***
Саронічна затока… Яка неймовірна краса!
І яка неминуща краса у віках часоплинних!..
Кожна крапля морська у промінні блищить, як роса
І, здається, життя все розкреслене вже похвилинно…
Доля міцно тримає усіх нас в своїм кулаці.
Із долоні її – наші всі і падіння, і злети!
Ми – піщинки, миттєвості, краплі у всесвіті цім,
Нагороджені щедрим дарунком: життям на планеті!
27.08.19
Егіна - Хлой
***
Свідомість розчахнута
як стара верба край ставу
розчахнута часом та вітрами
розчахнута безжально
на "до" і "нині"
вона неспроможна
поєднати в собі
ці два протиріччя
що розкололи лютневим світанком
наше життя навпіл
в лютому ми навчилися
люто ненавидіти
люто зневажати
люто проклинати
й не прощати
вбивць-окупантів
але разом з усім цим
ми навчилися
ще більше любити
нашу Україну
6.02.23
***
Світ відкритий, ніби очі!
І думки мої пророчі
Проти ранку й проти ночі
Пророкують мир охоче!
Світ одвічний і правічний
То буденний, то незвичний.
То байдужий, то закличний,
То нікчемний, то величний...
І - вогненний він сьогодні...
Ми з усім змиритись згодні,
Лиш би захистить свободу
Українського народу.
7.07.23
***
Світла моя Україно,
Ти не хотіла війни:
Кращі сини твої гинуть,
Бо патріоти вони.
Підлих фашистів навала –
Гусінь зелена на сад!
Згинуло їх вже чимало –
Щезла дорога назад…
Та очманілий загарбник
Знов посилає орду
Гинуть нізащо й замарно!
Мов матері їх не ждуть…
Так віддають на поталу
Легко?.. Без болю й жалю?!
Серце ж не каменем стало?!
Не за країну ж свою!
Наші солдати – герої:
В них Україна своя.
Змусили взятись до зброї,
Змусили гинуть в боях…
Бо захищають від смерті
Сім’ї свої. Від – чужих!
…Мужні, достойні і вперті –
Боже, ти їх збережи!
22.01.15
***
Світ неможливо тепер вже назвати безкраїм,
Підлі фашисти загидили всюди його...
Так мою душу печаль і у радості крає,
Спалює спокій, немовби ра@истський вогонь...
Світ невеликий, беззахисний проти фашизму.
Кожне життя на прицілі у недолюдей...
Все розглядають крізь власну ненависті призму
І крізь засилля загарбницько-лютих ідей.
Стільки вони принесли вже народам напастей!
Ліку немає усім безневинним смертям!
В цьому для них насолода, вдоволеність щастям:
Ненависть, заздрість - оце їхнє справжнє буття.
Всі вороги їхні. Всіх треба їм обікрасти!
Землю, культуру, історію - навіть життя!
Знищити в інших свободу, і спокій, і щастя
Й зроду не знати, що значить страшне каяття!
Це їхня сутність: і заздрість, й бездушнісь, і підлість -
Плани амбітні, самі ж і нікчемні й малі...
Тільки вони ще не знали, яка у нас міцність,
Жага до волі й любов до своєї землі!
Ми переможемо ворога. І неодмінно.
Підла русня поперхнеться усім, що взяла.
Феніксом з попелу встане нова Україна
І розпадеться на частки імперія зла.
3.06.23
СВІЧА ПАМ’ЯТІ
…Хай сплять у вічнім спокої вони,
Померлі в тридцять другім, тридцять третім,
Без будь-якого прощення й вини,
Безпомічні і безпорадні в смерті!
…Хай сплять спокійно. Хай горить свіча –
І не лише в години поминальні,
Хай розганяє голодовки чад,
Як осінь – журавлиний крик прощальний…
…Не зрозуміть і серцем не збагнуть
Всього того, що зроблено з народом:
Обірвана зненацька долі путь!
Все. Смерть. Кінець. Нема нічого – згодом…
…Весь жах і біль, безвихідь і печаль
Вкарбовано в історії сторінці!
Не допоможе вже ні гнів, ні жаль –
Землею стало стільки українців…
…Голодо-мор від слова «голод», «мор»…
Душа здригається в безмежній тузі!
Звучить ридань нестерпний чорний хор –
Травою проростає в квітні в лузі…
…Голодомор – приречене життя
Дитя малого й літньої бабусі,
Де – непрощенне вічне каяття!..
Трава – щороку проростає в лузі…
Вона спасти бажає хоч когось –
Від немовляти до старого діда!
Але – зірвалося… Не відбулось…
Куди цей генетичний страх подіти?!
Він у душі й у серці навіки!
Він передався від бабусі й мами –
І знов видіння схудлої руки
Ночами серце мучить до нестями!
За всі ці смерті – не моя вина,
Та світ навколо знову різко меркне!
…Запалимо свічу – нехай вона
Освятить душі всіх людей померлих…
25.10.13
Полтава – Харків
***
Своя історія у кожного будинку...
Свій рік народження і пік життя.
Як і в людей, немає вороття,
Не допоможе навіть каяття,
Щоб повернутися в минуле на хвилинку...
2.09.23
* * *
З Володимира Мартиненка
Себе подіями я тішу сам.
Зірок я, звісно, не хапаю з неба,
Та в погляді твоїм така потреба –
Здається, я любов тобі віддам.
