***
Завантаженість, мов на п'яти' роботах –
Графік праці напливає вже на інший...
Від усього цього, звісно, я не проти,
Тільки часу вже не вистача на вірші....
15.10.24 Дюссельдорф
***
Завжди була відкрита.
Не думала про те,
Що словом буду бита
За слово непросте...
Що можна прикидатись,
Брехать усім, собі,
Коли за нас солдати
Щодня ідуть у бій...
Мовчання – неспроможне.
Мовчання – не моє.
Я небагато можу:
Лиш слово в мене є...
12.03.23 Ратінген
***
– Загладжуй, море, рани берегів...
Хоч трохи загаси пекельний гнів
До вбивць народу! –
Замовкло море...
– Навіть не проси,
Бо неможливо гнів цей загасить
Ніколи. Зроду!.. –
Благаю вітер, може б він зумів
Хоч трохи розмести цей лютий гнів,
Бо вже несила...
Безсило він у трави мовчки ліг,
Притишивши одвічний свій політ:
– Це неможливо...
30.10.23 Кіпселі
***
Залишаю кровиночок рідних –
І до інших кровинок у путь!..
Відлітаю з країн своїх східних
До північних, де вже мене ждуть...
Сум і радість сплелись воєдино:
Ось – прощання... І зустріч – ось-ось!
Піді мною – моря і країни,
А на небі – незвідане щось...
Через хмари все вище і вище!
Поза хмарами – простір хмільний...
Ніби час – то спинився, то свище,
Наче всесвіт йому замалий...
Буцім він – головний! Невловимий!
А подумаєш – дійсно, що так:
Він всесильний, хоча і незримий...
В точку зібраний, наче в кулак!
То над степом розлитий привільно,
То над хвилями моря снує...
То він цар із царів, то невільник...
Головне, що він є у нас, є!
11.04.23 Дюссельдорф – Барселона
***
Замість каштана під ноги
Пада японський горіх –
Не викликає тривоги
І не навіює сміх...
Я, мов окремо від світу.
Це, наче світ – і не світ...
Літом – і тим не зігріта
В вирі розбурханих бід!..
Прагнення – лиш перемоги!
В серці надія, і жаль...
Світе, прошу допомоги
В здійсненні наших бажань!..
9 09.22 Дюссельдорф – Ратінген
***
Замріяний палац над Россю
Милується на сонця схід…
І, мов безмовно долю просить
Від лиха захистити світ…
І квітам ніжним між камінням,
І хвилям чистої води
Палац блага благословіння
Й оберігає від біди.
Гора Янталка... Хмари білі
Над Россю стишено пливуть,
Немов отара, що без цілі
На небі вириває путь...
Вперед, вперед – спокійно й просто
Від сходу сонця – в далечінь!
Так тепло – ще не скоро осінь...
Ще час для роздумів, прозрінь...
Палац – як оберіг над Россю,
Над Корсунем і – над усім!
Чи чула я, а чи здалося:
В повітрі линув сонця гімн!
І кожен промінь, як струною
Звучав з освітлених небес
І линув легко над водою,
Заполонивши простір весь!
26.02.14 Київ
***
Запелюсткована земля
Від квіту груші
Здається у снігах здаля
Й морозить душу…
І віє холодом води
Безперестанно,
Та тільки ближче підійди –
Й душа розтане!
Зігріє пелюсток покров
Усіх на світі
І потече шалено кров
У ритмі квітня!
27.04.17 Харків
***
За причілком чахла кропива
В такт думкам хитається на вітрі…
Від жалю душа вже ледь жива…
Заспокоюсь… Сльози мовчки витру…
Не вернуть вже тих, кого нема –
Дідусів, бабусь, і батька, й маму,
Заховала їх земна пітьма –
Йде життя по заданій програмі…
Де росли ромашки – кропива,
Заросла люцерна – блекотою,
Позабуті вже такі слова
Як «причілок», «бурти», «сухостої»,
«Кулички», «опарка», «клуня», «серп»,
«Громаки», «рубель» і сотні інших!..
Нам життя слова нові несе,
Може, навіть, ніж старі – не гірші…
Та душа страждає і болить
За тими, що чула від бабусі,
Що зринають в пам’яті, коли
Плачу за минулим чи молюся
За майбутнє і моє, й дітей,
За майбутнє усього народу,
Кожного з розгублених людей,
Що не мають в повсякденні броду…
А живуть, знедолені й сумні…
Не живуть, а просто виживають…
Не звучать для них птахів пісні,
Лиш гуркочуть зморені трамваї,
Розпинають душу, рвуть її,
Як вітри – тоненьку павутину!
