***
Палю дрова надвечір у каміні
В передостанній день старого року…
Дрова потріскують: «Прощай же, Ніно –
Дивись, який вогонь у нас високий!»
А це ж колись були мої дерева,
Такі високі і такі розлогі,
Тому й вогонь цей, ніби згадка, кревний
У переддень… у передніч нового року.
Згорає все: дерева, дні, солома…
Сиджу перед каміном… перед часом
Одна у всесвіті… у світі…вдома…
Відповідальна за усе відразу!
27.12.16
Харків
ПАМ’ЯТЬ РОДУ
Дитяча пам’ять зберігає все:
Бабусину і хату, і комору,
І сокола, що різко рветься вгору
До голубих омріяних небес!
І зграйку печериць близь берестка,
Що вже росте в дворі більш сотні років,
Як обійняти – він такий широкий! –
Що не торкається руки рука…
Удвох з сестрою навіть не змогли
Ми обійняти стовбур – не вдалося!
Зате у кроні чули стоголосся
Пташиних співів безперервний плин!..
Бабуся враз насмажить печериць
І кликатиме: « Валю, йди! Нінусю!» –
Я відгукнусь: «Та вже йдемо, бабусю!» –
Сама ж лежу в ромашках горілиць!
Дивлюся на отари білих хмар…
І Валя теж зі мною… Як же гарно:
А хмари поодинці та у парах –
І сяє сонце серед цих отар!..
Біля кущів порічок є боби.
Це не горох, і не квасоля – інше,
Вони високі і стручки в них більші!
– Ростуть, – бабуся кажуть, – як з води! –
І варить суп із білих печериць,
В якому будуть і боби зелені.
Ми напиваємо їх повні жмені –
Зривати треба знизу, не згори!
Бабуся стіл виносять прямо в двір
І ставлять на м’який спориш зелений
Неподалік від молодого клена…
Я наче бачу все це до сих пір!..
Й лелеку, що на клуні у гнізді,
Й бабусине усміхнене обличчя –
Усе, що й досі тепле, світле, звичне! –
Точнісінько таке ж, як і тоді…
Хоча нема ні хати, ні садка –
У дворищі живуть вже інші люди,
І печериць довіку вже не буде,
Як і нема старого берестка…
Та десь у пам’яті – не лиш моїй,
А в пам’яті у всесвіту, напевно,
Записана проникливо і щемно
Вся хронологія усіх подій!..
Моїх, сестри, батьків – і далі вниз –
Усіх-усіх, хто жив у цьому світі,
Умів життя любити і радіти,
І задивлятися на зорі ввись!
У кожного у пам’яті свої
Дитячі спогади, надії, сподівання,
Свої розчарування і кохання,
Свої і ластівки, і солов’ї…
Усе це з нами йде углиб віків,
У пам’ять роду, у дитячі душі,
Які ніхто й ніколи не розрушить –
В них міць прапрадідових берестків.
27.01.17
Харків
***
«Пане полковнику мій синьоокий…» –
Голос із вічністю злився навіки,
Голос-криниця – прозорий, глибокий,
Голос-струмок, що розлився у ріки!..
Змовкли за обрієм стишені кроки…
Зірка пульсує, як серце, вночі…
«Пане полковнику мій синьоокий..»
Пане полковнику, що ж ти мовчиш?!
Ти вже не чуєш за часу межею…
Ти ще не можеш її подолати,
Ще не поєднаний вічністю з нею,
Бо ще приречений жити й страждати.
…Голос втрачає природжений спокій,
Б’ється, як зранений птах у вікно:
«Пане полковнику мій синьоокий,
Пане полковнику мій синьоо…»
ПАТРІОТИ
Ці хлопці хто – герої чи сини
Звичайних матерів звичайної країни?..
Чому готові падати вони
Від куль смертельних горілиць під небо синє?!
Що в них таке, чого немає в нас?
Яка невидима для ока сила духу?
Чим вирізняються вони із мас,
В яких у душах є лиш смута і розруха?
Чому на захисті стають вони
Землі донецької, хоч там не народились?
