БАБУСИНІ РУШНИКИ
Ой, як була я молодою,
То вишивала рушники,
Й птахи незвичні над водою
Злітали легко з-під руки.
І квіти, небувалі досі,
В вінки сплітались, мов живі,
Лягали колосків покоси,
Цвіли метелики в траві.
На полотні життя буяло!
Бувало, й місяць вже бліднів,
А все мені здавалось мало
Тих квітів, колосків, птахів!
І все мені чогось хотілось
Такого, щоб ніде й ніким,
Відколи сонце засвітилось,
Не народилось з-під руки!..
Тепер бабусі дев’яносто,
Вже їй не шити рушників –
І голку втримати непросто,
Всилити нитку – й поготів…
І, ніби радості минулі,
Висять на стінах рушники.
З годинника кує зозуля
Веселим голосом дзвінким.
І серед квітів, трав, колосся
Мов оживає спів її,
А я на рушники дивлюся
І ніби бачу інші дні,
Коли бабуся молодою
Ці вишивала рушники
І дивні птахи над водою
Злітали легко з-під руки.
("Дарунок долі", 1990)
БАБУСЯ ГАЛЯ
Як тепло на печі в бабусі Галі!
Через вікно маленьке видно світ,
Хоч снігом замело сусідські далі –
Та сумувати, звісно, що не слід!
Ще зранку заметіль, холодний вітер,
Хурделиця кружляє у дворі,
Мороз на шибці вишиває квіти,
Калину, листя клена і горіх...
І вже на склі – картина гарна срібна,
Така красива зблизька і здаля!
– Зима, Нінусю, теж землі потрібна...
Та й відпочине за зиму земля. –
Пояснює бабуся все на світі!
Я слухаю і вчуся залюбки!
– А сніг розтане – будуть знову квіти,
І сонце ніжне, й вітерець легкий... –
Мені так гарно тихий голос слухать...
Він заколисує солодким сном –
І не така холодна завірюха
Здається за бабусиним вікном!
19.12.09 Харків
БАЙДУЖИМ
Невже вам не набридла ваша сірість?!
Чи ви не помічаєте її?
Огляньтеся, які настали дні!
Хоч зараз вас покине страх і підлість?
Ви перед ким схиляєтеся знову?
Чого й кого ви знову боїтесь?
Чому свобода є для вас лиш десь,
А тут жахаєтесь сказати слово?!
Рот — на замок! Моя ж то хата скраю!
Хай хтось, не я! Хай потім, десь, колись!
Як люди — ви давно перевелись!
Як вас і називать тепер — не знаю!
Мов хутра міль — роз’їла вас байдужість,
Сліпа покора всюди, всім і вся!
Улесливість вам завжди до лиця,
А маска ваша — громадянська мужність.
Ви нею прикривалися раніше
І зараз тулите до себе знов!
Не гріє вас холодна ваша кров,
Не зігрівають музика і вірші.
Людьми зробитись вам уже несила.
На вас лежить інертності печать.
А час такий — спочатку б все почать!
Та в душах ваших повсихали крила.
("Дарунок долі", 1990)
***
Безкінечний степ до небокраю –
Сиві полини і ковилі…
Туга безпричинна серце крає,
Наче нахиляє до землі…
Серпень завжди з присмаком печалі,
З тугою й сльозами пополам:
Пам`яті жало колюче жалить,
Спокій легко віддає на злам.
Степ безмежний, гіркота полинна,
Сиві, вже достиглі, ковилі –
Безкінечно рідна Україна!
Ми – її стеблиночки малі…
Кожна доля – кольоровий хрестик
На її безмірнім полотні…
Україна, як завжди, воскресне –
І настануть світлі мирні дні!
Серпень стане радісним і славним,
Зникне гіркота полинних днів.
Україна у боях кривавих
Більше не втрачатиме синів…
22.08.15
***
Безмежне роздолля,
Волошки у полі
І мальви над тином −
Моя Україна.
Високі тополі
Завмерли над полем.
Ключі журавлині −
Моя Україна.
Над ставом лелеки,
І чути далеко
Пісні Чураївни −
Моя Україна...
Де став − там болото,
І зливи кислотні
Ідуть безупинно...