Підспівую і вітру, й солов´ю!
Немов таблицю множення сумлінно
Я знаю: ти – моє земне тяжіння
І вірю в те, що я тебе люблю.
Готовий розділити весь твій біль
Ціною власного імунітету,
Ти тільки в серце віру кинь поету
І нагадай, що відданий тобі.
І вчинки я твої благословлю,
І борг твій згоден будь-який сплатити,
І всесвіту віддам за тебе мито –
Лише признайся, що тебе люблю.
7.12.19
Харків
***
Середземне море знову поряд -
Рамки світу стали замалі:
Місяць тому ще Егейським погляд
Ніжила на Егінській землі.
Змінюється все на цьому світі!..
Лиш би не кордони, як у нас...
Лиш би не страждали наші діти
У воєнний безсердечний час!..
Крим украли злодії з-за спини,
Він уже відрізаний від нас,
Відірвали шмат від України
І Донбас кусають раз у раз!
Як скажені пси летять на кості,
Так вони позиркують на світ,
Ненависті сповнені та злості,
Залишають скрізь огидний слід.
Після них - лиш сльози і розруха.
Бо замало їм земель своїх?!
Цілий світ вони не хочуть слухать.
Їм - війни, загарбання, утіх!
Смерть дітей - чиїхсь - їх не тривожить,
Бо свої в Європі вже давно,
А народ підтакує... Не може
Скинути огидне це ярмо.
Хтось - боїться. Хтось - не розуміє.
Хтось, заривши голову в асфальт,
Про своє вузьке приватне мріє
Й схвалює покірно все підряд!
А в Криму - загарбані простори...
На Донбасі діти гинуть знов...
Стогне від розпуки Чорне море
Й кригою стає гаряча кров...
25.08.18
Торредембарра
***
(акровірш)
Серпневий день!..
Ет, вже в третині
Серпня…
Тримайся, літо, із останніх сил!
Рида журавка – голос в неї терпне
І завмира від болю і краси!
Нема нічого вічного у світі…
А нам
Так хочеться ще теплих днів,
А нам – ночей під зорями у літі,
Шляхів
І суголосся колосків!..
Нема нічого вічного у світі –
Останній тиждень
Серпень розміняв,
А ми ще хочемо йому радіти,
Чекати і світанків, і заграв!
Немає змоги повторити двічі…
А літо відтворити – й поготів!..
День догорів. І догорає свічка…
Оплавлений у воску
Біль і гнів…
Розвітрений садок, спокійна річка,
Оточена канвою берегів…
Летить в обличчя павутинка-стрічка…
І промінь
Тихо
Обійнять зумів…
Таке життя неоднозначне, різне!..
Ет, що поробиш –
Падаєм, встаєм…
Любов – то рання, то, на диво, пізня
Оточує нас ніжності кільцем!..
Щасливі ми вже тим – що в цьому світі!
А інше все – зуміємо пройти:
Сміятись над собою і радіти
Тому, що літо прийде,
Як завжди!
Нехай – не зразу і нехай – холодне,
І з суховіями, і дощове…
Нам лиш би ми були на нього згодні!
А вже яке?.. З любов»ю проживем!
Сьогодні ми мудріші, ніж раніше.
Учора – то ще молодість була:
По-іншому писалися і вірші,
Раділи щастю і не знали зла…
У кожного із нас тепер є досвід.
Не просто досвід –
Еко-досвід мрій!
Навчились –
Кожен – хоч було й непросто,
Обожнювати час і простір свій!
27.08.19
Острів Егіна
СЕРЦЕВИНА
Натопили з сестрою у батьківській хаті,
Та не просто дровами – дровами із нашого саду,
Бо померло фруктових дерев забагато
Не змогли пережити хазяйки й хазяїна втрату…
Всохла жовта черешня, калина і слива,
Всохла груша, за нею і яблуня з квітом рожевим…
А які ж у саду цім були ми щасливі,
А все горе було нереальним і просто нікчемним!
Сонце сяяло весело в кожній із шибок,
Осявало і яблуню кожну, і кожну з черешень!
Пам»ять наша – із щастя й трагедії зшита
І зі згоди складається, з сумнівів, із заперечень.
…Натопили з сестрою у хаті дровами,
А у спогадах – груша і гойдалка біля стежини…
Сидимо… Мовчимо… Бо не можна словами
Передати, як боляче там,у самій серцевині…
29.09.14
Новоселиця
СИЛА СВІТЛА
Харків стогне від фашистських ран,
Корчиться в вогні ракет безжальних,
Він - як згусток віри та добра,
Виживе у всіх земних стражданнях.
Сила світла, сила правди - ось
Те, що притаманне харків'янам!
Стільки пережити довелось
Місту й людям у кривавих ранах...
Все мине і харківці, мов сталь,
Стануть ще міцніші й веселіші!
Із руснею - зникне і печаль,
Й зазвучать нові слова у віршах.
Скоро сонце, місяць і зірки
Одночасно зійдуть в небі чистім.
Слава переможцям на віки,
Що звільнили Харків від рашистів!
10.10.22
СИНУ АНТОНУ
Все рідше бачимось з тобою, сину…
Удвох так обіймаємося рідко,
Моя ти перша материнська зірко!
…А дні летять шалено, без упину!