Багато ж хто – без почуття вини –
На власні блага витрачають час и сили!
І навіть зараз дивляться здаля,
Мов це чужа історія на цій сторінці,
Все рівно їм, чия оця земля,
Бо душі в них, на жаль, не справжніх українців…
А добровольці – це герої і сини
Звичайних матерів не тільки з України.
Готові знову падати вони
Від куль смертельних горілиць під небо синє!
За українську землю, за народ –
Не за верхівку владну і не за багатство.
…Святе й величне слово «патріот»
І загартоване в боях військове братство!
4.10.15
Башкирівка
***
Пахне вологим лісом,
Осінню та грибами...
Я тут якогось біса,
А не в театрі з вами...
Ні, я люблю природу!
Та і театр - не менше.
Доля лишила броду...
Знаю, що всім не легше.
Клята війна паплюжить
Наше життя нещадно,
Серце страждає дуже...
Будь вони всі неладні,
Ці прокляті рашисти -
Нелюди, дітовбивці!
Ці ординські фашисти -
Підлі, жорстокі, ниці!
Як вони остогидли -
Дикі, середньовічні...
Нині вони - це бидло
Й буде так - споконвічно.
Бо не відмити крові
З себе їм - вже довіку!
Світ пригадає знову
Війни їхні безліку!
Світ пригадає вбитих
Літніх жінок, вагітних...
Орди московські дикі -
Назви людей не гідні.
Трапилось щось в природі -
Виродились як люди:
Ось і нема народу.
Й більше його - не буде.
17. 09. 22
***
Пейзажі серпня за вікном вагона,
Окроплені нічним дощем іще...
І в душу проникає ніжний щем:
Скінча'ються вже літа перегони...
Передостанні, може, вже й останні,
Спекотні дні лягають на траву,
А в серці невтолиме є бажання:
Я ще у літі довго проживу!
Ще не закрилася його сторінка!
І віддзеркалення його в мені!
Й петрів батіг, і пижма, й материнка
Ще будуть квітувати ночі й дні!
Гарячий камінь близь води і берег,
Зелений від баканії й лози...
Це все вспокоює і душу, й нерви,
Як відблиск життєдайної роси...
І хочеться, наперекір усьому,
Потрібним бути, жити і творить,
Щоб не пройшла даремно жодна мить,
І, врешті б, привела нас всіх додому!
18.08.24
***
Пелюстки' із вишень облетіли -
Мов корова язиком злизала...
А каштанів дивовижні стріли
За ніч ще біліші й більші стали...
Це весна в нестримному бажанні
Колобродить і дива' дарує!
В цьому році - надзвичайно рання,
Як потужний сонцедайний струмінь!
... Зникли б разом з нею прийшлі за'йди -
Розчинились із зимовим брудом.
... А весна у ду'ші світлом зайде
І найкраще в них - у всіх! - розбудить.
29.04.23
***
Первоцвіту перші квіточки
Зажовтіли на гірських підніжжях,
Вітер - і настирний, і легкий -
Розвіває міфи про розбіжність!
Тут настільки злагоджено все:
Міцність каменю й трави шовковість ,
Бджілка, що весну в серця несе,
Й на вершині сніг - не випадковість...
І густі самшитові кущі,
І ялин оголене коріння,
І ручай, який летить мерщій,
Бо немає й крихітки терпіння!
Це усе - закономірність сил
У завжди премудрої природи,
Де енергія її краси
Ллється в небі, на землі, у водах!
Ось би так і людству! Та куди?..
Успіхів не видно в людства доки...
Скільки ще стече із гір води,
Щоби людство заслужило спокій?!
17.04.23
***
Перед вікном – правічний яр.
Десь – у будинках, десь – в деревах…
І вигляд цей лоскоче нерви
Мої – який вже рік підряд!..
Щось таємниче в нім таке…
Недорозгадане віками…
Недонакреслене стежками…
Як спогад – і важке, й легке!..
11.04.20
Харків
***
Перон холодний.
Крижані краплини.
Листок - підводний! -
Вигинає спину.
Недобудова
Ще із давніх років -
Мов зуби скалять
Застарілі крокви.