Це ти, Україно?!
Забруднені ріки
Малі і великі...
І пісня не лине
З грудей України?
І навіть джерела
Живучі − померли,
Немов без причини...
Мовчиш, Україно?..
("Дарунок долі", 1990)
БЕЗСОННЯ
Дві години лишилося спати.
Сон утік..
А безсоння вартує на чатах.
Часу лік
Я втрачаю, а небо у хмарах.
Без зірок.
Тільки місяць. І ми з ним пара.
Все!
Дзвінок.
19.04.23
Сан Жулья де Лорія − Ескальдес-Енкордань
*** (акровірш)
Береги у рясці хвилі сині
Омивають із обох боків −
Гарно й світло в нашій Україні!
Добре − не було б лиш ворогів...
А земля − і щедра, і багата
На врожаї, на прадавній спів!
Українці з будня зроблять свято −
Одведи, Господь, від ворогів!
Миру ми бажали споконвіку −
Ет, не вийшло:
Лізуть,
Як шури! −
Ненаситні у війні, безликі,
Озвірілі −
Вилізли з нори!
Ич, яка напасть:
Чужинці − вдома,
У священній нашій стороні...
В серці гіркота, і біль, і втома
Од усіх печалей на війні...
Любий краю! Рідна Україно!
Отче наш...
Спаси і сохрани..
Успіхів пошли!
Не дай загинуть −
А нехай повернуться сини!
Дім збудують,
Огород посадять,
Будуть
Разом в мирі й щасті всі!
Отче
Наш.. Верни
І мир, і правду −
Не покинь нас,
А спаси, спаси...
19.09.18 Ордіно
***
Бібліотека – це з дитинства острів знань,
Світ відкриттів,
Фонтан нових стремлінь і здійснення бажань,
Душевний спів!
Бібліотечна тиша, наче таїна,
Магічний щем…
Мов наші душі відкорковує вона
Своїм ключем!
18.02.16 Харків
***
Бійці з фронтів говорять:
− Все гаразд! −
А ми дзвінків чекаєм, як спасіння!
...Вони вспокоюють:
− Потрібен час.
І голос їхній − наше воскресіння!
11.01.23 Дюссельдорф − Ратінген
***
Білі журавлі
На траві зеленій,
Наче квіт землі,
Мов злилися з нею!
Тільки це не так −
Ось розправлять крила
Й буде в небі знак:
Журавлина сила!
16.03.23 Дюссельдорф − Ратінген
***
Біль, і розпач, і шалений гнів!..
На сьогодні спокій − неможливість!
...Господи, спаси захисників −
Нині це єдина справедливість!!!
24.04 23 Ратінген
***
Біль, Олександре, звісно, нестерпи'мий...
Несте'рпний.
Нестерпу'чий.
І незно'сний.
Немилосе'рдний.
Лютий.
Неможли'вий.
Такий, що й уявить собі непросто.
Я біль такий пройшла.
Хоча він − непройди'мий.
Він не щезає.
Не зника нікуди.
Бо ми душею зро'щені із тими,
Хто − не забутий...
29.07.24 Дюссельдорф
***
Біля колодязя трава дрібна
І квіточки – василечки малі!
Така ще юна, радісна весна
На ніжно-голубому неба тлі!
Ти пам’ятаєш цей густий бузок?
Чи він вже виріс згодом, після нас?
Який вагомий тут мій кожен крок –
Дитинства промінь у душі не згас!
Он, зліва, розквітає і жасмин,
Чарує серце аромат густий!
Здається, що спинився часу плин
І у дитинство знов звелись мости.
Я на колінах трепетно стою
Перед оцим куточком на землі –
І душу б залишила тут свою,
Якби я мала у собі їх дві.
Благаю односельців: хай ростуть
В моїм дворі дерева і кущі,
Бо в кожного із нас дитинства путь
Проходить по самісінькій душі!..
21.02.04 Харків
***
Болить душа − за кожного! − солдата,
Неначе − кожному із них! − я мати...
10.08 23 Дюссельдорф
***
Був політ стрімкий, високий −
Три країни за пів дня!
Тільки я не вдома доки,
Хоч навкруг уже рідня.