…За причілком тонуть в бур’яні
Спогади маленької дитини…
1.06.08 Київ – Ромодан
***
Запроданці-українці,
Ті, що за москву,
Як живеться наодинці
З божевільним пу?
Серед крові в диких танцях
Не стомились ще?
Запроданство запроданців,
Мабуть, не пече?..
18.03 23 Ратінген
***
Заріс по шию бур’янами двір…
А біля двору – бузина кущиться…
Багато літ пройшло уже з тих пір,
Коли у двір вселилася лисиця
І привела з собою лисенят,
Відчувши зразу ж порожнечу дому!..
Мов знала, не повернеться назад
Хазяїн і хазяйка вже ніколи…
Стоїть самотня хата у селі.
Ростуть кущі, та сад ще плодоносить:
Корінням присмоктався до землі
І зеленіє, доки прийде осінь…
А їжаки снують поміж кущів
Неначе ті, з дитинства золотого,
Із тих солодких безпечальних днів,
Що небайдужі, мабуть, ні для кого…
Життя дає дитинство нам, щоб ми
Його довіку у собі носили,
Хоч зрідка почувалися дітьми
Й черпали в ньому родоводу силу…
12.07.20 Новоселиця – Полтава
***
Засипають дітоньки,
Діточки малі,
Що зазнали бідоньки
На своїй землі.
Ще й життя не бачили,
Лиха ж – через край!
... Як це все пробачити –
В матерів спитай.
12 03.23 Ратінген
***
Затьмарилися вже нічні зірки…
Комусь – на сумнів, а комусь – на втіху…
А день настав такий гіркий-гіркий!..
І стука в серце, як об дах горіхи…
Це неминучість осені. Пора,
Що одночасно світла і примхлива…
Стихій природних надприродна гра:
Нахабна – в той же час така вразлива!..
Не впасти в сплячку і не обійти –
А необхідно серцем пережити,
Занурившись, як у чужі світи,
При переході заплативши мито!..
Така пора розхристаних терзань!
І сумнівів! І болісної втрати!
І відголосків давніх сподівань!
Й бажання все забрати чи – віддати…
27.11.17 Харків – Київ
ЗАХИСНИКОВІ
Не перелийся у гірський потік.
Щоб не знесли тебе бурхливі води...
Ти українець. Справжній чоловік.
Ти слава й гордість власного народу.
Ти у строю. Ти на нулі. Не втік,
Бо знаєш ціну правді і свободі.
Ти загубив давно атакам лік
І стільки перебачив рашськозброду!..
Всі слабості ти перелив у гнів.
Ти месник. Воїн. Часу ти не гаєш –
Ти іншим став. Ти маєш сто життів,
Які тобі з небес допомагають...
24.10.23 Кіпселі
***
З вікна не церква – кірха
Під небом височить
Й на серці знову гірко...
Від листя, що летить...
Від часу, що проходить,
Вірніше, проліта...
Шумлять холодні води –
Несуть в собі літа...
Було... І є... Й так буде
Довіку у житті:
Минатимуться люди –
І грішні, і святі...
Лиш відчуття свободи
Напевно, не мине –
У кожного народу
Своє, але – одне...
14.10.24 Ратінген
***
Згорали цілу ніч слова твої
Вві сні пучками всохлої соломи
І грім, як відгук неземних боїв,
Приховував даремно нотки втоми.
Була предовга безкінечна ніч,
Знебарвлена очікуванням ранку
І спокій розбігався врізнобіч
Розгромлений безсонням до останку.
Дзвеніла тонко пісня комара
То як трембіта, то як голос флейти
Й годинник на стіні пробив: пора
Струсити з себе ніч, щоб не померти…
20.04.03 Білгород
СНИ
Здається, він ще навіть не заснув,
А сни вже закрутились, ніби коні:
Ногою чутко стремено відчув,
Напружилась вуздечка у долоні,
Кінь поскакав галопом між хлібів,
А в далину — шлях постеливсь широкий,
Той вершник шляхом вже немов летів,
Коня ногами обіймав за боки!..
Та — зіркою зірвався раптом сон...
А потім — другий: танули сніги,
Земля вологу жадібно ковтала,
І від його невтомної ноги
Лопата в землю по держак вгрузала,
А він копає котрий день підряд
Без відпочинку — легко і без втоми —
І докопавши свій останній ряд,
Він задоволений пішов додому!..