А голуб сірий
Мовчки поглядає
На крапель зрілих
Прохолодні зграї.
І - порожнеча
В погляді пташинім -
Мені на плечі
Падає й на спину.
Ще більш печально
Від усього цього:
Перон вокзальний,
Голуб і дорога...
3.01.24
ПЕЧАЛЬНІ РОЗДУМИ ПРО СВЯТО МАКОВІЯ І НЕ ТІЛЬКИ…
Колись було таке дитяче свято,
Таке смачне, таке улюблене всіма!
Тепер – лиш пам’ять може повертати,
Бо ні матусі, ні бабусь уже нема…
І мак не сіють на городах більше,
Забутий шуликів молочно-ніжний смак –
Лише пишу про Маковія вірші
І згадую той день, коли зрізали мак.
Багато що утрачено навіки:
Ловити карасів без вудки у ставу,
І знать, що подорожник – справжні ліки…
О, як давно і довго в світі я живу…
Бо пам’ятаю свіжі печериці,
Що завгородами дідусь для нас збирав,
Такі кругленькі, рівні, білолиці;
Вузеньку стежку, що приводила на став…
І став не той… І печериць немає…
І сови не живуть на груші-дичці більш…
І вуличка, яка була нам раєм –
Сьогодні діє, ніби в спину гострий ніж…
Сміття скидають, наче і не жити
Ні їм, ні совам, ні онукам більше тут!
Немов дали хабар, сплатили мито
За всі гріхи свої майбутні – й так живуть!..
І не лякає доля ні планети,
Ні власних внуків, а не те, що їжаків!
Їм не потрібні ні природи злети,
Ні чистота ярів, обочин, рівчаків…
Не знаю, що сказати… Спазми в горлі…
І назріває одночасно біль і гнів:
Чому часи такі настали чорні?
Достукатися як до тих, хто зачерствів?!
5.09.17
Харків
***
Пів місяця дощі холодні
Нас поливали -
І ось таке тепло сьогодні
Ураз настало.
Неначе літо зрозуміло,
Що ще при силі,
І стало сонце лити вміло,
Всміхатись мило!
І ми повірили, що осінь
Ще десь неблизько.
А серпень з неба зорі косить
В свою колиску...
11.08.23
***
Пів року самоти.
Відірваність від того,
Що зводило мости
На всіх хистких дорогах.
Пекельний самосуд:
А що не так робила?!
Бо звідки ж злість і бруд?
Куди поділись сили?..
Земля вже із-під ніг
Щоденно десь зникає...
Страшний хтось переміг...
І цих страшнющих - зграї!
Земля моя була
У квітах, різнотрав'ї,
Без гіркоти і зла
Весь рік - не лиш у травні!
А нині - у війні
І сад, і трави, й квіти!..
Як боляче мені
У цьому світі жити...
Вже ненависть - і та
Змарніла і зів'яла -
Для радості підстав
Так мало, мало, мало!..
О, дале, поможи,
Знешкодити всі біди,
Щоб без рашистів жить
Й без ненависті в світі.
8.09.22
***
Під Богом ходим…
Живемо під Богом…
А нині – особливо:
Час такий,
Коли спинились
Хмари і дороги
І – як ніколи ще! –
Цей світ хисткий…
Але – ми сподіваємось
На краще,
Хоча б надія
Тішить наші дні…
Її не можна втратити
Нізащо,
Інакше – в цілім світі! –
Ми одні…
24.07.20
Харків
***
Підставляю обличчя під краплі дощу колючого...
На дощі цього року я стала дуже везучою ...
Стільки суму і радостей, сміху й печалей із ними -
Цими днями життя неспокійними і дощовими...
Час летить, густо змішаний з краплями та стражданнями...
Живемо лиш дощами, надіями й сподіваннями...
2.02.23
***
Пірнула знову в свій дитячий світ –
Три дні купаюсь в солов‘їних співах,
Не відчуваю за плечима літ,
Дивлюся молодо, відкрито, сміло!
Туркоче ніжно горлиця мені…
Лелека у гнізді, лелеченята…
Як із минулого прийшли три дні
Й мені створили це дитяче свято!