Ще ніби вчора ти на світ з’явився –
Життя наповнив цінністю по вінця!
На древі роду, на найвищій гілці,
Зорею для усіх нас засвітився.
Ім’я «Антон», «Антошенька», «Антоша»
Звучить, як солов’їний спів травневий!
Із чоловічих всіх імен для мене
Не може бути кращого, не може!
На древі роду з віку в вік – Антони!
Ім’я це – наче оберіг одвічний,
Що одночасно мужній, мудрий, ніжний –
Рід захищає від зневіри, втоми!
Прошу для тебе, сину, в нього долі
І в пращурів усіх з родини древа,
Щоб мав ти у житті усе, що треба
Й не мав причин для гіркоти та болю!
…Найперший син – найперша насолода!
Це щастя – стати матір’ю дитини!
Нема в душі ні суму, ні провини –
Себе відчула ланцюжком у роду!..
В середині четвертого століття*
На древі роду – ти з’явився, сину! –
Як всі до тебе – в землях України,
Щоб розгалужувати древа віття…
Нехай щастить тобі завжди в усьому!
Твоїм нащадкам, їхнім і – довіку!
Хай буде щастя й успіхів – без ліку!
Й не заростуть стежки твої додому…
Колись Полтавщина була безмежна,
А нині вся Земля малою стала:
Аеропорти, кораблі, вокзали –
Час невгамовний різко простір крає!
Все рідше бачимось з тобою, сину…
Не часто обіймаємось, не часто…
Хоча для матері – вершина щастя
Притиснутись до серденька дитини…
Зникає простір, час і пори року!
Є тільки радість ніжності обіймів,
Яка над світом душу легко здійме,
Закреслюючи відстані і строки.
…А в тебе вже свої синок і доньки –
Такі безмежно рідні ластів’ята!
А зустрічі із ними – справжнє свято!
Як пелюстки, їх лагідні долоньки…
Нас розділяють відстані так часто!
А ти ж для мене – як мала дитина…
Ціную кожну зустріч щохвилинно,
Моє довічне материнське щастя!..
*Генеологічне дерево роду,
яке зробив мій батько,
Антон Іванович Микитенко,
сягає вглиб майже 4-х століть
12.01.17
Харків
СИНУ
Мені хай будуть смуток і прощання,
Хай буде серце завмирать від ран,
Хай сміху буде менше, ніж зітхання,
В саду моєму хай росте бур’ян,
Хай будуть всі хвороби – лиш на мене,
Хай береже тебе моя зоря,
Моя любов – ясна, палка, вогненна,
Незгоди всі візьму на себе я…
В тривозі згодна жити я щомиті,
Не обминати болю і біди –
Щоб тільки горя не було на світі,
Щоб по квітучій ти землі ходив!
***
Сім днів на тиждень думаю про тебе,
А сім ночей тебе стрічаю в снах!
Можливо, в цьому винне тільки небо,
Зголублене в ясних твоїх очах?
Йому, безмірному, таки вдалося
Лишитись в них, бентежачи мене!
Обвітрене, осонцене волосся
В моїй душі спалахує вогнем...
І руки, що ввібрали в себе літо,
Гарячі, як на березі пісок,
Обожнюю пречисте і відкрито,
Радію їм, як сяйву всіх зірок!
Сім днів на тиждень думаю про тебе,
А сім ночей тебе стрічаю в снах...
Мене ти зачаровуєш, як лебідь...
Окрилюю тебе в своїх піснях!
Тобі від цього, вірю, буде легше
Летіти ввись і вдаль — летіти в світ...
Оточую тебе теплом не вперше —.
Воно з тобою кожен твій політ.
Іскриться сонце, падають краплини,
Горює вітер, корчиться земля —
Обов'язково кожної хвилини
Рука моя тебе благословля!
***
Січуть січневі дні останні
Холодним мрячливим дощем…
Сніги й морози нині марні –
Націлюються вдаль бігцем!
Земля донецька сірі-сіра!
І небо сіре – день такий…
Та не щеза в повітрі віра.
І вітер – хоч дощить – легкий…
А серед степу й териконів
Снують думки сюди-туди…
А неба дощові долоні
Вже не шкодують нам води…
І розкриваються донизу,
Немовби тут прийшла весна,
Неначе літо – зовсім близько,
А не лише у теплих снах…
І йде не мжичка вже, а злива –
Періщить, не змовка й на мить!
І світ не сірий, а – щасливий!
І дощ у серці не болить…
1.02.21
Долина – Краматорськ
***
Сказала до'нька: "Мамо, не пиши
Про біль свій - цим ти множиш болі інших...
Твої слова торкаються душі,
Але ж вони такі печальні в віршах!
Або пиши російською, щоб ті,
Чиї сини прийшли нас убивати,
Хоч щось би зрозуміли у житті -
Хай прочитає це рашистська мати!
А наші матері - і так в сльозах -
А ще й твої страждання їх тривожать,
Бо стільки болю у твоїх словах!"
...А я про інше говорить не можу...
Замовкнути - і зовсім не писать?! -
Я звеселяти нині неспроможна.
Проте, не можу, бо війни печать
І болі, і страждання знову множить...
4.02 23
***
Скільки ж дітей – і не гірших твоїх – Україно
Знову шукатимуть щастя в далеких світах?!
Чом вороги твої, земле священна, не згинуть?!
