Add Headings and they will appear in your table of contents.
***
Завантаженість, мов на п'яти' роботах –
Графік праці напливає вже на інший...
Від усього цього, звісно, я не проти,
Тільки часу вже не вистача на вірші....
15.10.24 Дюссельдорф
«ЗАВГОРОДИ»
… Трава зелена, ніжна і м’яка,
І матіоли пахнуть, як минуле…
Та вже бабуся снідати гука,
Я – за двором, та поклик цей почула.
А на сніданок, крім усього, є
Сім печериць, підсмажених в олії…
А сонце променем крізь шибку б’є,
Немов лоша, викрешуючи мрії…
А печериці дід Сашко знайшов
В дворі, під берестком, що вище хати!
Сьогодні зрізав, завтра зріже знов –
Не треба і на луки йти шукати!
Мені – чотири. Я давно живу…
У мене, крім батьків, сестричка Валя!
Люблю людей, тварин, птахів, траву!
І бабусів обох – і Маню, й Галю!
І дідусів – Івана і Сашка!
І друзів – Гришу, Вову, Вітю, Толю!
Живу давно! Велика вже така!
І дякую за все привітній долі.
Сім’я багата: в хаті на стіні
Військові дяді в рамках на портретах,
Ще тьоті й діти – не вони ж одні! –
І – хрестиком – в кутку портрет Поета.
… Дідусь Сашко співав свої пісні:
Одна – що у сусіда хата біла –
Вона найбільш подобалось мені –
І про зозулю, що на гілку сіла…
Було так гарно й легко в світі жить!
Таке красиве й рідне все навколо!
Коли сорока на вербі кричить,
Чи ластівка в дворі кружля по колу…
Село велике! Хати – білі всі!
У кожного – садок, бо це ж красиво,
Пройтись босоніж зранку по росі,
Щоб мати цілий день у серці силу.
Це дід Сашко казав. А дід Іван –
Він навіть спав улітку під горіхом.
Бабуся Маня розказала нам
Про дощ нічний – ото було вже сміху!
Я в папи теж просилася хоч раз
Започувать під зорями у ліжку,
Та він відповідав, що ще не час,
Ще комарі, хай потепліє трішки…
Марфуша – перша подруга моя –
Вона живе від мене через хату.
Лише у неї є таке ім’я! –
Хоча в селі дівчаток є багато.
Ми з нею дружимо давно-давно!
Усе життя ми дружимо із нею!
Ми виростем – дружити будем знов!
Не тільки ми – а вже сім’я з сім’єю!
… Є, крім села, у нас ще інший світ:
Магічне й ніжне слово «завгороди» –
Туди телятка прокладають слід,
І ми заглянути туди не проти!..
За огородами є таїна:
Широкий степ, солончаки і простір –
Це все нам сниться у просторих снах,
Але туди добратися непросто.
Самим – не можна. Це дорослий світ –
Там папа мій показував нам обрій,
Там – журавлів і жайворів політ,
Там нам з Марфушею було так добре!
… А сестри наші старші дружать теж –
І Тані й Валі – «завгороди» можна,
Їм же дозволено усе без меж,
Бо вже до школи навіть ходить кожна!
В нас теж портфелі є, і книги є,
Але до школи ще нас – не пускають…
Життя Марфушине й життя моє
Оця єдина туга серце крає!..
А так – усе чудово, все гаразд:
У нас є олівці, м’ячі і друзі,
Ми любимо усіх, всі люблять нас,
Зозулі роздають роки у лузі!
Усім – так щедро і на щастя – всім!
Життя таке ясне в чотири роки!
Ні, звісно є і страх: це влітку грім
Та ще – колодязь – він такий глибокий…
22.11.09 Харків
***
Завжди була відкрита.
Не думала про те,
Що словом буду бита
За слово непросте...
Що можна прикидатись,
Брехать усім, собі,
Коли за нас солдати
Щодня ідуть у бій...
Мовчання – неспроможне.
Мовчання – не моє.
Я небагато можу:
Лиш слово в мене є...
12.03.23 Ратінген
* * *
За вікнами вагона білий сніг
М’яким пухнастим простирадлом ліг,
Землі забинтувавши рани.
Зливаються з снігами небеса –
Об’єднується в ціле вся краса,
Щоб зрозуміли ми: прощатись рано!
Ще стільки є стежинок і доріг,
Які сховав від нас цей перший сніг,
Якими ми з тобою не ходили…
Все вужчають життєві береги…
Летить мій білий поїзд крізь сніги –
І втримати його ніхто не в силі!
19.02.09 Київ
***
– Загладжуй, море, рани берегів...
Хоч трохи загаси пекельний гнів
До вбивць народу! –
Замовкло море...
– Навіть не проси,
Бо неможливо гнів цей загасить
Ніколи. Зроду!.. –
Благаю вітер, може б він зумів
Хоч трохи розмести цей лютий гнів,
Бо вже несила...
Безсило він у трави мовчки ліг,
Притишивши одвічний свій політ:
– Це неможливо...
30.10.23 Кіпселі
***
Заглиблююсь в коріння роду…
В минуле їду? Чи в майбутнє?
Жовтнева сонячна погода,
Ліси правічні і могутні…
В дорогу вибралась раптово,
Не відкладаючи на потім,
Взяла з собою тільки слово,
Лишивши все: дітей, роботу…
Коріння роду розрослося –
Гілки його вже так далеко:
Листків-нащадків стоголосся
Відслідкувати вже нелегко…
Та є можливість, слава Богу,
Не втратити зв’язків одвічних!
І я зібралася в дорогу
Назустріч роду, вітру, віршам!..
19.10.11 Київ – Житомир
* * *
За день зійшли сніги на тротуарах,
І горобці цвірінькають у парах,
І сонце зранку сяє в небесах!
Течуть струмки, дзюркочуть, як шалені,
Спішать кудись, а деякі – до мене
Сміливо прокладають далі шлях!
Така пора пробудження хмільного
Без остраху, без краплі остороги –
Вперед, увись, все ближче до зірок!
Таке бажання заново почати,
Забувши про печалі, болі, втрати –
Зробити легко у майбутнє крок!
19.03.12 Харків
***
Задимленість повітря і мимовільний страх,
Що переходить згодом у нездолимий жах...
Розбитий день, будинок, понівечиний шлях
І - замість щастя й неба - страждання ув очах...
4.01.26 Дюссельдорф
***
Задовгий день і закоротка ніч -
Душа не має вже перепочинку.
Відшукує тонесеньку стежинку,
Що ледве пробивається навстріч...
Навколо неї стільки бур'янів,
Нахабних, самовпевнених, бездушних,
Готових світовий баланс розрушить
І вилити на нього бруд і гнів.
А бруду цьо'го - аж через верхи'!
Бо носіїв занадто вже багато!
Окупували нашу рідну хату
І роблять стільки справ своїх лихи'х!
І моляться вони богам чужим -
Щоб горя більше принести країні.