Проміння сонця – вогняні мечі –
Такі яскраві і такі великі!
А звечора злітаються сичі,
Сідають на ялині і на липі.
Мовчать спочатку, згодом голоси
На таємничість пробують спроквола,
Озвучують собою світ краси,
Дитинством розливаючись довкола!
Пугикання нічне оцих сичів
Наповнює мене ущент минулим…
Це – як до серця золоті ключі,
Які я знову віднайшла й відчула!
11.07.20
Новоселиця
***
Після свята Маковія
Спас прийшов і всі радіють
Щедрій матінці-землі,
Що добра нас не лишає,
Що дає нам урожаї
В щирій ласці і теплі!
Мед і яблука сьогодні
Ми їмо і наші гості,
Щоб щасливилось усім,
Щоб війни й незгод не знали,
Щоб безмежно розквітала
Україна - рідний дім!
19.08.18
***
Після того безсоння
Наснився мені сонях –
Зелений і високий…
Він прислухавсь до кроків,
Ловив чутливі звуки,
Щокою пестив руки,
Заглянув мені в очі,
Сказав слова пророчі…
Сказав слова навзаєм,
Та всіх – не пригадаю,
Лише дзвенять навколо,
Мов невгамовні бджоли.
Думки мої тривожать,
Печалі світло множать…
На трави впали роси,
Сріблинки в мене в косах.
Як сонце, сонях світлий
Позиркує привітно,
Немов ховає мрії
За жовтуваті вії…
після того безсоння
Наснивсь розкритий сонях –
І серце наболіле
Грів у своїх долонях…
ПІЧ
Духмяна піч несе через віки
Тепло оселі і тепло народу.
Із димаря злітає дим гіркий,
Свого шукаючи в повітрі броду…
А піч – як берегиня – із вогню,
Тепла, добра, добробуту і миру,
Вона зринає, начебто зі сну,
Несе тепло і в душі, і в квартири.
В печі згорає біль минулих літ,
Народжується віра і надія,
За димом з димаря летить у світ
Іскринка пам’яті і нам зоріє…
Черінь гаряча – не спаса рядно!
Вікно маленьке – як вікно у всесвіт,
До нього припадаю знов і знов,
Аж доки вже надворі зовсім смеркне..
Вогонь згасає, а черінь в собі
Тепло тримає в будь-яку погоду,
Щоб не було й шпаринки у добі,
В яку б проникли холод і негода!
Зітхає уві сні холодна ніч,
І зорі сяють, як чиєсь прозріння…
Палає крізь віки духмяна піч
І зігріває кожне покоління.
21.02.09
Київ
***
Повилазили з берлог
росіяни. Кожен - лох,
Бо за путлєра ідуть
В свій останній смертний путь.
В головах - лиш каламуть -
Цар сказав : "Умріть!" - умруть.
І в батьків нема образ -
Ще два сина прозапас!
"Ми - прибічники війни,
Треба - підуть і вони.
путін все на світі зна:
І навіщо нам війна,
і нащо гниють сини
В Україні ще з весни.
Зна, нащо нам той Донбас.
Певно, також прозапас...
З бункера не виліза -
А про все на світі зна!
Бункер так, для прикриття -
Все-таки, одне життя...
Чи під землю, чи на небо,
А себе сховати треба!
Адже він такий - один:
"царь, властітєль, гаспадін!.."
Ми ж - покірні всі йому -
Прославляємо війну!"
29.11.22
***
Подорожую ще з дитячих літ
І дякую батькам і всій родині
За те, що і мені, малій дитині,
Показували те, що в Україні
Є все, чого забути нам не слід!
... В яких би нині не була краях,
Який би там не розстилали килим,
І як би серце все не полонило -
Знаходжу я в собі бажання й сили
Знов на полтавський повернути шлях...
14.09.18
Ескальдес - Ордіно
***
По'друга пише: "Ти не' проклинай..."
Навіть фашистів?!
Тих, хто вбиває і палить наш край,
Впавши так низько?!
Кида ракети на мирні міста?
Сім'ї вбиває?!