Скільки ще буде в країні свавілля і страх?!
Владна машина паплюжить все світле і чисте,
Знищує пам’ять народу, культуру його,
Так владарює – лишиться одне попелище.
І неможливо вже буде розкласти вогонь…
Ходять бабусі – на пенсію їм не прожити…
Хоч нахиляйся й збирай вже порожні пляшки.
Чи колоски на посівах пшениці та жита –
Так не доїхати з міста, вже вік не такий…
Ті, що при владі, цього розуміти не можуть,
Бо не голодні ні діти їх, ні матері.
Боже, чому ж у нас стільки неправди і збочень?!
Ти ж розумієш і бачиш усе це вгорі!
Чом не пошлеш тим, що треба, просвітлення й совість?!
Чом дозволяєш в країні терпіти таке?!
Чому, попавши у бруд, попадаємо знову?!
Чом існування знедолене наше гірке?...
Владну машину збороти немає надії…
І від’їжджають – не гірші із наших синів,
Бо розчаровують років останніх події:
Біль, безнадія, зневага – й породжують гнів…
28.03.13
Енкамп – Андорра ла Велья
СКОВОРОДИНІВКА
Сковородинівка в собі несе
Заряд і дух із глибини віків,
Вона немов об’єднує усе
Те, що філософ бачити хотів.
Жива вода в криниці виграє,
Із хвиль ставка стрибають карасі –
У всьму тут природна сила є
Й наповнені життям хвилини всі!
Сковородинівка! Прадавній дуб…
Не треба слів – читаються думки,
А кобзаря на вітрі в’ється чуб,
Хоч вітер ніжний і, як пух, легкий…
Трава – і та, як із думок росте!
І таємниче яблуні мовчать…
І сяє сонце з неба золоте,
Мов хоче розігнать усю печаль…
Раптово дощ пішов – раптово стих
І віддаляється його хода…
Тут не бува байдужих і чужих –
Своїми робить всіх Сковорода!
Тут – нетутешній між людьми зв'язок
І – нетутешні – відчуття й думки,
І подих втаємничений, і крок,
І коник, що вистрибує з руки!..
Тут особливе все, усе значне:
Повітря й небо, води і дощі!
Ця особливість з часом не мине –
Вона зростає з віком у душі.
Сковородинівко! Свята земля твоя:
Простори, став, криниця і садок…
Ти грієш нас і зблизька, і здаля –
У нас міцний невидимий зв’язок!
30.11.17
Київ – Харків
***
Скосив
Своїм
Серпом
Себе вже
Серпень...
Самовідбувся.
Самоперемлів - і перелив
Своє
Спекотне
Серце в -
Стерню раниму
Скошених полів...
4.09.20
Харків
СКРІЗЬ НАШІ ЛЮДИ...
Скрізь наші люди: в Кьольні і в Берліні....
Як вихором розкидало по світу!..
Батьки розлучені війною й діти -
А цінності, як виявилось, тлінні...
Скрізь наші люди: в Кракові й Варшаві,
Немов крилате ясенове зерня...
Коли ж воно назад тепер поверне
Довершувати в Україні справи...
Скрізь наші люди: в Ліберцях і Празі...
Куди кого закинуло війною -
Не обійшла нікого стороною
І обпалила душі всім відразу...
Скрізь наші люди: в Варні і Софії,
Дітей спасають від ракет рашистських...
І вірять в те, що перемога близько,
І виколисують у серці мрії...
Скрізь наші люди: в Палма і в Мадриді,
У лютому відправилися в ирій,
А вдома на обійсті попіл, вирви,
Без шибок вікна й двері в світ відкриті...
Скрізь наші люди: в Делфті й Амсердамі,
Відірвані від дому й Батьківщини,
Про неї мріють гаряче щоднини
Й живуть лиш сподіваннями і снами....
Скрізь наші люди: в Яссі й Бухаресті...
Живуть, хоча думками в Україні...
Додому серце птахом віри лине,
Бо вірить ЗСУ - і силі, й честі!
Скрізь наші люди: в Ла'рісі й Афінах -
Війна нещадно сім'ї роз'єднала.
Пролито крові й сліз уже чимало -
А нелюди знаходять радість в війнах.
6.05.23
СЛОВА ШЕВЧЕНКА...
Слова Шевченка й нині є сучасні
У час, коли жорстока йде війна,
Коли дружини й матері нещасні
Й здригаються і наяву, і в снах
Від пострілів ракет, а то й від тиші -
Бо на "нулі" чоловіки й сини,
Які землі своєї не залишать,
Бо - воїни, захисники вони!
Жінкам -благословляти і чекати
(Страждати і сивіти у журбі )
Свого героя - мужнього солдата
Всі тисячу годин в одній добі!
...Скажені орди пруть на землю нашу -
Сусід убогий, заздрісний, тупий -
Непотріб відсила на бойню раша,
Що - від народження - нікчемний, злий.
...О, все, як і писав колись Шевченко
Про цих кацапів, лютих москалів:
Вже вкотре ріжуть Україну-неньку,
Та нині їх затопить лютий гнів
Усього світу! Всіх, хто розум має,
Хто пересилив страх і зрозумів,
Що нечисть московитська - нас єднає:
Вона - у ролі світових катів!
Оговтайтесь! Отямтесь! Розберіться,
Що терорист росія вже давно!