Такими будуть, доки не загинуть -
Не виправити їх уже нічим.
Збрехати, вкрасти, висміяти,злить -
Нена'висть в них до мови, до культури,
Між ними й нами - непролазні мури,
Бо їм же Україна не болить.
14.05.25 Ратінген
* * *
Заздрість – почуття яке?
Негативне? Позитивне?
Наче пух тополь, м’яке?
Чи – камінням давить спину?
Заздріть – маєте права:
Заздріть книгам, дітям гарним,
Заздріть сказаним словам
І рокам, що йдуть немарно.
Заздріть усмішкам, бо я
Сліз – чужим – не подарую.
Заздріть, бо мене земля
Знов від заздрощів рятує!
10.10.10 Харків
***
Зазомбовані люди не вміють мислити.
Алкоголіки та наркомани - теж.
Злодії - чесно не вміють жити.
Політики - рідко думають про людей.
Землі'' аж занадто важко буває:
Вона тяжко несе все це на собі,
Вона задихається від наших пороків
І кашляє вулканами та ридає цунамі...
6.12.24 Хургада
* * *
Закінчилися тридобові мандри
І я купаюсь в чарівній красі:
У Греції квітують олеандри,
І гібіскуси теж у квітах всі!
Цвітуть гранати, виноград, оливки,
Лимони теж цвітуть, хоч є й плоди!
Цей світ такий чудовий і великий:
І крихта хліба, й крапелька води!
В усьому є краса і необхідність –
Ніщо не зайве на планеті цій,
Хіба що – у людей духовна бідність,
Та заздрість ще, та камінь в кулаці…
4.05.09 Халкіда – Кіпселі
***
Залиті сонцем луки і поля
Здаються просто казкою здаля!
Он кущик терну, наче сірий вовк,
Що причаївся зранку ще, замовк…
Он зайчик виглядає з-за куща –
Тремтить його сполохана душа!
А он руда лисичка залягла,
А там жар-птиці сяють два крила…
Побіля шляху велетні-гриби.
Цей світ прекрасний – ти його люби!
Повітря, землю, крапельку води…
Не забувай, що це – не назавжди…
17.03.09 Київ - Харків
***
Залишаю кровиночок рідних –
І до інших кровинок у путь!..
Відлітаю з країн своїх східних
До північних, де вже мене ждуть...
Сум і радість сплелись воєдино:
Ось – прощання... І зустріч – ось-ось!
Піді мною – моря і країни,
А на небі – незвідане щось...
Через хмари все вище і вище!
Поза хмарами – простір хмільний...
Ніби час – то спинився, то свище,
Наче всесвіт йому замалий...
Буцім він – головний! Невловимий!
А подумаєш – дійсно, що так:
Він всесильний, хоча і незримий...
В точку зібраний, наче в кулак!
То над степом розлитий привільно,
То над хвилями моря снує...
То він цар із царів, то невільник...
Головне, що він є у нас, є!
11.04.23 Дюссельдорф – Барселона
****
За межею розуміння
Те, що ти не на Землі...
Ні молитви, ні тужіння
Не допомогли мені...
Серце вірити не хоче
В те, що вже тебе нема...
Давні сни мої пророчі,
Від яких тепер – пітьма.
Не зуміла розгадати...
Не зуміла вберегти...
Ось тепер не маю свята...
Листопад... Тридцяте... Ти!..
День, що був завжди щасливий –
Стільки років у сльозах!..
Доле-доленько зрадлива,
Розтрощила щастя шлях...
День народження... Тридцяте...
Листопа'д... Останній день...
Як же справ було багато!
Планів! Роздумів! Ідей!
...І – немає більш нічого.
Світ без тебе спорожнів.
Осінь... Листопад... Дорога...
Дощ із чорних снів і слів...
30.11.21 Ратінген
* * *
Заметений снігами двір дитинства,
Ялина й туя під вікном зелені,
Під грушею калина у намисті –
Все, що з минулого сьогодні в мене…
Сніг рівний у дворі, ані стежини –
Батьки, вже безтілесні, там, на небі…
Це – найчорніші у житті хвилини,
Бо в них – живих! – душі така потреба…
Сніг – білий-білий! А здається чорним…
Тримаюсь, щоб не плакать, з сил останніх –
Немає часу давності у горя,
Зате є строк в життя і у кохання.
Сніг білий-білий! Тільки слід пташиний
Снується між березою й каштаном.
Батьки не прокладатимуть стежинок –
Вони уже не з нами, а над нами…
Така безкрая туга душу крає!
Таке безмірне горе неозоре!
І не синички вже, а круків зграя
Заполонила снігові простори…
22.01.10 Новоселиця – Семенівка
***
Замість каштана під ноги
Пада японський горіх –
Не викликає тривоги
І не навіює сміх...
Я, мов окремо від світу.
Це, наче світ – і не світ...
Літом – і тим не зігріта
В вирі розбурханих бід!..
Прагнення – лиш перемоги!
В серці надія, і жаль...
Світе, прошу допомоги
В здійсненні наших бажань!..
9 09.22 Дюссельдорф – Ратінген
***
Замріяний палац над Россю
Милується на сонця схід…
І, мов безмовно долю просить
Від лиха захистити світ…
І квітам ніжним між камінням,
І хвилям чистої води
Палац блага благословіння
Й оберігає від біди.
Гора Янталка... Хмари білі
Над Россю стишено пливуть,
Немов отара, що без цілі
На небі вириває путь...
Вперед, вперед – спокійно й просто
Від сходу сонця – в далечінь!
Так тепло – ще не скоро осінь...
Ще час для роздумів, прозрінь...
Палац – як оберіг над Россю,
Над Корсунем і – над усім!
Чи чула я, а чи здалося:
В повітрі линув сонця гімн!
І кожен промінь, як струною
Звучав з освітлених небес
І линув легко над водою,
Заполонивши простір весь!
26.02.14 Київ
* * *
Залиті сонцем луки і поля
Здаються просто казкою здаля!
Он кущик терну, наче сірий вовк,
Що причаївся зранку ще, замовк…
Он зайчик виглядає з-за куща –
Тремтить його сполохана душа!
А он руда лисичка залягла,
А там жар-птиці сяють два крила…
Побіля шляху велетні-гриби.
Цей світ прекрасний – ти його люби!
Повітря, землю, крапельку води…
Не забувай, що це – не назавжди…
17.03.09 Київ - Харків
***
За межею розуміння
Те, що ти не на Землі...
Ні молитви, ні тужіння
Не допомогли мені...
Серце вірити не хоче
В те, що вже тебе нема...
Давні сни мої пророчі,
Від яких тепер – пітьма.
Не зуміла розгадати...
Не зуміла вберегти...
Ось тепер не маю свята...
Листопад... Тридцяте... Ти!..
День, що був завжди щасливий –
Стільки років у сльозах!..
Доле-доленько зрадлива,
Розтрощила щастя шлях...
День народження... Тридцяте...
Листопа'д... Останній день...