Не проклинати?! А що - німота?!
Хата ж не скраю?!
Подруга пише: "Ти не' накликай
Смерть окупантам!"
Що, посилати не в пекло їх - в рай?!
Про'щення бандам?!
Смерті простити невинних дітей?!
І згвалтування?!
Стільки загинуло міст і людей!
Без покарання?!
Зброю до рук я уже не візьму -
Вік мій не ранній...
Словом і серцем своїм прокляну -
За злодіяння.
23.01.23
***
Подяка в серці,
Наче спека в серпні -
По вінця переповнює мене!
Подяка за весну,
За це озерце,
За відлік часу -
З кожним світлим днем!
15.02.24
Дюссельдорф
***
Поїхав ти, а маки – на столі…
(Дивлюсь на них і наче знову бачу
Ті очі, і ласкаві, і сумні,
І відчуваю, що ось-ось заплачу ).
А маки усміхаються мені,
Шепочуть щось своїми пелюстками.
(Мені здається. що вони одні
Все знають, що було і буде з нами ).
Тому й сиджу навпроти за столом,
Вдивляюсь пильно в квіти ці червоні.
(А дощ не затихає за вікном
І стуком серця віддає у скроні! ).
Пелюстка-крапля падає на стіл,
Як день в минуле – тихо і навічно.
(Молю, благаю поглядом: «Постій!
Мені без тебе лячно і незвично…» ).
Дощ біситься, і вітер завива,
Тремтить пелюстка на моїй долоні,
Нагадуючи про твої слова,
Що впали пелюстками на пероні.
***
Позолота хмар над лісом,
Акварельне небо синє,
Вітру щільного завіса
Лащиться до трав, до мене
У зеленому роздоллі!
Бабки та джмелі літають,
А на світлому осонні
Радісних комашок зграї...
А в ставку, що ледь рябіє,
Квакають веселі жаби...
Сонячно-рожеві мрії
Ангельськи до себе ваблять...
Неймовірний світ чудовий
Огортає, нестить, ніжить
В кожнім подиху та слові
У пейзажних світлих віршах.
Надвечір'я таємниче...
А за ним - і ніч несміла...
Десь на дереві кигиче
Одинока птаха
Біла -
Розливається всебічно
Одкровення пісня щира!
На небесному узбііччі і
Ароматна
Диня-місяць
І зірки, як з потойбіччя -
Їхні промені на місті!
Липень пройде, потім серпень
Юна осінь усміхнеться...
Боляче здригнеться серце -
Осінь
В зиму переллється...
На усе на світі згодні!
І радіємо усьому:
Нам би миру всім сьогодні - ,
А все інше - то потому...
Світ беззахисний до болю!
Удивляється в майбутнє...
Пересиливши неволю,
Рветься стати незабутнім...
Утверждатися щоденно. ,
Не втрачаючи ні миті,
Енергійно, небуденно,
Надзвичайно,
Колоритно!
О!
22.03.23
Дюссельдорф
ПОКРОВА
Василю Третецькому
Це ж треба так – родитись на Покрову,
Подвійне свято мати з року в рік,
Носити в серці мами світлу мову,
Яка благословляє всіх навік!
Це ж треба – народитись на Покрову,
Ввібрати в душу осені тепло,
Щоб мати у собі міцну основу
Для боротьби із підлістю та злом.
Покрова козаків благословляла,
Завжди їх брала під своє крило,
Відтоді в неї клопотів чимало –
Бо легко з ними зроду не було!
Завжди – у боротьбі, завжди в польоті,
Там рушить, там збудовувать мости,
Бо прагнуть подолати всі висоти
І скрізь чіткий порядок навести!
Перенасиченням натхнення й сили,
Краси, любові, світла і добра
Покрова нас усіх благословила
І споконвіку нас оберіга!
14.10.05
Харків
***
Полтава, Суми, Харків… Як далеко!
Ще далі — Євпаторія і Ялта!
Ліхтар тоді здавався щастя глеком,
А кожен день — не будень, справжнє свято!
І стовп — не стовп: знак оклику великий,
Що в небо опирався і у землю.