Відкиньте сумніви і протиріччя -
Забийте у Європу їм вікно.
Нехай собі в котлі своїм, як в пеклі,
Киплять - їм газу вистачить на це!
Нехай їм співчуває тільки Меркель,
Що, як щури, попалися в сильце.
... Шевченко - знав. Немов читав майбутнє:
Його слова лилися через край...
У них правителі - чорти на кутні -
І в кожного політика: "Вбивай! "
" Грабуй і знищуй! "- гасло московитів!
"Дітей, вагітних, літніх - всіх підряд!
Ніхто з народів не повинен жити,
Іжєлі нє па-русскі гаварят! "
Здригнись, Європо! Вдумайся, що буде,
Якщо кацапів не зупиним ми.
Ви теж для московитів всі не люди -
То й ви вогонь зустрінете грудьми...
Вже полягло героїв так багато,
Що сліз не вистачає у жінок!..
Вони воюють за свободу й правду.
Яким же буде ваш наступний крок?!
... Шевченко дивиться задумливо й суворо...
Ми вже нещастям загубили лік!
Та ми, жінки, зрівняти ладні гори,
Щоб повернувся кожен чоловік!
Ми стільки вже зазнали болю й горя,
І стільки виплакали сліз і слів!..
А окупанти хай заб'ються в нори
Боліт московських, красних площ, кремлів!
Нехай сидять собі, як і раніше:
П'ють нафту, нечистоти з вікон ллють.
Вони - часів Шевченка... Ні, ще гірші!
І на собі відчують світу лють!
Самі себе вже довели до стану
Терору, вбивств - це світові' кати.
Вони людьми навряд коли вже стануть -
І гріх оцей довіку їм нести.
9.03.23
Ратінген
***
Сніг перейшов у дощ і раптом зник –
Щез у калюжах, збіг кудись під землю,
Й відчувся тонко аромат весни,
Хоча було від хмар похмуро й темно…
Та щось зросло весняне у душі –
Не тільки у природі, співах птахів,
Хоча зима просила: « Не спішіть,
Ще заметілями навію страху!»
Та ми були вже з нею на межі –
З весною! – і нікуди не подітись:
Зими розтануть крижані ножі –
І буде серце березню відкрите!
2.02.21
Краматорськ
***
Солончаки – немов озера,
Що стали білими від сліз…
Як у кулак, стискаю нерви:
Розрухи стільки стало скрізь!
Чому занепад, запустіння
На цій божественній землі?!
Коли ж настане час прозріння
І ми – не будемо у злі?!
Коли добро вже стане в змозі
Збороти цю навалу зла,
Щоб осушити наші сльози?!
Планета – крихітно-мала…
Вона ранима, як дитина
Без батьківських надійних рук…
У чім її страждань причина,
Що має стільки горя й мук?!
І все від нас, людей нещасних,
Що губимо її дари,
Псуєм красоти всі нещадно,
Неначе в світі ми – одні!
Немовби і не жити дітям
І нашим правнукам на цій
Землі, що сонцем обігріта,
Конає в людства кулаці…
13.08.13
Євпаторія
***
Сонце в тумані й хмарах –
Наче наляканий місяць…
Фари блищать, як заграви –
Сумно й сіро за містом…
Голі дерева чорні…
Тільки берези біліють…
Чорні ворони моторні
Скльовують білі мрії…
Стрічка дороги плавно
В небо врізається низько,
Вітер розгойдує плавні –
Берег від траси близько.
Миті непересічні –
І кожна з них неповторна,
А сіра картина січня –
Біла з присмаком чорним…
22.01.21
Харків – Київ
СОН-СОНЕТ
Проснутися від сну про журавлів...
Проснутись на світанні лиш від того,
Що вже летить з-під крил у світ дорога –
І це життєва надреальність снів!
А ти – приснитись навіть не посмів,
Хоча я перед сном молила Бога,
Бо я без тебе – і німа, й убога,
Й камінням в душу пада власний спів!
А ти лиш промайнеш на видноколі,
Підкинувши у дійсність суму й болю,
Спасибі, що хоч без полови зла...
Та як би не пручалась дика доля –
Я все ж її об’їжджую поволі,
Хоча вона й скида мене з сідла!
6.09.96
Новоселиця
* * *
Сонце згасло...
Стало в небі темно. ..
Гради глушать вранішню зорю!
...Лізуть вороги до нас даремно -
Україна бореться за землю
Пращурів своїх - тож, за свою!
7.09.14
***
Сонце - злива, сонце - злива...
Так усі останні дні!
Я до цього не вразлива:
Не в погоді щастя днів.
Щастя, щоб жили солдати,
Що воюють на війні,
Щоби не страждала мати
Й дочекалася синів!
13.09 24
***
Сонце
спекотне
сушить
Сахару...
Пеком
пече
перегрітий
пісок...
Мозок
мов
млявий -
маревом
марить...
Коло
колюче -
карбується
крок...
Липень -
ласкавий?!
Липень -
лютує!
Лячно-липуче
ллється
луна...
Зло
заповзає
здалеку,
зовні,
звуком
зміїним
збоку
звучить...
Залишки
злагоди
зовсім
замовкли,
змучені
змінами
зомбо-людей!
Заздрість -
зашкалює,
зір
затуляє-
знову звеличує
зло
залюбки!