Як же справ було багато!
Планів! Роздумів! Ідей!
...І – немає більш нічого.
Світ без тебе спорожнів.
Осінь... Листопад... Дорога...
Дощ із чорних снів і слів...
30.11.21
Ратінген
ЗАМЕТІЛЬ
І зверху, й знизу, й збоку – звідусіль
Летять сніжинок білопінні зграї,
Кружляє і лютує заметіль,
Все засипа від краю і до краю!
Не видно ні дороги, ні дерев –
Лише танок сніжинок божевільний,
Неначе спокій в зародку помер,
А безлад владарює скрізь свавільний!
Земля і небо у тугім клубку
Холодної і злої заметілі,
Ми теж у цьому білому танку,
Де мов розходиться душа із тілом!
А сніг летить – кінця йому нема,
Собою закриває всю планету!
Здається, в цілім світі я одна
Йому радію щиро і відверто!
21.02.07 Харків
***
Запалюю свічку. Дивлюсь - і не плачу...
Не витримка це, і не сила, й не мужність...
Це все називається якось інакше,
Це все, що завгодно - лише не байдужість.
15.02.24
***
Запелюсткована земля
Від квіту груші
Здається у снігах здаля
Й морозить душу…
І віє холодом води
Безперестанно,
Та тільки ближче підійди –
Й душа розтане!
Зігріє пелюсток покров
Усіх на світі
І потече шалено кров
У ритмі квітня!
27.04.17 Харків
***
За причілком чахла кропива
В такт думкам хитається на вітрі…
Від жалю душа вже ледь жива…
Заспокоюсь… Сльози мовчки витру…
Не вернуть вже тих, кого нема –
Дідусів, бабусь, і батька, й маму,
Заховала їх земна пітьма –
Йде життя по заданій програмі…
Де росли ромашки – кропива,
Заросла люцерна – блекотою,
Позабуті вже такі слова
Як «причілок», «бурти», «сухостої»,
«Кулички», «опарка», «клуня», «серп»,
«Громаки», «рубель» і сотні інших!..
Нам життя слова нові несе,
Може, навіть, ніж старі – не гірші…
Та душа страждає і болить
За тими, що чула від бабусі,
Що зринають в пам’яті, коли
Плачу за минулим чи молюся
За майбутнє і моє, й дітей,
За майбутнє усього народу,
Кожного з розгублених людей,
Що не мають в повсякденні броду…
А живуть, знедолені й сумні…
Не живуть, а просто виживають…
Не звучать для них птахів пісні,
Лиш гуркочуть зморені трамваї,
Розпинають душу, рвуть її,
Як вітри – тоненьку павутину!
…За причілком тонуть в бур’яні
Спогади маленької дитини…
1.06.08 Київ – Ромодан
***
Запроданці-українці,
Ті, що за москву,
Як живеться наодинці
З божевільним пу?
Серед крові в диких танцях
Не стомились ще?
Запроданство запроданців,
Мабуть, не пече?..
18.03 23 Ратінген
***
Заріс по шию бур’янами двір…
А біля двору – бузина кущиться…
Багато літ пройшло уже з тих пір,
Коли у двір вселилася лисиця
І привела з собою лисенят,
Відчувши зразу ж порожнечу дому!..
Мов знала, не повернеться назад
Хазяїн і хазяйка вже ніколи…
Стоїть самотня хата у селі.
Ростуть кущі, та сад ще плодоносить:
Корінням присмоктався до землі
І зеленіє, доки прийде осінь…
А їжаки снують поміж кущів
Неначе ті, з дитинства золотого,
Із тих солодких безпечальних днів,
Що небайдужі, мабуть, ні для кого…
Життя дає дитинство нам, щоб ми
Його довіку у собі носили,
Хоч зрідка почувалися дітьми
Й черпали в ньому родоводу силу…
12.07.20 Новоселиця – Полтава
***
Засипають дітоньки,
Діточки малі,
Що зазнали бідоньки
На своїй землі.
Ще й життя не бачили,
Лиха ж – через край!
... Як це все пробачити –
В матерів спитай.
12 03.23 Ратінген
***
За сім хвилин змінитись може світ!
Усе змінитися щомиті може!
Усі ми ходимо під небом, Боже...
З народження й до сплину наших літ...
12.11.23
* * *
Засніжені дерева і кущі,
Сліди пташині – ланцюжки тендітні…
До лісу хочеться зайти мерщій
І бігати, й сміятися, як діти!
Пограти в сніжки, бабу снігову
Зліпити на галявині край лісу,
І заспівати пісеньку нову
Веселу, безтурботну і безслізну…
Сміливим бути, їсти білий сніг,
Неначе ласощі смачні в дитинстві,
Щасливим бути за усіх-усіх,
Хто нині у сльозах і – наодинці…
3.01.09 Бєлгород – Козача Лопань
* * *
Засніжúло і заснíжило!
І запестило, й заніжило!
Довгожданий сніг летить!
Наче мрія заворожена,
Мов печаль навік стриножена,
Ніби просвітління мить!
22.01.12 Харків
* * *
Засніжило нарешті і земля –
Забинтувала всі колишні рани…
Все біле-біле зблизька і здаля:
Забілені всі межі, травми, грані!..
І тільки кущ – без назви – у листках,
Що ще нагадують спекотне літо,
Немов на ньому обірвався шлях
Всього того, що серцем відігріте…
25.12.11 Літин – Вінниця
* * *
Засуха – життя твоє,
А моє – дощі невпинні!
Рішення одне лиш є:
Розділить наполовину…
26.05.12 Русе – Бяла
***
Затьмарилися вже нічні зірки…
Комусь – на сумнів, а комусь – на втіху…
А день настав такий гіркий-гіркий!..
І стука в серце, як об дах горіхи…
Це неминучість осені. Пора,
Що одночасно світла і примхлива…
Стихій природних надприродна гра:
Нахабна – в той же час така вразлива!..
Не впасти в сплячку і не обійти –
А необхідно серцем пережити,
Занурившись, як у чужі світи,
При переході заплативши мито!..
Така пора розхристаних терзань!
І сумнівів! І болісної втрати!
І відголосків давніх сподівань!
Й бажання все забрати чи – віддати…
27.11.17 Харків – Київ
ЗАХИСНИКОВІ
Не перелийся у гірський потік.
Щоб не знесли тебе бурхливі води...
Ти українець. Справжній чоловік.
Ти слава й гордість власного народу.
Ти у строю. Ти на нулі. Не втік,
Бо знаєш ціну правді і свободі.
Ти загубив давно атакам лік
І стільки перебачив рашськозброду!..
Всі слабості ти перелив у гнів.
Ти месник. Воїн. Часу ти не гаєш –
Ти іншим став. Ти маєш сто життів,
Які тобі з небес допомагають...
24.10.23 Кіпселі
***
Захотілось грози. Травневої!
Щоб гриміло, дзвеніло, лилось!