Ти кожен день мене, як щастя, кликав,
Й мені ночами не бувало темно…
Полтава, Суми, Харків та і Ялта —
Вже так далеко, мабуть, лиш в уяві,
А Євпаторію — побачу завтра,
Й заколе серце різко — знову справа…
І, наче враз, повернеться минуле,
Заповнить душу хвилею хмільною!
Вже Євпаторія тебе забула…
А як вона зустрінеться зі мною?!
Згадає?.. Не згадає?.. Невідомо…
Це нам її забути неможливо,
Вона не тільки розганяла втому —
Вона була в житті така важлива!
Як острів невгасимого натхнення,
Як відкриття того, що не відкрито!
Як промінь! Блискавка! Як одкровення!
Як відчуття, що відростають крила!..
21.08.12
Лозова – Євпаторія
***
Полтава — Київ… Зліва поворот
На кременчуцьку трасу із Хорола…
Там, за велінням Господа чи Долі,
Я народилась…
Сад і огород уже не родять щедрих урожаїв…
Самотня хата в ставнях голубих —
Очима-вікнами така печальна!...
Смерть — невблаганна і завжди безжальна,
Й життя — в кінці — вже нас не захищає…
Немає ні бабусь, ні дідусів…
Уже пішли у всесвіт батько й мати…
І хочеться кричати і волати,
Сльозами змішуючи біль і гнів…
Але — свої закони у життя…
Не нам їх змінювати — ми не в змозі
Смерть не пустити,
Стати на порозі! —
Вона з’являється із небуття…
І не зчорніла цегла від плачу
В будинку нашому…
Й ростуть дерева!
І все таке тут рідне, щемне, кревне…
І спогадів дитинства — досхочу!
Гніздо родинне у душі навік:
То маминими обніма руками,
То шелестить у травах їжаками —
І губиться років чималий слід!...
А серце рветься, мов у клітці звір,
Як проїжджаю поворот на трасі,
Й шкодую, що не маю часто часу
Заїхати —
Й зайти у рідний двір!..
7.11.16 Полтава – Хорол
ЄДИНІ ПОМИСЛИ
Помисли наші єдині:
Кожна – за правду борець.
Спілка жінок України –
Спілка відкритих сердець!
У світі нашім дуже неспокійно –
Планета час від часу у війні,
Спалахують у різних точках війни…
Жінкам же необхідні мирні дні!
Ми знаєм ціну дружбі і коханню
І маєм безліч планів та ідей –
Бо захід сонця і його світання
Повинно бути в тиші для дітей!
Ми любим щиро музику і вірші,
Простори наші, гори і поля!
Для жінки мир завжди – це найцінніше
І найсвятіша – це своя земля!
Для нас чоловіки – підтримка цінна,
Але й самі спроможні до борні!
У нашім серці – рідна Україна! –
Обожнюємо й славимо її.
Помисли наші єдині,
Кожна – за правду борець.
Спілка жінок України –
Спілка відкритих сердець!
4.12.15 Київ – Харків
***
Пора вітрів холодних і жоржин...
Вона щороку душу огортає...
Й здається, , що на світі я один...
І що печаль моя така безкрая...
Та відцвітуть жоржини і листки
Обірве вітер, кинувши додолу -
Такий місток невидимий хиткий
Між учорашнім І майбутнім болем...
Моє кохання, мов конвалій квіт
Чи сон-трава., опушена, як ніжність...
Люблю тебе вже стільки довгих літ
За співпадання наше й за розбіжність...
19.10.24
Ваттенштайн - Бохум
***
Поспішаємо
по
повній,
поки
паводок,
потік!
Час
чатує
чорним
човном...
Відхиляє
вдалеч,
вбік...
Місить
місиво
минуле -
майбуття
магічний
млин!
Зорі
зморено
заснули-
заспокоїтись
змогли...
