ЧАС РОЗПЛАТИ
І настає, як бачиш, час розплати:
Тобі нелегко, гидко на душі –
Не зігріва квартира, срібло-злато,
А спогади всі колють, як ножі.
За чим ти гналась? Що хотіла мати?
Чи заздрощі тобі допомогли?
Ось і прийшов жорстокий час розплати
Й сама незчулась звідки і коли!
І вся неправда, що колись ховалась,
Враз вилізла, як в зливу слимаки –
Колись тобі дурити всіх вдавалось,
А час розплати, бач, який гіркий…
Нема до кого прихилитись в горі.
Усіх від себе відштовхнула ти.
Немає друзів. Порожньо… Просторо…
І доля спалює твої мости.
Тепер уже була б і в дружбі вірна…
Тепер би і кохання берегла…
Та все – позаду. А майбутнє – прірва,
Що між тобою й світом пролягла.
***
Час такий страшний -
Йде страшна війна.
Окупант-фашист -
Про'клята русня.
Не'нависть її
Землю спопеля.
Праведний наш гнів -
Зблизька і здаля!
Славні вояки
Наші - б'ють орду.
Шлях війни гіркий -
Та незламний дух.
Україна вся
Як один кулак.
І втіка русня -
Вічно буде так.
На своїй землі
Справедливий гнів:
Доля у русні -
Попіл,смерть і гній.
23.06.22
***
Чекаєм перемоги
Всі як один!
Важкі війни дороги...
І часу плин...
Тяжкі думки щоночі...
Тяжкі й щодня...
Вже виплакані очі...
Війна... Війна...
Страх за близьких і рідних,
Які в бою...
За всіх, поваги гідних,
Що йдуть на прю...
І гордість за країну,
Її синів,
Що не прогнули спину,
Не гасять гнів,
Допоки хижі звірі
Не згинуть всі,
Й часи настануть мирні
Вже без русні!
А поки що тривоги
Війна несе...
Чекаєм перемоги
Понад усе!
8.04.23
ЧЕКАННЯ
В долоні наберу води –
Відчую тисяч крапель свіжість
І зрозумію тиху ніжність
Привабливого слова: «Жди…»
В чеканні – стоголосий біль
І неприборкана надія
На здійснення святої мрії,
Мед сподівань, вагання сіль…
В чеканні – трепет новизни,
Який щомиті зігріває
І в нашій душі засіває
Постійне відчуття весни.
***
Чорні лебеді чимось засмучені,
Чую серцем: печаль у них.
Може, боляче їм, що приручені?
Може, вітер бажань затих?
Не злітають давно вже над кручею,
Сумно плавають ніч і день,
Лиш стікають сльозою пекучою
Відголоски гірких пісень…
Що за лихо у вас, чорні лебеді,
І який на крилах тягар?
Що за туга в сердечному трепеті,
А в очах – невимовний жар?
Підпливайте до мене, не бійтеся,
Політаємо разом знов –
Як і ви, я між мрією й дійсністю
Розриваюся вже давно…
24.11.01
Харків – Київ
***
Чорніють перші ягоди ожини,
Нагадуючи про минучість часу...
Ще у вогні незламна Україна,
Бо так багато рашської зарази!..
Вони - як тля на листі Батьківщини:
Липке й гидотне недолюдовійсько!
Їх проклинає все: лопух, ожина,
Листочок кожен в полі, в місті, в лісі!
Мерзотники, садисти, душогуби.
Людського в них нічого не лишилось.
Проще'ння їм довіку вже не буде.
Ненавидить їх світ усіх щосили!
Вони вбивають все живе навколо.
Дітей маленьких, звірів диких, свійських...
Не може мати про'щення ніколи
Той, хто служив у армії російській.
16.07.23
***
Чотири години - і ми біля моря.
Здається, далеко від нас наше горе...
Та це лиш здається - бо горе у серці...
Воно здоганяє нас навіть у Греції.
Із лютого лютого люто нас нищило,
А ми лиш ставали духовно ще вищими !
Психологів вправи даремні і лекції -
Бо горе у серці не щезло і в Греції!
Його не спиняють ніякі простори:
Ні степ, а ні ліс, а ні море, ні гори...
Воно не стихає у холоді, в спеці -
Воно поруч з нами і в сонячній Греції...
27.05.23
***
Чудовий світ і вся земля свята,
Та найсвятіша – Україна наша:
Вона, єдина, в будні і свята
Наповнює життя стражденну чашу.
Вона – єдиний прихисток душі
В усіх країнах, землях, океанах,
Коли розпуки й підлості ножі
Наносять раз у раз підступні рани…
Ми – українці і своя земля
Для нас завжди найкраща в цілім світі,
Ми любимо її зблизька, здаля
І нею вічно щедро відігріті.
Не віддаляють гори, береги
І не роз»єднують недобрі люди…
Нехай не зазіхають вороги
На Україну – долі їм не буде!
Впаде незмінно кара за гріхи:
За зраду, крик дитини, смерть солдата…
І будьте певні, підлі вороги:
Вас, врешті, прокляне і власна мати.
13.06.14
ЧУФУТ-КАЛЕ
По сходах цих ступало стільки ніг,
Що навіть камінь витримать не зміг,
Його здолав не стільки лет століть,
А те, що він за інших міг боліть!
На сходи зморшки-тріщини лягли,
Коли по них розбиті люди йшли,
Несли свої і болі, і жалі,
На камені ступаючи з землі.
Які печалі рвали душі їх?
Який солоний піт по скронях біг!
Які гіркі зривалися слова,
Що аж чорніла спечена трава!..
У Лету канули стрімкі віки —
І гурт туристів жвавий, гомінкий
По цих же сходах поспіша вперед,
Немов урок в історії бере.
І що кому той принесе урок?
Кому і як дається кожен крок?
Кому й які тривожаться думки
Про весь цей світ прекрасно-нелегкий?
На сходах завмираю я на мить —
Невже й насправді каменю болить
Моя незрозуміла всім печаль,
Мій тихий смуток, гострий біль і жаль?!
А кожен крок вогнем століть пече.
І час, як з джерела вода, тече —
Такий прозорий і такий святий,
Хоч набирай в долоні й спрагло пий!