...Щось таке несусвітнє з нервами -
Наче лопнуть уже ось-ось!..
8.12.24 Дюссельдорф - Ртінген
* * *
Збирай горіхи і складай у кошик –
Вони, мов кошенята, шарудять,
Як у бабусиній хустинці гроші,
Що зберіга на свято для хлоп’ят,
Чи, наче миші восени в сараї,
Чи, ніби перший, ще несмілий, грім…
Збирай горіхи – пам’ять хай не крає…
А я тобі вже потім розповім
Про те, як я у місті сумувала,
Що кошик твій не у моїх руках,
Що часу – спільного – у нас так мало,
Що падають горіхи – тільки в снах…
23.10.11 Ки
***
З будинку - в будинок, із міста - та в інше...
Життя не таке, як стояча вода.
Спасибі за те, що розсипані вірші -
Бувають і кращі, бувають і гірші,
А, часом, ніякі - та то не біда...
Біда, коли серце, мов камінь, німіє.
Коли замерзають і в спеку слова.
Коли розбиваються в дріб'язки мрії.
І віра в життя, ніби іскорка тліє,
А сніг із дощем знов її залива...
29.11.25 Херне - Бохум
* * *
Збудувати б маленький будиночок в лісі
Дерев’яний.
Покрівлю зробить –
З очерету,
Щоб завжди горобці цвірінчали у стрісі –
І забути про все, що на нашій планеті:
Про цунамі і війни,
Конфлікти і стреси,
Землетруси і танення вічної криги,
Відокремить себе від процесу прогресу,
І від холоду воєн, і стану відлиги…
Стати часткою простору, часу, природи –
Просипатися разом із сонцем уранці,
Досягти апогею, і злагоди, й згоди,
Відчувати не жертву в собі, а обранця.
17.03.09 Київ – Харків
* * *
Звисають хмари, як лахміття сіре –
І розривають гори на шматки,
Вони нагадують собою віру
У час розчарування нелегкий…
26.05.12 Скотіна – Ларісса
***
З вікна не церква – кірха
Під небом височить
Й на серці знову гірко...
Від листя, що летить...
Від часу, що проходить,
Вірніше, проліта...
Шумлять холодні води –
Несуть в собі літа...
Було... І є... Й так буде
Довіку у житті:
Минатимуться люди –
І грішні, і святі...
Лиш відчуття свободи
Напевно, не мине –
У кожного народу
Своє, але – одне...
14.10.24 Ратінген
* * *
Звук дверей – то плач, то сміх,
Що зникає аж на сходах…
Двері пам’ятають всіх,
Хто виходив, хто заходив.
Двері знають, що й коли
Відбувалося за ними:
Добрий вечір, а чи злий,
Безтурботний чи ранимий…
Двері – нетривка межа
Між інтимним і загальним!
Почекай, не поспішай,
Щоб не став цей день прощальним!..
21.08.10 Новоселиця
***
Звуки як співочі птахи
вилітають з-під пальців піаніста
і хутко розлітаються
хто на підвіконня
хто на важкі велюрові штори
хто на розчинену раму вікна
хто на спинку крісла
а найсміливіші
в наші душі
12 07.25 Ратінген
***
Звучить рояль... Концертна зала
Далеко так від Харкова мого...
У ньому нині вибухи, вогонь...
А я тобі ще стільки не сказала!
Звучить рояль...
Як спогад... Як надія!
Далеко ти - за три'дев'ять земель!..
Між нами стільки вікон, стін і стель -
А в ролі цегли - надважкі події...
Звучить рояль... Тривожить слух і душу.
Не заспокоює, а - навпаки...
Ось ти - немов торкаєшся руки...
Гарячі щоки сліз уже не сушать...
Звучить рояль... Край світу! Край терпіння!
І звуки - наче бджоли в вишняку!
А вітер хилить вишеньку струнку
У пору щедру білого цвітіння!
Звучить рояль... То сміхом, то журбою...
Долає простір, час - летить удаль!
І змішує і радощі й печаль,
Щоб нагадати нам - про нас з тобою...
13.07.25 Дюссельдорф
***
Згорали цілу ніч слова твої
Вві сні пучками всохлої соломи
І грім, як відгук неземних боїв,
Приховував даремно нотки втоми.
Була предовга безкінечна ніч,
Знебарвлена очікуванням ранку
І спокій розбігався врізнобіч
Розгромлений безсонням до останку.
Дзвеніла тонко пісня комара
То як трембіта, то як голос флейти
Й годинник на стіні пробив: пора
Струсити з себе ніч, щоб не померти…
20.04.03 Білгород
СНИ
Здається, він ще навіть не заснув,
А сни вже закрутились, ніби коні:
Ногою чутко стремено відчув,
Напружилась вуздечка у долоні,
Кінь поскакав галопом між хлібів,
А в далину — шлях постеливсь широкий,
Той вершник шляхом вже немов летів,
Коня ногами обіймав за боки!..
Та — зіркою зірвався раптом сон...
А потім — другий: танули сніги,
Земля вологу жадібно ковтала,
І від його невтомної ноги
Лопата в землю по держак вгрузала,
А він копає котрий день підряд
Без відпочинку — легко і без втоми —
І докопавши свій останній ряд,
Він задоволений пішов додому!..
Та — болем обірвався в серці сон...
А потім третій все ж його здолав:
Він серед поля скошеного жита
Мулькі, вузенькі черевики зняв,
Щоб по стерні босоніж походити;
До краю поля дійде і назад
Прямує навпростець, хоч коле в ноги...
І сни такі — вже стільки літ підряд:
Він з травня сорок п'ятого — безногий.
( Із книги "Дарунок долі", Київ,1990)
***
Здається, гірше вже бути не може!
А знов ще гірше!
За що так люто караєш, Боже?!
Невже, за вірші?..
Чи за якіхось гріхи непростимі?..
Чи за образи?..
Слова болючі, гіркі, злостиві –
Померти б зразу...
Війна безжальна й така недоречна...
Війна смертельна...
Вона жорстока і безсердечна...
Вона пекельна. .
Згорає всесвіт в пожежах чорних
І нічим дихать...
Минуле наше – вже неповторне,
А нині – лихо...
Воно, мов смерч, вириває з корінням
Дерева щастя,
Ні розуміння, а ні прозріння –
Одні напасті.
Душа німа і не вміє кричати –
Вона безсила...
Немає більше садка і хати –
І я безкрила.
...Думала, гірше ніколи не буде,
А, бач, ще гірше.
Не допоможе ні Бог, ні люди,
Ні, навіть, вірші…
30.06.22 Хлой
* * *
Здається, сніг вже скоро буде лиш
У згадках старожилів і поетів...
Вже п’ята ранку... Любий, ти ще спиш?
Вставай, готуйся, як і сніг, до злету!
Біліє ранок, як мої думки,
Думки біліють, як зимовий ранок...
Здається світ безмежним і легким!
Вставай, бо скоро знову сніг розтане!
Якась печаль росте в моїй душі –
Сніг падає і розтає так рано...