Та — болем обірвався в серці сон...
А потім третій все ж його здолав:
Він серед поля скошеного жита
Мулькі, вузенькі черевики зняв,
Щоб по стерні босоніж походити;
До краю поля дійде і назад
Прямує навпростець, хоч коле в ноги...
І сни такі — вже стільки літ підряд:
Він з травня сорок п'ятого — безногий.
(Дарунок долі, 1990)
***
Здається, гірше вже бути не може!
А знов ще гірше!
За що так люто караєш, Боже?!
Невже, за вірші?..
Чи за якіхось гріхи непростимі?..
Чи за образи?..
Слова болючі, гіркі, злостиві –
Померти б зразу...
Війна безжальна й така недоречна...
Війна смертельна...
Вона жорстока і безсердечна...
Вона пекельна. .
Згорає всесвіт в пожежах чорних
І нічим дихать...
Минуле наше – вже неповторне,
А нині – лихо...
Воно, мов смерч, вириває з корінням
Дерева щастя,
Ні розуміння, а ні прозріння –
Одні напасті.
Душа німа і не вміє кричати –
Вона безсила...
Немає більше садка і хати –
І я безкрила.
...Думала, гірше ніколи не буде,
А, бач, ще гірше.
Не допоможе ні Бог, ні люди,
Ні, навіть, вірші…
30.06.22 Хлой
***
Здається, я цю чайку
Не вперше зустрічаю,
Вона мені знайома
З позаминулих літ!
Вона тут – в себе вдома,
А я – лікую втому,
Змиваю стресу й болю
Невиліковний слід.
Ці очі-намистини
Ще з першої хвилини
Утверджували волю
І кликали в політ.
Я стала зовсім інша –
Не краща, і не гірша,
На давню, ту, не схожа
Від розпачу та бід...
Ми всі несхожі стали:
З бетону і зі сталі –
Війна усіх змінила
І додала нам літ...
Лиш чайка, як раніше,
В мої влітає вірші,
У неї в крилах сила,
В очах – минулий світ...
27.05 23 Кіпселі
***
З дитинства я не навчена молитись,
Був інший час і погляди не ті,
А нині згодна головою битись,
Щоби мене почули всі святі –
І зберігали б кожного солдата,
Якого ждуть дружина, діти, мати!..
19.04.23 Сан Феліу де Гуйшольс – Жирона
***
Зелений світлофор, авто червоне,
Святковий настрій і церковні дзвони
Озвучують квітневий теплий день.
Злетіла з гілки невідома птиця,
Що схожа кольорами на синицю,
Але не схожа звуками пісень…
Я за кермом завжди відпочиваю,
Читаю вірші, голосно співаю,
Коли в салоні їду я одна,
Але сьогодні мовчазна, бо квітень
В розчинене вікно дзвенить привітно,
Нагадуючи, що прийшла весна!
Що вже позаду і сніги останні,
І нездійсненні помисли й бажання –
Відроджується серце і душа!
І стелиться дорога, ніби казка,
В яку було повірити так важко,
А нині вже назустріч поспіша!
І відкриваються нові простори:
За луками – чекають ріки, гори –
Незвідана краса і таїна…
Земля мені здається справжнім раєм!
І не читаю вірші, не співаю,
Хоча в авто сьогодні я одна…
26.04.17 Харків
ЗЕМЛЯ БАТЬКІВ
Семе′нівка, Греблі′, Крива′ Руда′ –
Такі знайомі ще з дитинства назви!
Прозора у ставках жива вода
І гуси, наче лебеді із казки!
У То′встому – лелеки на стовпах
Стрічають нас, немов своїх знайомих,
До Новосе′лиці приводить шлях –
І я, нарешті, знову вдома, вдома...
Тьмяніють враз красоти всіх земель,
Країн заморських з різними дивами
В зрівнянні із охайністю осель,
Прикрашених, як завжди, рушниками,
Де кожний хрестик чорний – біль душі,
Червоний – світлі мрії й сподівання,
Де сміх і сльози на тонкій межі,
Як і розлука поруч із коханням...
Село мене стрічає, як завжди,
Немов свою улюблену дитину,
Охороня від розпачу й біди,
Підтримує сердечно щохвилини,
Колодязною свіжістю води
Освячує мене, щоб я трималась
І впевнено могла і далі йти,
Щоб добрих справ зробити ще чимало,
Щоб пам’ятала всіх, кого нема,
Хто вже пішов навіки у безсмертя,
Щоб не скувала душу зла пітьма
У цій шаленій вічній круговерті,
Щоб мала сили і натхнення я
Здолати болі, кривди і поразки –
Підтримує мене батьків земля
І білі гуси-лебеді із казки...