День
догорає,
дихає
довго...
Душить
дощенту
дуги
доріг...
Ніч
наступає,
ніби
на
ноги!
Нишпорить
нишком
на
небі
новім...
Спека
спадає...
Самотня
Сахара
сумно
сміється
своїй
самоті...
22.06.22
***
Спадає ніч дощами на поля -
Вологу вже не п'є сира земля...
Як хочеться лишитись сам-на-сам
Із ніччю, що дарує чудеса!
Що краплі роздає так щедро тим,
Хто може йти до цілі й до мети!
Що в безнадії віру тим дає,
Хто миру присвятив життя своє!
Хто перемогу наближа для нас
Із кожним днем і подихом щораз!
Хто - найцінніший! - нині серед нас
Й кого - ніколи! - не знецінить час!
18.03.23
***
Спека під сорок…
Зріє ожина.
Тулиться тінь до гілок, стовбурів…
Літа скінчилася друга третина –
Майже нічого не встиг, що хотів!..
Час – як шалений.
Летить божевільно!
Ніби секунди – години та дні!
Ти в цьому світі – нещасний невільник ! –
Часу нема для чужих та рідні…
Справи обсіли і зліва,
І справа,
Наче тягар на руках та ногах…
Взявшись за руки, і слава, й неслава
Разом зі мною виходять на шлях.
То обминають мене,
То позаду –
Та не зникають уже ні на мить!
Так, як і вірність, так, як і зрада!
Серце – то в щасті, то знову болить…
Серпень шалений.
Спека за сорок –
Хочеться в річку пірнути мерщій! –
Літо гаряче закінчиться скоро,
Прийдуть на зміну розлогі дощі.
Вітер холодний подме без пощади,
Тільки спекотна пора промайне.
Слава й неслава,
Вірність і зрада
В бризках калюж віддзеркалять мене…
2.08.17
Київ
***
Спека
сушить
слів
солоний
солод,
Спека
сушить
сумніви,
страхіття -
Хоч
хрипотно
хазяйнує
холод
Лютого
липкого
лихоліття…
6.06.23
***
Співають солов»ї, хоча для них запізно…
Можливо, є бездітні солов’ї?..
І це вони виводять пісню слізно
У не призначені для співу дні?..
Життя складне, напевно, і в пернатих…
І є пісні, що зрошені слізьми…
І горя, й щастя є в житті багато
І поміж птахами, й поміж людьми…
11.07.20
Новоселиця
***
Сплачую щоденно мито
Без вини...
Якось треба вчитись жити
В час війни...
14.10.23
Егіна
***
Сплять крихітки, два сонечка, дві дівчинки
Солодким сном...
Нехай тече життя щаслива річенька
В добрі - обом!
Від вітру захищаю їх долонями.
І серцем теж!
Сльозами і медовими й солоними,
Які - без меж...
Ростіть, маленькі, хай не буде й спогадів
Часів лихих,
Щоб тільки не лишилось в світі погані -
Катів людських!
28.04.23
Ратінген - Дюссельдорф
***
Спокійний вечір хилиться на трави,
В сухі очерети, на верболіз…
Йому набридли надвечірні справи –
Як потяг, покотився під укіс…
На трасі вже калюжі, а в посадках
Біліють одинокі ще сніги –
Відходить лютий тихо, рівно, гладко,
Звільня від криги річки береги.
Таке тремтке вечірнє тихоплиння!..
Таке відчудження від маячні…
Чумацький шлях – ріка небесна – лине,
Як подарунок вечора – мені!
22.02.20
Харків – Чугуїв
СТАВНІ
Забуті сумніви недавні
І перекреслені жалі,
Мов захищають древні ставні
З сестрою нас, а ми, малі,
Такі довірливі до ставень -
Вони від лиха оберіг! -
Й коли дорослими ми стали,
Верталися з усіх доріг
Під їхній захист від усього,
Що нас тривожило й пекло...
Вони стрічали нас з дороги
І відганяли лихо й зло!
Магічна сила ставнів наших
Ще не вивчалася ніде!
Це - відчуттів і сили чаша,
Що з глибини дитинства йде!
...Цей образ разом з вітряками,
З волошками в сухій стерні,
Навічно в серці разом з нами!
Й близький не лиш мені одній...
...Закриті щільно ставні-очі,
Щоб лиха не проник і слід,
А на світанку, після ночі -
Відкриті ставні в білий світ!
21.08.18
Андорра ла Велья - Ордіно
***
Стара Європа вже тріщить по швах
Від кількості людей.
А біженці проторюють цей шлях -
Везуть батьків, дітей...
Страшна війна розкидала народ,
Немов горох сухий!
І стільки болю, прикростей, незгод
У час оцей лихий...
... Щоночі сниться свій будинок, сад -
Такий, як до війни!
Скоріше хочеться назад, назад
Туди, де ми - є ми...
25.04.23
***
Старий вітряк приснився з глибини
Моїх далеких і щасливих років,
Коли душа не знала ні вини,
Ні – вдалеч на віки від мене! – кроків…
Коли у глинищі – руда-руда! –
Сміялась глина й не було печалі,
Коли в колодязі свята вода
Усе-усе тоді про мене знала!
Коли жили в сараях ластівки,
А горобці крихти з долоні брали,
Коли життя здавалося легким,
А радощів щодня було чимало!