Збирай в долоні диво це мерщій –
Бо вже він кровоточить, наче рана...
25.12.10 Харків
***
Здається, я цю чайку
Не вперше зустрічаю,
Вона мені знайома
З позаминулих літ!
Вона тут – в себе вдома,
А я – лікую втому,
Змиваю стресу й болю
Невиліковний слід.
Ці очі-намистини
Ще з першої хвилини
Утверджували волю
І кликали в політ.
Я стала зовсім інша –
Не краща, і не гірша,
На давню, ту, не схожа
Від розпачу та бід...
Ми всі несхожі стали:
З бетону і зі сталі –
Війна усіх змінила
І додала нам літ...
Лиш чайка, як раніше,
В мої влітає вірші,
У неї в крилах сила,
В очах – минулий світ...
27.05 23 Кіпселі
* * *
З дерев насіння опадає вниз
І падає на благодатну землю.
Не кожне стане деревом колись,
Інакше навіть травам стало б темно!
Не кожна насінина пророста,
Хоча у кожної була можливість…
У цьому теж є мудра простота –
І невідомо, кара це чи милість!
17.03.09 Київ – Харків
***
З дитинства я не навчена молитись,
Був інший час і погляди не ті,
А нині згодна головою битись,
Щоби мене почули всі святі –
І зберігали б кожного солдата,
Якого ждуть дружина, діти, мати!..
19.04.23 Сан Феліу де Гуйшольс – Жирона
***
Зелений світлофор, авто червоне,
Святковий настрій і церковні дзвони
Озвучують квітневий теплий день.
Злетіла з гілки невідома птиця,
Що схожа кольорами на синицю,
Але не схожа звуками пісень…
Я за кермом завжди відпочиваю,
Читаю вірші, голосно співаю,
Коли в салоні їду я одна,
Але сьогодні мовчазна, бо квітень
В розчинене вікно дзвенить привітно,
Нагадуючи, що прийшла весна!
Що вже позаду і сніги останні,
І нездійсненні помисли й бажання –
Відроджується серце і душа!
І стелиться дорога, ніби казка,
В яку було повірити так важко,
А нині вже назустріч поспіша!
І відкриваються нові простори:
За луками – чекають ріки, гори –
Незвідана краса і таїна…
Земля мені здається справжнім раєм!
І не читаю вірші, не співаю,
Хоча в авто сьогодні я одна…
26.04.17 Харків
* * *
Зелений колір – прапор травня
І він його вперед несе!
Любов до травня в серці давня –
Така, що пересилить все!
І біль минулих днів холодних,
І зміни настрою – в собі…
Він – символ світлої свободи
І перемоги в боротьбі!
Бо місяць травень – рвійний, мрійний,
Возносить стрімко в небеса,
Шалений, вічно неспокійний,
Прозоро-світлий, мов роса!
…Я травень у собі відкрила
І він мені добро несе –
Його свята одвічна сила
Переливається в усе!
26.05.12 Умань – Одеса
* * *
Зеленіє озима пшениця,
Ні сніжинки ніде – як весна!
Край дороги калюжа іскриться,
Що зима вже – напевно, не зна!..
Бур’яни обескровлені зовсім,
Тільки терен синіє в кущах.
А душа – снігопаду вже просить,
Щоб ясніло від нього в очах!
Щоб поля ожили і дерева,
Щоб усе забіліло навкруг...
Снігу, снігу й морозу нам треба,
Щоби світ став увесь, наче луг!
Щоб забулись печалі безбарвні
І набридливі сірі дощі,
Щоб були сподівання немарні
У відбіленій снігом душі...
9.12.05 Полтава – Миргород
ЗЕМЛЯ БАТЬКІВ
Семе′нівка, Греблі′, Крива′ Руда′ –
Такі знайомі ще з дитинства назви!
Прозора у ставках жива вода
І гуси, наче лебеді із казки!
У То′встому – лелеки на стовпах
Стрічають нас, немов своїх знайомих,
До Новосе′лиці приводить шлях –
І я, нарешті, знову вдома, вдома...
Тьмяніють враз красоти всіх земель,
Країн заморських з різними дивами
В зрівнянні із охайністю осель,
Прикрашених, як завжди, рушниками,
Де кожний хрестик чорний – біль душі,
Червоний – світлі мрії й сподівання,
Де сміх і сльози на тонкій межі,
Як і розлука поруч із коханням...
Село мене стрічає, як завжди,
Немов свою улюблену дитину,
Охороня від розпачу й біди,
Підтримує сердечно щохвилини,
Колодязною свіжістю води
Освячує мене, щоб я трималась
І впевнено могла і далі йти,
Щоб добрих справ зробити ще чимало,
Щоб пам’ятала всіх, кого нема,
Хто вже пішов навіки у безсмертя,
Щоб не скувала душу зла пітьма
У цій шаленій вічній круговерті,
Щоб мала сили і натхнення я
Здолати болі, кривди і поразки –
Підтримує мене батьків земля
І білі гуси-лебеді із казки...
31.03.07 Новоселиця – Харків
* * *
Земля вже від морозів ожива:
Радіє сонцю щиро і відверто!
З’являється пухнаста сон-трава,
Неначе стверджує:
Життя – безсмертне!
23.04.11 Новоселиця – Полтава
***
Земля прекрасна: луки, гори, ріки!
Моря, ліси – все для людського блага!
...Але живем у війнах споконвіку.
Вже зачекалася Гаага!
21.09.23 Мербуш
* * *
Зима ще не набридла! Ще зима
Така пухнаста, біла, кучерява,
Ще сірості й вологості нема,
Ще кучугури снігу зліва й справа!
Ще хочеться рипіння підошов,
На шибках вікон – лісу крижаного,
Ще хочеться, щоб сніг щодня ішов,
Щоб нахилялися гілки від нього!
Ще хочеться дитинних відчуттів,
Безмежжя світу, здійснення надії,
І певності, що те, чого хотів,
Вітри зимові до весни навіють!
31.01.11 Харків
* * *
Зимовий дощ летить, немов квітневий,
В долоні плеще, гуркотить об дах,
Вспокоює мої зболілі нерви
І очищає мій майбутній шлях!
Я відчиняю двері на мансарду,
Ловлю в долоні струмені тугі,
Стрічають дощ кущі й дерева радо,
А він спішить, мов роздає борги!
Холодні краплі обпікають щоки,
З долонь стікають, ніби час стрімкий,
Я змокла від дощу за кілька кроків –
Він надзвичайно щільний, гомінкий!
Він розрізає ніч на смуги мокрі,
Навіщо так спішить – і сам не зна,
Я ж відчуваю, як із кожним кроком
Вривається в життя моє весна!
15.02.09 Харків
***
Зібралась груша-дичка розквітать,
Щоб дарувати всім тендітну ніжність –
Мені ж, матусю, Вас не обійнять –
Вас обнімає з позавчора вічність.