5.09.23
***
Посхиляли голівки соняхи,
Не жовтіють вже більше вони,
Хоч надворі так ясно, сонячно,
Мов нема ні журби, ні війни…
А старезна верба аж хреститься,
Наче бачаться їй вороги…
День липневий останній пеститься,
Як мале цуценя до ноги…
29.07.20
Шарівка – Копанки
***
Потроху розвидняється надворі –
Повільно відступа, як давнє горе,
Пітьма густа, що світ увесь накрила,
Розкинувши свої могутні крила.
Сіріє небо, і земля сіріє,
Неначе їх вже день майбутній гріє,
Немов надія на яскраве світло
У їх згорьованих серцях розквітла…
Потроху розвидняється між нами –
То поглядом, то щирими словами,
То потиском нестримних рук тремтливих,
То летом днів, незвідано щасливих…
Ти помічаєш, як на небокраї
Все більше променів яскравих грає?
Ти відчуваєш навіть в час розлуки,
Як бережуть тебе жіночі руки?
Це день прийшов – безмежно світлий день!
***
Правічне море гомонить до мене,
А я його не чую, як раніше...
Мені й дерева не такі зелені,
І не такі ні музика, ні вірші...
Та не лише для мене... Стільки люду
Розкидано по смітниках Європи...
О, Господи - грішу... Я більш не буду -
Вони нам помогають, і нівроку!
Вони взяли на себе наше горе,
Підставили і плечі, й навіть душі...
Вони відкрили нам свої простори
В повітрі, і на морі, і на суші...
До них нема претензій щодо братства,
Вони допомагають скрізь і всюди,
Нам не потрібно їхнього багатства,
Бо ми й самі були багаті люди.
У нас і землі, й води,і повітря!
У нас поля, ліси, моря і ріки!
І наша пам'ять ні на мить не зітре
Того, що рідне нам усім одвіку!
Фашисти розкрадають землі наші
І спалюють міста і села люто.
Їм би сидіти у своїй параші -
і буде так, як і повинно бути.
Хто згине з них, а хто назад у рашу,
Бо не здолати нашого народу,
А їхнє місце - вічно край параші.
Раби - до рабства. Вільні - до свободи!
20.10.23
***
Преніжна зелень всіх-усіх відтінків
Початку травня,
А їх у нього назбиралось стільки
В кущах і травах!
Душа радіє, дивлячись на диво
Весни й природи!
І люди стали всі такі вродливі -
Суцільна врода!
Усміхнені, забули про печалі,
Хоч ненадовго...
Не пам'ятають, що вони - зі сталі
І з перемоги!!!
6.05.23
Дюссельдорф – Кьольн
***
Проблеми, втрати, болі, хвилювання -
У кожного із нас тепер таке....
Життя в війні безрадісне, важке -
Й тримає нас усіх лише чекання:
Святої перемоги в Україні,
Й щоб дочекались мати з батьком - сина!
18.07.23
***
Проводжала внуків із гостей…
Ми не бачились уже два роки!..
За розлуку підросли нівроку!
Кожна внучка, як з води, росте!
Дай же, Боже, щастя-долі їм!
Дай добра, тепла та насолоди!
Хай квітують розум, щирість, врода
І звучить життєвий світлий гімн!
…Розлетілись дітоньки в світи,
Розлетілись разом з ними й внуки…
У молитві підіймаю руки:
– Світе, доле, всіх їх захисти!
Хай правічна українська кров
Буде оберегом їм назавжди,
Принесе довіру, успіх, правду,
Дарувати буде лиш добро!
Діти – колоски, зернятка в них –
Наші найсолодші онучата –
З ними на душі суцільне свято!
Світе, бережи їх, осяйних!
6.07.21
Харків – Новоселиця
***
Про Водохрещу навіть не згадала -
Тривожні дні:
Загиблих за добу у нас немало...
Тому - сумні...
І не до свята нині, й не до сміху -
Печаль страшна,
В житті суцільні ями та огріхи -
Іде війна...
Ми вириваєм перемогу нашу
Життям бійців,
П'ємо страждань і болю згірклу чашу
У дні оці...
О, як же довго тягнеться, як довго
Побідний шлях,
Та крізь утрати сяє перемога
У нас в серцях!
19.01.23
***
Проїжджаю знову Люботин
І на серці любо-любо-любо...