Коли батьки, вродливі й молоді,
Гостей приймали і ходили в гості!
О, як давно було це, ще тоді,
Коли вітряк літав у високості…
Коли бродили в травах їжаки…
Коли для віників ще визрівало просо…
Й від маминої рідної руки
Було в житті все легко-легко й просто!..
7.10.17
Харків
СТАРИЙ НОВИЙ РІК
У кучугурі сів перепочити
Вже й рік Новий, який ми звем «Старий»…
І вже на ранок всім готує жито –
Звалився швидко, мов прибіг з гори –
Щоб на добро у хаті посипати
На мир, любов, і щедрі врожаї,
Щоб у теплі були і батько, й мати,
Щоб діти поважали завжди їх!
…А що ж робити тим, у кого діти
Загинули у цій новій війні?!
Їм більше вже – довіку! – не радіти
Й не святкувати вже – довіку! – їм…
Страшна печаль, безглуздя, безпорадність
Заволокла пропечені серця…
Яка від свята може бути радість?1
Що може принести їм ніч оця?!
Не дай Господь нікому це відчути,
Що відчувають у душі вони…
Що – більш страшніше – в долі може бути?!
Де їм шукати правди і вини?!
Якої – правди?! І вини – чиєї?!
Якщо і знайдуть – це не змінить світ…
Їх син – далеко в небі, над землею –
Йому тепер – навіки! – двадцять літ…
Ні рік Новий, ні рік Старий не в змозі
Все повернути, як раніш було…
Гірка печаль і смертоносні сльози
Посіяло одвічно-підле зло…
Немає сина. І повік не буде.
Салюти гуркотять і там, і тут!..
О, що робити, люди?.. Люди! Люди!!!
Це в пам’ять сина цей гучний салют?...
Ще за вікном нова яскрава черга
Зірками кольоровими горить.
…Удвох сидять. І вистига вечеря…
А рік Новий мовчить, як рік Старий…
13.01.19
Харків
СТАРІ КНИГИ
Книг не буває старих –
Мудрість в віках не старіє.
В книгах – у кожній із них! –
Жевріє вогник надії…
В книгах – і велич, і дух
Цілих епох і народів,
Книги – це зір наш і слух,
Злет, що не зна перешкоди.
Книгу тримаю стару –
Наче вертаюсь в минуле,
Ніби уроки беру
В тих, хто навіки заснули…
В тих, кого з нами нема,
Тільки їх мудрість лишилась,
Щоб захищати від зла,
Наші примножувать сили.
Книги старі бережу –
Гріюсь у променях мови,
Ніби стираю межу
Між поколіннями знову.
18.07.05
Харків
***
Старі тини, повалені сараї –
Садиби українських трударів…
А мільйонерів полчища і зграї
Зганяють їх в хисткий загальний хлів!..
… Селян земля не може годувати –
Здають її, хоч в серці зріє гнів,
Бо треба б підновити трохи хату –
Стоїть іще від прадідів-дідів…
На хату дітям – якось спромоглися,
А на свою – наснаги вже нема…
Життя майнуло, наче блискавиця,
І вже у хвіртку загляда зима…
А просвітку не видно… Що за доля?!
Чи де та справедливість, Боже, є?!
…Одвічна рима «доля» і «неволя»
Підкованим копитом в серце б»є!..
2.12.13
Харків – Київ
***
Стількох людей закатували,
Зробили інвалідами дітей!
Вже від рашистської навали
І не злічити всіх страшних смертей...
Ці нелюди впиваються стражданням,
Вони садисти, збоченці якісь...
В них нелюдські і вчинки, і бажання,
Немов у кожного вселився біс!
Біс із кремля. І сам він біснуватий,
І біснуватих виплекав рабів,
Що звірствують, грабують наші хати,
Із ницими бажаннями катів.
У нас один лиш вихід: побороти.
Знешкодити цю погань назавжди.
Давити їх в низинах і висотах,
Щоб більше не несли до нас біди.
За ЗСУ благаєм Бога, долю
І молимось за кожного із них,
За те, що захищають нас і волю
Без передишки і без вихідних.
За те, що в них є Мужність, Честь і Сила,
Яку у деяких заповнив страх...
За те, що мають за плечима Крила
І янгольську усмішку на вустах...
За те, що те пережили, що людям,
Здається, витримати не дано...
За те, що борються й боротись будуть
За волю України знов і знов!
15.10.23
***
Стовідсо'тковий біль. Не зречешся.
Не покинеш, як зайвий тягар.
Він проходить крізь душу, крізь серце.
Він конкретний. Без всяких оман.
Він живий. Доторкнутися можна.
Та від доторку - більше болить.
Він безжальний. Гіркий. Всеспроможний.
І на нього не знайдеться клин.
Не зникає вночі. На світанку.
Серед дня - ще гострішим стає.
НЛПі не спасе. Як і чарка.
Біль - є біль. І він є - якщо є.
18.04.23
***
Стовпи прикуті ... Дуба вознесіння...
Надворі - лютий. Мжичка ж - як осіння...
Дрібцює зранку і без відпочинку...
Дощ доостанку пада на стежинку...
... Слова вкраїнські ніжні та тремтливі...
Були ми в січні всі такі щасливі!
А лютий - розколов свідомість навпіл:
Ми розучилися від щастя плакать...