І хочеться кричати, голосить,
Благально в небо простягати руки,
Щоб відвернути ту страшенну мить
Із мамою довічної розлуки.
Холодні сльози котяться з очей,
І крига серце стискує до болю –
Ні днів не буде більше, ні ночей,
Коли могли ми говорити вволю...
Життя у ролі гострого меча
Для мене і учора, і сьогодні –
Вже відгоріла мамина свіча
І скапала секундами в безодню...
24.04.07 Новоселиця – Харків
* * *
Зіллям рясно заквітчаю дім,
За тобою – зроду не заплачу!
Холодом віднині відповім
На усі слова твої гарячі.
Трійця – свято квітів і краси,
Спокою душі у світлім літі,
Вічності у крапельці роси,
Вміння жити і життю радіти!
15.06.08 Стариця
***
Зіньків і Гадяч – назви призабуті…
Дивлюсь на знаки, наче у минуле…
Частіш мандрую все-таки в майбутнє,
А ці міста – у пам’яті заснули.
Тополі древні-древні край дороги!
Вже скоро Лохвиця мене зустріне…
Це ж скільки років я не мала змоги
На землю стати цю, таку гостинну?!
І «Лохвиця» звучить уже незвично…
Навряд чи я впізнаю хоч що-небудь!
Та все-таки минуле владно кличе,
Як в озері – величний білий лебідь…
Три роки юності у цьому місті
І дружба, що дарована навіки.
Всі спогади у мене світлі й чисті,
І їх у пам’яті моїй без ліку!
Світ незвичайний завжди у шістнадцять,
І, як завжди в шістнадцять – неповторний!
І радує навчання, дружба, праця:
Життя не знає, що то – колір чорний!...
Воно – яскраве, світле, мелодійне,
Закреслює непевність і вагання,
Хоч і шалене – водночас надійне:
Вселяє віру в себе, сподівання!
…А ось і Лохвиця! Минуле легко
Переді мною розчиняє браму,
Неначе й не були ми так далеко –
У різних водах, землях і програмах!
Змінилося багато… Я змінилась…
Змінилось розуміння щастя, волі,
Але, найголовніше, що лишилось –
Це спогади, мов сіно у стодолі…
27.07.16 Харків
***
Зірки зриваються у прірву,
Летять сторчма.
І після цього колобродять вирви
Й цвіте пітьма...
4.04.23 Дюссельдорф
***
Зірок на небі більше чи вогнів
В містах і селах?
Що більше: розпач наш - чи гнів?!
Бо вже - до стелі...
1.11.23 Тірана
ЗІРОЧКА»
«Зірочка»… Давно мене ніхто
Так не називав.
Мчить крізь серпень зоряне авто
В відблисках заграв.
Спека… Злива… Знову спека… Світ
В’яне на очах!
«Зірочка» лишає в серці слід,
Сяє у очах!
Спека в серці нам не заважа,
Злива не страшна,
Тішиться у ніжності душа,
Сумнівів не зна!
Випливають через товщу літ
Спогади-човни,
Запливають у сучасний світ
З легкістю вони!
В світі цім чи спека, чи дощі –
Неважливо їм,
Знов причалять мовчки до душі,
Як нежданий грім…
Тиша – гуркіт… Спека – злива… Ось
Літо, що пройшло…
«Зірочка» – як свято, що збулось,
Розтопивши зло…
9.09.10 Харків
***
Зі спеки – через день лише польоту –
Вже в листопаді!
І рветься вітер із землі в висоти,
Й на трави пада!
Але не розбивається, міцніє –
Злітає знову!
Опале листя, кривди, болі, мрії –
Його основа!
У вир і я попала разом з листям
І разом з болем...
Із горобиновим відірваним намистом,
Із пір'ям чорним,
Із аркушем паперу ніжно-білим,
Неначе крейда –
І все це вітер закружляв уміло,
І згріб, як грейдер!..
2.11.23 Тірана – Веце
***
Злегка дощить...
Краплинки, як мачинки!
Коротка мить
Дощу перепочинку...
І – полетить,
Поллє і всіх напоїть
Зі словом: "Жить!" –
Водою дощовою.
Таке тепло
Від кожної краплини
Зганяє зло
І ніжить всі рослини!
...І буде так:
0станній орк загине –
Це буде знак
Відродження Вкраїни.
20.04.23 Дюссельдорф – Ратінген
***
Злива світ заволокла!
Вже його не бачу!
Ні дерев, ані житла –
Тільки краплі скачуть!
Шаленіють унизу,
Мов горох, стрибають!
Світ пуска густу сльозу –
Сліз прозорі зграї!
В мене також на душі
Як сьогодні в світі...
Шепочу я: "Бережіть...
Там, в окопах, діти...
Там хоробрі вояки,
Там герої наші!
Перемоги шлях важкий –
Горя повна чаша...
Бережіть їх і вітри,
І дощі, і спека!
Хай моя молитва-крик
Чується далеко!
Захистіть – прошу святих –
Всіх героїв мужніх!
Треба їх усіх спасти.
Хай веде Залужний!
Це – надія нас усіх,
Наша оборона!
...Господи, іже єси
Нині і до скону....
23.07.23 Ратінгеен – Дюссельдорф
***
Знайомий шлях… І я не за кермом,
То ж можу розглядати всі дрібниці,
Летіти разом з молодим орлом,
Відтворюючись у його зіницях…
Спостерігати за життям трави,
Де вкраплені горошок і ромашки,
І помічати десь паркан новий,
Десь – клумбу циній… Все нове – на краще!
На краще все, що пророста з душі
І твориться невтомними руками…
Не за кермом – тож можу не спішить,
Хоч поспішати звикла вже роками!
Життя летить і вимага від нас
Щодня робити власний точний вибір.
І перед вибором – ми повсякчас –
Не знаючи, що згодом з цього вийде!
Не можем одночасно бути скрізь –
Тож знову вибір неминуче буде,
А приведе до радості чи сліз –
Не можуть наперед дізнатись люди…
Щоденний вибір із десятків місць
Легким, звичайно, і не може бути.
Ми вибираєм доброту і злість,
Ми вибираєм: люди ми, не люди…
Не люди ті, хто вибирає зло.
Хто зраджує землі та Україні –
У кого Батьківщини не було
І вже не буде нізащо віднині.
25.07.14 Харків – Полтава
***
З небес потік потужний світла
Осяяв зранку -
І все змінилося у світі,
Все доостанку!
...Етап страшний до почорніння
Дощу і снігу,
До розпачу, нерозуміння,
Вогню під стріху!..
До крику при падінні в прірву,
Під кригу в воду,
Коли нема доріг - лиш вирви
У непогоду!
Коли ні місяця, ні сонця...
А я у герці...
Речетативом: " Син-ку... До - цю..." -
У зойках серця!..
І - врешті - цей потік свободи
У душу спраглу
Враз розчинив усі незгоди -
До чого й прагла!
Встелила доля рушниками
Стежки й дороги.
