Софія –
У кожного своє обличчя,
Та кожне – душу розуміє
І знов до себе звабно кличе…
Ая Маріна, Відень, Порто –
У кожного краса нетлінна
І кожне поглядає гордо
На споконвічні в світі зміни…
Сан-Ремо, Волос, Монте Карло –
Вони одвіку неповторні,
Як неповторні Ніцца, Канни,
Як неповторні море, гори…
Варшава, Самарканд, Скіатос –
Настільки різна в них культура! –
Відвідать кожне – справжнє свято,
Поринуть в світ архітектури…
А Рига, Будапешт і Краків –
Неперевершені перлини!
Усі принади і ознаки
У міста так, як і в людини…
Одеса, Сан Тропе, Вєлічка –
Несхожі, та такі чудові,
Усі – по-своєму – величні
В традиціях, звучанні мови!
Нехай містам не буде ліку
В житті – для кожної людини.
О, Боже, бережи довіку
Усі міста, усі країни!
5.07.10 Полтава – Харків
***
В такому горі,
В такій розпуці була я вчора!
В житті ніколи
Я не зазнала такого болю...
Я вся відразу
Закам'яніла з тої образи!
Була б не біла —
То за хвилини б ці посивіла.
Я так страждала!
Моєму горю — і світу мало!
Скажу відверто:
Якби не вірші — могла б померти.
ЛУНІ
В цієї дівчинки яскрава врода
І кучерики, як у янголятка!
Біжить до мене з саду, з огороду –
Немов несуть невидимі крилятка!
Із нею бути – просто насолода!
І настрій – будь-який – вона підійме!
А сміх її – найвища насолода
І – найсолодші у житті – обійми!
19.08.20 Харків
***
В чужій країні як би не було
Спокійно, добре, тихо – та не спиться,
Неначе дійсність вітром підмело
Й порозкидало, як опале листя...
Хвилини, дні, і тижні, як листки,
Туди-сюди літають поміж нами,
І світ увесь, мов кладочка хисткий:
Ще мить – і розпадеться під ногами...
Повітря свіже, крижана вода,
А небо голубе – немовби чорне...
У нас у всіх тепер одна біда,
Хоча така важка й різностороння!..
Сусіди вдерлись смертю та вогнем:
Катують, палять, нищать все розумне!
Вони жорстокіші із кожним днем,
І заздрісні, і хижі, і безумні.
Людське в них все зомбоване давно:
З дитинства, певно... Може, ще й від діда...
Чого до нас приперлося воно?!
Себе в росії нікуди подіти?!
Так убивало б там собі людей,
Корів, собак – усе, що тут вбиває!
Воно ж росло одвіку – без ідей –
У зазомбованім рашистськім раї.
Воно не знало цінностей життя,
Його не вчили мислити тверезо,
Воно тинялось, дике, без пуття,
Немов на белебні суха береза...
І ось – війна! Яка ж бо радість їм!
"Асвабадітєлі" це бидло нині:
Звучать усюди заклики і гімн,
Й накази захопити Україну!
Але не вийшло: наші ЗСУ
За землю рідну б'ються, ніби леви,
За честь і гідність, волю та красу –
Вони в нас мужні, ніжні і сталеві!
Загинете, приблуди, бо війна,
Яку ви розпалили в Україні –
Не зникне, а повернеться вона
Вогнем до лігва вашого віднині.
Заплачуть ваші діти та батьки,
Бо ви не вернетеся вже в росію,
Та путлєра винить їм не з руки –
Зробили з нього ви собі месію.
Ну, що ж, розхльобуйте, холопи, це:
Ви так по-рабськи прагли України –
Себе самі загнали у кільце,
Тож хоч відчуйте крапельку провини.
За горе матерів, за смерть синів
І за дітей, згвалтованих руснею,
За хлопчика, що за ніч посивів,
Бо мама мертва – й він один із нею...
Солдати ваші катували нас –
Один із них міг бути вашим сином –
Прострілювали руки напоказ,
Де був тризуб чи "Слава Україні!"
Убивці ваші діти. Як і ви.
Бо ви мовчали, злякані до смерті!
Були тихіше тихої трави!
Тепер – як люди – ви зі світу стерті.
6.12.22 Дюссельдорф – Ратінген