31.03.07 Новоселиця – Харків
***
Земля прекрасна: луки, гори, ріки!
Моря, ліси – все для людського блага!
...Але живем у війнах споконвіку.
Вже зачекалася Гаага!
21.09.23 Мербуш
***
Зібралась груша-дичка розквітать,
Щоб дарувати всім тендітну ніжність –
Мені ж, матусю, Вас не обійнять –
Вас обнімає з позавчора вічність.
І хочеться кричати, голосить,
Благально в небо простягати руки,
Щоб відвернути ту страшенну мить
Із мамою довічної розлуки.
Холодні сльози котяться з очей,
І крига серце стискує до болю –
Ні днів не буде більше, ні ночей,
Коли могли ми говорити вволю...
Життя у ролі гострого меча
Для мене і учора, і сьогодні –
Вже відгоріла мамина свіча
І скапала секундами в безодню...
24.04.07 Новоселиця – Харків
***
Зіньків і Гадяч – назви призабуті…
Дивлюсь на знаки, наче у минуле…
Частіш мандрую все-таки в майбутнє,
А ці міста – у пам’яті заснули.
Тополі древні-древні край дороги!
Вже скоро Лохвиця мене зустріне…
Це ж скільки років я не мала змоги
На землю стати цю, таку гостинну?!
І «Лохвиця» звучить уже незвично…
Навряд чи я впізнаю хоч що-небудь!
Та все-таки минуле владно кличе,
Як в озері – величний білий лебідь…
Три роки юності у цьому місті
І дружба, що дарована навіки.
Всі спогади у мене світлі й чисті,
І їх у пам’яті моїй без ліку!
Світ незвичайний завжди у шістнадцять,
І, як завжди в шістнадцять – неповторний!
І радує навчання, дружба, праця:
Життя не знає, що то – колір чорний!...
Воно – яскраве, світле, мелодійне,
Закреслює непевність і вагання,
Хоч і шалене – водночас надійне:
Вселяє віру в себе, сподівання!
…А ось і Лохвиця! Минуле легко
Переді мною розчиняє браму,
Неначе й не були ми так далеко –
У різних водах, землях і програмах!
Змінилося багато… Я змінилась…
Змінилось розуміння щастя, волі,
Але, найголовніше, що лишилось –
Це спогади, мов сіно у стодолі…
27.07.16 Харків
***
Зірки зриваються у прірву,
Летять сторчма.
І після цього колобродять вирви
Й цвіте пітьма...
4.04.23 Дюссельдорф
***
Зі спеки – через день лише польоту –
Вже в листопаді!
І рветься вітер із землі в висоти,
Й на трави пада!
Але не розбивається, міцніє –
Злітає знову!
Опале листя, кривди, болі, мрії –
Його основа!
У вир і я попала разом з листям
І разом з болем...
Із горобиновим відірваним намистом,
Із пір'ям чорним,
Із аркушем паперу ніжно-білим,
Неначе крейда –
І все це вітер закружляв уміло,
І згріб, як грейдер!..
2.11.23 Тірана – Веце
***
Злегка дощить...
Краплинки, як мачинки!
Коротка мить
Дощу перепочинку...
І – полетить,
Поллє і всіх напоїть
Зі словом: "Жить!" –
Водою дощовою.
Таке тепло
Від кожної краплини
Зганяє зло
І ніжить всі рослини!
...І буде так:
0станній орк загине –
Це буде знак
Відродження Вкраїни.
20.04.23 Дюссельдорф – Ратінген
***
Злива світ заволокла!
Вже його не бачу!
Ні дерев, ані житла –
Тільки краплі скачуть!
Шаленіють унизу,
Мов горох, стрибають!
Світ пуска густу сльозу –
Сліз прозорі зграї!
В мене також на душі
Як сьогодні в світі...
Шепочу я: "Бережіть...
Там, в окопах, діти...
Там хоробрі вояки,
Там герої наші!
Перемоги шлях важкий –
Горя повна чаша...
Бережіть їх і вітри,
І дощі, і спека!
Хай моя молитва-крик
Чується далеко!
Захистіть – прошу святих –
Всіх героїв мужніх!
Треба їх усіх спасти.
Хай веде Залужний!
Це – надія нас усіх,
Наша оборона!