Хоч і мова не іспанська −
Але ще і не своя...
Ось прокинусь завтра вранці −
Оберу вже інший шлях.
Щоб тополі край дороги,
І щоб верби близь ставка,
Щоб роса змочила ноги,
А хода буда легка...
Шурхотіли перепілки,
Вибираючись на шлях,
І лунала пісня дзвінко
У наповнених житах...
Щоб криниця біля саду,
Щоб калина у дворі,
І сплетіння винограду
На горісі угорі...
Щоб цвіли волошки сині,
Щоб пощезли війни й зло,
Щоб у нашій Україні
Окупантів не було!
19.04.23 Кевєлаєр − Оппум
***
Будинки, розрушені часом –
Лиш скалиться цегла щербато
І смуток злітає відразу ж,
Становлячись різко крилатим!..
А цегла сміється беззубо,
Заглушує власні ридання,
І жолуді падають з дуба,
Як сльози овальні мовчання…
Бо дуб пам’ятає стежинок
Тонкі павутини у травах,
Коли ще живий був будинок
І люди спішили у справах…
А потім верталися знову,
Всідались за столик під дубом,
Й лилися чаї і розмови,
Що серцю приємні та любі!
…Немає нічого. Провалля
У вікнах безлико чорніє…
Де кухня була там?.. Де спальня?..
Де плани, надії та мрії?!
В минулому все. Безворотно.
Зійшло жолудями-сльозами.
Лиш скалиться цегла сьогодні
Над часом, чи, може, над нами?..
27.11.17 Харків – Київ
***
Будинок прадіда моїх дітей .
У ньому народились внучки наші.
Він для родини й друзів був як чаша,
Що повна затишку, добра, ідей.
Тут ночували з різних міст і сіл.
Бували, часом, зовсім незнайомі,
Та почувалися й вони, як вдома −
Відкриті душі та накритий стіл.
А скільки тут звучало різних мов!
Німецька, польська, чеська, українська,
Болгарська, молдованська, осетинська,
Азербайджанська, і англійська, і грузинська −
Тепер і не згадаю всіх розмов!
Російська мова теж звучала тут.
Так часто, мабуть, як і наша рідна.
І росіян ми зустрічали гідно −
Сказати не могли, що їх не ждуть...
І приїжджали друзі звідусіль!
Будинок їх стрічав із хлібом-сіллю,
І в будній день влаштовував неділю −
В усіх розмовах цукор був − не сіль!
... І ось росія почала війну −
І зранений будинок наш з учора
Стоїть розгублений в зневірі й горі...
І німо вікнами кричить: «Чому?!
Як ті змогли, хто їли тут наш хліб,
Пили узвар із груш із цього саду,
Тепер щодня з ракет по нас стріляти
І принести нам стільки мук і бід?!
Де совість їхня?! Що ж вони мовчать,
Не протестують проти вбивств, насилля?!"
Війна вже стільки й росіян скосила −
Проте в них страху на вустах печать...
І, нежилий тепер будинок наш,
Пригадує розмови за пів віку,
Яких було у ньому тут без ліку −
Й несе в собі війни страшний вантаж...
Й не може зрозуміти все одно
Тієї підлості та ницості росії,
Яка вбиває прагнення та мрії,
Сама попавши вже давно на дно...
27 12.22 Крефель
БУДИНОК РЄПІНА
Писали козаки листа султану,
Сміялись, підбираючи слова!
…Вже і султана, й козаків не стало,
А творчість вічна – і крізь час – жива.
Вона – то саркастична, то щемлива,
То так ласкаво в душу загляда,
То зовсім безнадійна, то щаслива,
То – ніби камінь, то – м’яка вода!..
Прославив і Чугуїв, і країну
Своїм талантом Рєпін на віки!
Писав картини – наче зводив стіни
В будинку, що такий стрімкий, стрункий!
І ми тепер всі живемо у ньому,
Не знаючи байдужості-біди,
Усі картини-стіни нам відомі,
Але вони цікаві, як завжди!
Будинок не відділений межею,
У ньому не знаходить місце пил –
Писав не пензлем Рєпін, а душею,
Цей світ, який так віддано любив!
18.07.19 Харків