Тепер не трапиться із нами
Нічого злого!
Життя попереду у грозах,
В туманах, в спеці,
І воля віршам, воля прозі,
І простір - в серці!
21.02.24 Дюссельдорф
***
Знекровлені втікають вірші –
Холодна снігова пороша...
Здається, вже не буде гірше –
Образа віру знову топче.
...Найближчі й ранять найгостріше,
І рани заживають довше.
27.10.24 Дюссельдорф – Ратінген
* * *
Зненацька все закреслиш у мені –
Як маркер чорний пройдешся безжально!
І не шкодуєш навіть світлих днів,
Не те, що днів знекровлених печаллю...
Немов бреду наосліп навмання –
Нема підтримки: ти ж бо – маркер чорний.
Безглузді досвід, вміння і знання –
Самотність знов до себе владно горне...
Притисне – і стиска, й не відпуска!
Я ж прагнула порозуміння палко…
А тут, мов кара, знов твоя рука,
В якій все той же чорний-чорний маркер.
31.03.11 Харків
***
"Зникає день із краплями дощу
І вже не всотується в землю мокру...
І раптом дощ негайно й тихо вщух –
І почалася ніч за кілька кроків!.."
... Ось так мене фейсбук "добру" навчить,
Щоб про "погане" я вже не писала:
Поглянь, вона ж мовчить і він мовчить –
Сидять, чекають, наче на вокзалі...
Ось потяг прийде – стане все гаразд!
Щоправда, розкладу ніхто не знає.
Але ж мовчать, ти ж рвешся раз у раз!
Присядь, там, бачиш, стільки лавок скраю?!
2.03.23 Ратінген
***
Знов задощило, небо стало сіре...
А сонце, як від страху, в річку сіло,
На мить лиш освітило скирту сіна,
Яку ми вчора склали у дворі...
І так чомусь на серці стало слізно,
Мов бажане зробити вже запізно...
Сріблясто-сірі хмари, як залізо,
Відсвічували холодом вгорі...
День натягнув байдуже темну маску,
А ще хотілось ніжності та ласки,
Дитячої бабусиної казки,
В якій обов'язково добре все!
Дощ тупотів по даху і дорозі,
Вже зупинитися ніяк не в змозі,
Розмазуючи по обличчю сльози –
Земля ж раділа дощовій красі!
12.10.24 Ратінген – Дюссельдорф
* * *
Знову горлиця розбудила
Туркотінням легким мене,
Наче зранку давала сили,
Щоб мужнішала з кожним днем.
На лимоні чи на оливі
Соловейко всю ніч співав,
Ворожив, щоб були шасливі
Серед всіх незліченних справ.
Кожне дерево, кожна птиця
Так підтримує, що мені
Вже і дихається, і спиться,
Як в мої найсолодші дні!
Поруч горлиця, як і вдома,
І безсмертник уже розцвів,
І щезають печаль і втома,
Й розчиняються біль і гнів…
7.05.10 Ая Маріна – Кіпселі
***
Знову здалеку голос
Той, що був мені рідним.
Тільки світ розколовся –
Ми любові не гідні...
Час важливе порушив –
Став непевним і грізним.
Стали різними душі,
Стали погляди різні...
Роз'єднали країни,
І культура, і мова...
І минуле – в руїни! –
Хоч і поруч ми знову.
... Ніби шибка розбита...
Наче крила на зламі...
Стільки часу пролито –
У пісок – поміж нами!..
А тепер ще й війною
В нас роз'єднані долі...
І рашистів, як гною
На осінньому полі!..
Цей непотріб ворожий
Палить нашу країну.
Ні до чого негожий! –
Тільки смерть і руїни...
Люта ненависть, люта
До заброд чужеземних,
Що давно вже не люди –
Злі, жорстокі і темні.
В них нічого святого.
Тільки заздрість і підлість.
Ні добра, а ні Бога –
Порожнеча наскрізна.
Світ загарбати хочуть –
Все землі їм замало:
Замість мозку в них щось там –
Мозку зовсім не стало...
В себе – ладу ні крихти,
Честі, совісті й правди!
Інших звикли лиш кривдить
І наліво, й направо!
Із цією війною
Й ми роз'єднані гірко:
Між тобою і мною
Світ – відчахнута гілка...
6.11.22 Ратінген – Дюссельдорф
***
Знову собака виє –
Ніч розрива на шматки...
Зорям підставив шию –
Коляться, мабуть, зірки...
Що ж йому знов не спиться
Й не замовчиться ніяк?!
Скрикнула різко птиця –
В криці її переляк...
Я не боюсь, що виє,
Нині усюди виття
В зболеній Україні –
Стало таким ось життя...
Голос і пса, і птиці
Серед людських голосів...
Всім нам тепер не спиться –
В серці і болі, і гнів...
І під виття собаче,
Й під завивання сирен
Ми вже давно не плачем –
Долі зробили крен...
Сльози змінились люттю,
До безхребетних рабів!
Спалений ворогом лютий
Нас об'єднати зумів.
І, оголивши шию,
І, розбиваючи смог,
Навіть собака виє
В передчутті перемог!
18.10.23 Егіна
* * *
Знову «Харків – Київ», «Київ – Харків»
Нас то воз’єднує, то розділяє…
І знову підраховуємо втрати
знахідки – хоч щось, та звеселяє…
І завжди «Харків – Київ», наче коло,
В якому все життя вмістилось наше!
«Америки – Європи» – то навколо,
Як піна з переповненої чаші…
30.11.08 Київ – Харків
***
…Зойкне, ніби чайка в рогозі,
Защемить раптово чуле серце,
І стежинка знайдеться сльозі –
І щоками солоно пов‘ється…
І куди й чому від нас летиш,
Літо, літо?! Чом таке поспішне?!
Чом же і від чого ти болиш,
Душечко моя, така невтішна?..
29.07.20 Старий Мерчик – Травневе
ЗОЛОТАРНИК
Золотарник завжди' сонцедайно-яскравий!
Розквітає на луках, стежках, близь ріки!
Прикрашає собою тендітні отави -
Невиба'гливий і життєстве'рдний такий!
А на серці і радість, і туга за літом,
Одночасно і сміх - і неждана сльоза...
Бо вже поруч дощі із осонценим квітом,
Хоч і сяють яскраво ясні небеса...
Золотарник віщує завжди' переміни -
Вже по-іншому дихає небо і став...
Він шепоче мені: " У саду своїм, Ніно,
Ти саджала мене - я вам радість давав!
Я вбирав щедре сонце й розсіював стиха
В ваші очі й серця жовте сяйво його,
Коли в ирій летіла стара журавлиха -
Я вселяв в її серце надії вогонь
На повернення знову в свою Україну,
До священних - землі, і гаїв, і озер -
Я лишав в її погляді жовту картину,
Яку бачиш ти, Ніно, ось тут дотепер...
Жовтий колір і в зиму холодну хай буде
Зігрівати і пам'ять, і рухать вперед!