...Господи, іже єси
Нині і до скону....
23.07.23 Ратінгеен – Дюссельдорф
***
Знайомий шлях… І я не за кермом,
То ж можу розглядати всі дрібниці,
Летіти разом з молодим орлом,
Відтворюючись у його зіницях…
Спостерігати за життям трави,
Де вкраплені горошок і ромашки,
І помічати десь паркан новий,
Десь – клумбу циній… Все нове – на краще!
На краще все, що пророста з душі
І твориться невтомними руками…
Не за кермом – тож можу не спішить,
Хоч поспішати звикла вже роками!
Життя летить і вимага від нас
Щодня робити власний точний вибір.
І перед вибором – ми повсякчас –
Не знаючи, що згодом з цього вийде!
Не можем одночасно бути скрізь –
Тож знову вибір неминуче буде,
А приведе до радості чи сліз –
Не можуть наперед дізнатись люди…
Щоденний вибір із десятків місць
Легким, звичайно, і не може бути.
Ми вибираєм доброту і злість,
Ми вибираєм: люди ми, не люди…
Не люди ті, хто вибирає зло.
Хто зраджує землі та Україні –
У кого Батьківщини не було
І вже не буде нізащо віднині.
25.07.14 Харків – Полтава
***
Знекровлені втікають вірші –
Холодна снігова пороша...
Здається, вже не буде гірше –
Образа віру знову топче.
...Найближчі й ранять найгостріше,
І рани заживають довше.
27.10.24 Дюссельдорф – Ратінген
***
"Зникає день із краплями дощу
І вже не всотується в землю мокру...
І раптом дощ негайно й тихо вщух –
І почалася ніч за кілька кроків!.."
... Ось так мене фейсбук "добру" навчить,
Щоб про "погане" я вже не писала:
Поглянь, вона ж мовчить і він мовчить –
Сидять, чекають, наче на вокзалі...
Ось потяг прийде – стане все гаразд!
Щоправда, розкладу ніхто не знає.
Але ж мовчать, ти ж рвешся раз у раз!
Присядь, там, бачиш, стільки лавок скраю?!
12.03.23 Ратінген
***
Знов задощило, небо стало сіре...
А сонце, як від страху, в річку сіло,
На мить лиш освітило скирту сіна,
Яку ми вчора склали у дворі...
І так чомусь на серці стало слізно,
Мов бажане зробити вже запізно...
Сріблясто-сірі хмари, як залізо,
Відсвічували холодом вгорі...
День натягнув байдуже темну маску,
А ще хотілось ніжності та ласки,
Дитячої бабусиної казки,
В якій обов'язково добре все!
Дощ тупотів по даху і дорозі,
Вже зупинитися ніяк не в змозі,
Розмазуючи по обличчю сльози –
Земля ж раділа дощовій красі!
12.10.24 Ратінген – Дюссельдорф
***
Знову здалеку голос
Той, що був мені рідним.
Тільки світ розколовся –
Ми любові не гідні...
Час важливе порушив –
Став непевним і грізним.
Стали різними душі,
Стали погляди різні...
Роз'єднали країни,
І культура, і мова...
І минуле – в руїни! –
Хоч і поруч ми знову.
... Ніби шибка розбита...
Наче крила на зламі...
Стільки часу пролито –
У пісок – поміж нами!..
А тепер ще й війною
В нас роз'єднані долі...
І рашистів, як гною
На осінньому полі!..
Цей непотріб ворожий
Палить нашу країну.
Ні до чого негожий! –
Тільки смерть і руїни...
Люта ненависть, люта
До заброд чужеземних,
Що давно вже не люди –
Злі, жорстокі і темні.
В них нічого святого.
Тільки заздрість і підлість.
Ні добра, а ні Бога –
Порожнеча наскрізна.
Світ загарбати хочуть –
Все землі їм замало:
Замість мозку в них щось там –
Мозку зовсім не стало...
В себе – ладу ні крихти,
Честі, совісті й правди!
Інших звикли лиш кривдить
І наліво, й направо!
Із цією війною
Й ми роз'єднані гірко:
Між тобою і мною
Світ – відчахнута гілка...
6.11.22 Ратінген – Дюссельдорф
***
Знову собака виє –
Ніч розрива на шматки...
Зорям підставив шию –
Коляться, мабуть, зірки...
Що ж йому знов не спиться
Й не замовчиться ніяк?!
Скрикнула різко птиця –
В криці її переляк...
Я не боюсь, що виє,
Нині усюди виття
В зболеній Україні –
Стало таким ось життя...