О, Боже, Боже! Ворог наступає,
Ракети й танки у священнім краї!
Фашисти рвуться, наче дикі звірі -
Без совісті, без честі і без віри.
Підступний ворог підлий та нікчемний:
Брудний - душею, помислами - темний.
З дітьми воює, з літніми воює,
Катує, палить, убива, ґвалтує!
Світ не чекав, що є така країна,
Де мати віддає за гроші - сина!
На смерть - дитину! Хай іде вбивати,
А вб'ють його - зате багата мати!
Дружина шле на вбивство чоловіка,
А вб'ють його - так виплата ж велика!
... Хіба ж це люди?! Нелюди прокляті,
Якщо бере за сина гроші - мати!
Країна дикунів. Не має права
На існування отака держава.
Народ, що з насолодою вбиває -
Майбутнього у світі вже не має.
24.07.22
***
Стрічки фейсбучні, де нема війни,
А придивляюсь - люди з України.
Вдивляюся в обличчя...
Хто вони?!
І з чого зроблені?!
З соломи?!
З глини?!
І чим душа живе?
І чим жила?
Чиєю донькою себе вважа чи сином?
Розмежування є добра і зла?
І що у тій душі від України?!
12.03.23
СУБОТНІЙ ДЕНЬ. ПОКРОВА, ВИХІДНИЙ.
Пам'яті
Василя Пилиповича Третецького
Над Вами вже безмежна висота
Й нема земних страждань і насолоди..
А в нашій повноті – є пустота,
Що не відійде ні тепер, ні згодом...
Ця ніша в серці, в пам'яті – вона
Повинна бути Вашою довіку:
Відходять і образи, і вина,
А порожнеча – і без дна, й без ліку!..
Ви – є. Десь там... У всесвіті, де ми
Теж будемо усі, але пізніше.
А зараз – тут, між світла і пітьми,
Ми згадуємо Вас, читаєм вірші...
Суботній день. Покрова. Вихідний.
Зелене листя змішане з червоним.
У Вас у вічність вже квиток вхідний
І скрізь лунають дзвони, дзвони, дзвони...
Цей день – він Ваш...Від роду – й на віки.
Від болю першого і до утіхи.
Цей день гіркий. Який же він гіркий!..
І стука в серце, як об дах – горіхи...
13.10.17
Харків
***
Сумно в усьому світі,
Бо - світовий терор.
Прокляті московити
Прагнуть створити мор...
І - не лиш в Україні,
А - в Європі усій.
Пасмурно всюди нині -
Місця нема красі...
Бруд і брехня росії
Знищує гарне все,
Смерть і розруху сіє,
Зло нам усім несе!
В світі не всім ще ясно,
Що затіває москва...
Зброю давати - "не вчасно",
Може, поможуть слова?..
Не допоможуть, вірте,
Слово москви пусте,
Совість - засохла гілка,
Ніби деркач, мете...
І - не шукай людського -
В душах цього нема,
Ні співчуття, ні Бога -
Тільки густа пітьма...
25.01.23
СЕЙЛМІ
Сучасний яхтинг - доєднатися спішіть!
Енергія і моря, й сонця,
Й вітру
Лишає незнищенний слід в душі:
Ми пізнає'м принади всьо'го світу -
І ми ніде у світі не чужі!
11.04.25
***
Схиляю голови я перед тими,
Хто добровільно захища країну -
Вони самі собі обрали путь:
До перемоги а чи до загину...
12.03 23
***
Сьогодні день святковий і легкий,
А в серці радість і квітує щастя!
Шалений день, осонцений такий,
І в ньому – ні незгоди, ні напасті!
Таке прозоро-світло-ніжне тло,
До нас з тобою чуле і гостинне,
Пощезнув страх, неначе й не було,
І доля, ніби степ, легка й рівнинна!
Звучить надія в трепетних піснях
І вже вона не викликає подив...
Початок ночі і початок дня –
Злилося все в один-єдиний подих!
23.02.15
Київ – Харків
СЬОМЕ БЕРЕЗНЯ
Колись це був передсвятковий день!
В дитинстві ми, звичайно, ще не знали
Ні Рози Люксембург, ні Цеткін Клари.
Чекали, що на свято всіх нас жде!
В цей день усе по-іншому було:
Вже розпускались в лузі перші лози,
І хлопці нас не смикали за коси,
І промінь сонця бив крильми у скло!
Були ми чемні, виховані всі,
Одягнені в найкраще, урочисті,
Й шипшини за вікном рясне намисто
Святково червоніло у красі!
А на перерві хлопці, як один,
Із класу не виходили під жарти,
А подарунки клали нам на парти...
О, скільки збігло талої води!..
Ми стали всі дорослі і тепер
Всі ставимось по-іншому до цього,
Бо вибрали в житті нову дорогу
Й прозріння дав розстріляний четвер!..
Нарешті зрозуміли, що своє
Повинні ми плекати безкінечно,
А не чуже, сумнівне, безсердечне -
Яке вогнем по дітях наших б'є!
А квіти нам і так чоловіки
Дарують: не до дати - від бажання,
Щоб нагадать про дружбу, про кохання
Не з примусу - а з ніжної руки!
А спогади дитячі в нас живуть -
Але ж бо без каструль та суфражисток -
Не заплямовані, а світлі й чисті!
І зігрівають наш майбутній путь.
7.03.23