Буде щастя від мене осонценим людям.
І добро. І надійність. І успіх. І злет."
...На розломі між літом і осінню за'вжди
Золотарник лікує нас і звеселя
Сонцедайними квітами - іскрами правди -
Від яких оживає спекотна земля...
На кордоні цього нестабільного часу,
На межі у примхливої вічно пори -
Золотарник завжди' помічаємо зразу -
Він ввібрав в себе промені сонця згори!
І тепер віддає всім печальним і згірклим
По краплині, по квіточці - порівну всім!
І стрибає горобчик із гілки на гілку -
І співа золотарнику сонячний гімн.
10.09.25 Афіни
***
Золотолистя
Злітає
Засмучено
Злі
Завивання
Зимно
Звучать
Злагоди
Зовсім
Замовкли
Замучені
Змінами
Злісних
Зомболюдей
Зорі
Забарвлені
Золотофарбою
Змушують
Зір
Зосередитись
Знов
Зметено
Знищено
Зорано
Зопалу
Заасфальтована
Залень
Зола...
Звалище
Зради
Заздрощів
Зайвості
Зникне
За
Зойками
Злих
Завірюх
11.11.23 Дюссельдорф
***
Зорі в небі... ніч на чатах...
А душа болить... кричить...
Треба вчитись не писати,
Ну, хоча би уночі...
2.12.25 Дюссельдорф
***
З плечей зняла таку тривалу ношу,
Тяжку таку, що й згадувати - біль...
Тепер розправити я плечі можу
Й дивитися у неба голубінь!
Тепер я вмію легко так ходити,
А думала - що не навчуся знов!
Із ношею важкою ми вже квити -
Немає спільних ні думок, ні мов!
Не розумію, як я часу стільки
Її несла в собі і на собі?!
Тепер свобода, як всесильні ліки -
Вже й час не так спресований в добі...
Дороги інші і стежки відкрила -
І всі вони мені вже по плечу.
Прорізуються за плечима крила
І я - ось-ось - і вдалеч полечу!
5.07.25 Дюссельдорф - ратінген
ЗРАНЕНІ РУБАЇ
1
Іспанія у сонці, як весною,
Така тендітна й лагідна зі мною,
Така, як вперше, тридцять літ назад...
Та тільки я вже зранена війною.
2
Летіли гуси з Франції додому
Без відпочинку і не знали втоми,
І крила розрізали синь небес!
А там – війна... І що там – невідомо...
3
В Андоррі слухаємо щогодини,
Які сьогодні вдома є новини –
І серце розривається з жалю...
Які – в дітей убитих! – є провини?!
4
Народ наш нині – на новій сторінці...
Приймають у Німеччині вкраїнців,
Спасаючи від диких росіян –
Допомагають вижити нам німці...
5
Молдова прийняла нас, як братів,
Коли наш край у лютому горів
Від танків і ракет сусіда,
Що викликав до себе вічний гнів!
6
Румунія нас зустрічала хлібом –
Народ став українцям братом рідним,
Коли росія почала війну –
Заляканий зомбований негідник!
7
Найперша Польща біженців приймала,
А їх із перших днів було чимало,
Бо сіяли рашисти смерть і зло –
Поляки ж двері й душі відкривали!
8
Під літаком внизу моря, країни –
І в кожній мати миру прагне сину –
Лише російські матері безжально
На смерть синів вкидають в Україну.
9
В Європі вже кордони майже стерті –
Країна кожна процвітання вперто
Собі бажає і до нього прагне.
росія ж дика – це клоака смерті.
10
Не доведи нікому світі, Боже,
Хоча б у чомусь бути з ними схожим!
За війни – проклята росія вся!
І вже ніхто й ніщо не допоможе!
11
Ми переможемо! І вдячні світу
За те, що нас підтримує відкрито.
російському фашизму буде смерть –
На нього куля світова відлита!\
24.11.22
***
З такої колотнечі – в відпочинок,
У рай гірський, у свіжості струмкові!..
Здійнятися на гору на починок,
Що формою нагадує підкову.
А потім і до озера добратись
І мандрувати довго, аж до ночі!
Шкода, що я не знаю, що то – заздрість,
А то собі позаздрила б охоче!
Така ріка! Такі гірські вершини!
А озеро! А вікові дерева!
І ця приємність – кожної хвилини –
Враз розслабляє вистраждані нерви...
О, переміна місця і події,
Які ніяк не схожі на буденні –
Як ваші ліки безвідмовно діють
І радості примножують щоденні!
17. 09.18
* * *
З такої спеки народилась осінь
Негадано, неждано, так раптово!
А серце сонця знову в долі просить,
І про тепло сьогодні всі розмови!
І звідки цей, такий нелітній, вітер?
І хмари, що закрили вись небесну?
Зіщулилися нерозквітлі квіти –
Здається, сонце зроду не воскресне!
А вчора ще несамовита спека
Пригнічувала все і дратувала…
Вона сьогодні так від нас далеко,
Далеко так, що наче й не бувала!
…О, зміни настроїв, бажань, природи –
Було б без них на цьому світі сумно:
Пірнаємо з погоди – в непогоду,
Як і в бажання – легко і бездумно!
Бо не залежить це від нас з тобою:
Ні сонце, ні бажання – все це зверху,
Тому й радіємо всьому обоє,
І – ні на що! – не дивимося зверхньо…
Чудово все: і спека, й літня злива,
Сніги колючі і холодний вітер,
Коли душа – безхмарна і щаслива! –
І – нерозквітлі ще! – осінні квіти…
31.08.10 Харків
***
Зустрічаю, як справжнє свято,
Кожен ранок і кожен день, –
Не втомлююсь ніколи співати
Дорогих незабутніх пісень!
Не набридне мені нізащо –
Хай би й тисячу літ прожила! –
Ця земля, у світі найкраща,
Сад, що дід посадив край села.
Я у снах бачу дуже часто,
Як лелека над полем летить
І дарує мені на щастя
Не пір’їну – минулого мить!
…Обіймаю землю руками
І вустами цілую траву –
Я все більше люблю з роками
Рідний край, у якому живу.
(Із книги "Дарунок долі", Київ,1990 р.)
ЗУСТРІЧ З СОН-ТРАВОЮ
Відлік часу: знову сон-трава
Протирає очі кулачками…
Знову пам’ять в серці ожива,
Повертає пережите нами.
На узліссі сонце прогріва
Вигорілі трави тогорічні –
Зеленіє тільки сон-трава,
Повернувшись, наче з потойбіччя…
Сон-травою міряю давно
Час в природі, відстані між нами…
Оживаю після болю знов
Разом із пухнастими квітками.
В серці – юність, небеса в очах –
Це весни одвічне ворожіння!
Вилітаю птахою на шлях,
Розірвавши на шматки терпіння.
Крил розмах тепер не знає меж –
Рухи всі упевнені і дужі!
Оживай і підіймайся теж –
Сон-трава лікує змерзлі душі.
5.04.10 Полтава