Голос і пса, і птиці
Серед людських голосів...
Всім нам тепер не спиться –
В серці і болі, і гнів...
І під виття собаче,
Й під завивання сирен
Ми вже давно не плачем –
Долі зробили крен...
Сльози змінились люттю,
До безхребетних рабів!
Спалений ворогом лютий
Нас об'єднати зумів.
І, оголивши шию,
І, розбиваючи смог,
Навіть собака виє
В передчутті перемог!
18.10.23 Егіна
***
…Зойкне, ніби чайка в рогозі,
Защемить раптово чуле серце,
І стежинка знайдеться сльозі –
І щоками солоно пов‘ється…
І куди й чому від нас летиш,
Літо, літо?! Чом таке поспішне?!
Чом же і від чого ти болиш,
Душечко моя, така невтішна?..
29.07.20 Старий Мерчик – Травневе
***
Золотолистя
Злітає
Зассмучено
Злі завивання
Зимно
Звучать
Злагоди
Зовсім
Замовкли
Замучені
Змінами
Злісних
Зомбо-людей
Зорі
Забарвлені
Золотофарбою
Змушують
Зір
Зосередитись
Знов
Зметено
Знищено
Зорано
Зопалу
Заасфальтована
Залень
Зола...
Звалище
Зради
Заздрощів
Зайвості
Зникне
За
Зойками
Злих
Завірюх
11.11.23 Дюссельдорф
ЗРАНЕНІ РУБАЇ
1
Іспанія у сонці, як весною,
Така тендітна й лагідна зі мною,
Така, як вперше, тридцять літ назад...
Та тільки я вже зранена війною.
2
Летіли гуси з Франції додому
Без відпочинку і не знали втоми,
І крила розрізали синь небес!
А там – війна... І що там – невідомо...
3
В Андоррі слухаємо щогодини,
Які сьогодні вдома є новини –
І серце розривається з жалю...
Які – в дітей убитих! – є провини?!
4
Народ наш нині – на новій сторінці...
Приймають у Німеччині вкраїнців,
Спасаючи від диких росіян –
Допомагають вижити нам німці...
5
Молдова прийняла нас, як братів,
Коли наш край у лютому горів
Від танків і ракет сусіда,
Що викликав до себе вічний гнів!
6
Румунія нас зустрічала хлібом –
Народ став українцям братом рідним,
Коли росія почала війну –
Заляканий зомбований негідник!
7
Найперша Польща біженців приймала,
А їх із перших днів було чимало,
Бо сіяли рашисти смерть і зло –
Поляки ж двері й душі відкривали!
8
Під літаком внизу моря, країни –
І в кожній мати миру прагне сину –
Лише російські матері безжально
На смерть синів вкидають в Україну.
9
В Європі вже кордони майже стерті –
Країна кожна процвітання вперто
Собі бажає і до нього прагне.
росія ж дика – це клоака смерті.
10
Не доведи нікому світі, Боже,
Хоча б у чомусь бути з ними схожим!
За війни – проклята росія вся!
І вже ніхто й ніщо не допоможе!
11
Ми переможемо! І вдячні світу
За те, що нас підтримує відкрито.
російському фашизму буде смерть –
На нього куля світова відлита!
24.11.22
***
З такої колотнечі – в відпочинок,
У рай гірський, у свіжості струмкові!..
Здійнятися на гору на починок,
Що формою нагадує підкову.
А потім і до озера добратись
І мандрувати довго, аж до ночі!
Шкода, що я не знаю, що то – заздрість,
А то собі позаздрила б охоче!
Така ріка! Такі гірські вершини!
А озеро! А вікові дерева!
І ця приємність – кожної хвилини –
Враз розслабляє вистраждані нерви...
О, переміна місця і події,
Які ніяк не схожі на буденні –
Як ваші ліки безвідмовно діють
І радості примножують щоденні!
17. 09.18
***
Зустрічаю, як справжнє свято,
Кожен ранок і кожен день, –
Не втомлююсь ніколи співати
Дорогих незабутніх пісень!
Не набридне мені нізащо –
Хай би й тисячу літ прожила! –
Ця земля, у світі найкраща,
Сад, що дід посадив край села.
Я у снах бачу дуже часто,
Як лелека над полем летить
І дарує мені на щастя
Не пір’їну – минулого мить!
…Обіймаю землю руками
І вустами цілую траву –
Я все більше люблю з роками
Рідний край, у якому живу.
(Дарунок долі, 1990)