Він один у світі! Він – один!
І живуть у ньому добрі люди!
Залізничні колії блищать
У яскравім сонці вересневім
І, немов несуть мене назад,
Як минулого незримий невід...
Я попала в сіті вже давно –
Люботинських вод в ставках прозорих –
І тому, мов оживає знов
Давнє щастя! Як і давнє горе...
Ця магічна назва "Люботин"
Виринає з днів давно минулих –
Має сотні, тисячі причин,
Щоб стривожить знову серце чуле!..
З пам’яті спливає кожен крок,
Кожне слово, сонця промінь кожен,
Друзі, юність, за ставком ставок –
Й за століття це забуть не можна!
Кумкання веселих жаб, скраклів,
Слів роїння, як бджолиний вулик,
Розмаїття різнобарвних слів –
Кожна мить у пам’яті, як вузлик!
Кізочки на луках і теля,
Птиця – чорногуз, лелека, бусол –
Вузлики зв’язалися здаля
В Люботинський величезний вузол!
14.09.16
Люботин – Одеса
***
Проїхали Калинівку, а в ній
Немає жодного куща калини!
Насмішкувато скалить зуби глина,
Хоч моторошно, мабуть, і самій…
В Іванівці – Івана зник і слід,
В Данилівні – немає вже Данила,
В Лелечому чиясь рука спинила
Останнього лелеченьки політ…
Як на землі цій треба нам прожити,
Щоб знали і любили наші діти
Красу, що їх діди й батьки?
Я з болем згадую гірку хвилину,
Коли старалась пояснити сину,
Чому село не зветься Вітряки!
***
Про'клята війна і та країна,
Що її від люті почала!
України цвіт за правду гине,
А вони - за путіна-козла.
22.06.22
***
Проміння сонячне розсіюється мляво
Із-під розлогих крон старих дубів.
Овальна, в різнотрав'ї вся, галява
Вбирає в себе і печаль, і гнів...
Вона - розчинник і образ, і стресів,
Бере на себе прикрощі й жалі,
І обіймає і мене, й Олесю,
Мов ми метелики її малі...
Неначе хоче відвернути болі,
Примусити забути про війну,
Явити спокій у жорсткій юдолі -
Галявою - немовби дивом сну!..
28.07.24
***
Пропливають хмаринки, і листя у річці, й літа...
І хмаринку, й листочок ніколи вже не наздогнати!
Та і я вже за мить стану трішечки-трішки не та
І такою, як нині, мені вже, напевно, не стати...
5.11.24
Дюссельдорф - Ратінген
***
Просинатися і після сну
Бачити щоранку Піренеї,
Небо в хмарах, молоду сосну
Й ніжну горобину поруч з нею...
Як життя розкручує спіраль!
Після мегаполіса раптово
Попадаєш в мальовничий рай
Зі своїми звичаями, словом...
Де Валіра стрімко з гір несе
Безкінечно прохолодні води,
Де настільки органічно все:
Синтез і людини, і природи!
Де дерева, квіти і кущі
Відчувають, що вони потрібні,
Де багато сонця, хмар, дощів -
Особливо теплих, світлих літніх!
Де немає злості від людей -
Каталонці всіх приймають щиро
І чекають розвитку ідей,
І бажають всім добра і миру.
А душа це гостро відчува -
Хоч не знаю каталонську мову,
Та злітають від душі слова,
Бо сердечність - тут всьому основа.
20.08.18
Ордіно - Андорра ла Велья
***
Просто плачу. Без причини,
Хоч причин чимало є...
Стогне в серці Україна -
Й рветься серденько моє...
Стільки горя у народу!
І за вік не перейти...
Знов виборюють свободу -
Куля путінська летить...
"Плине кача" - не стихає...
Хлопці - їдуть - на щиті...
А злодюг плодяться зграї,
В них багатство на меті.
Що для них солдатська доля?!
Годувальниця - війна!
Що таке душа, мозолі -
Жоден з цих злодюг не зна.
Захистилися бронею,
Заплатили, де могли.
А біда? Не стрілись з нею:
Час для них легкий - не злий.
Що їм - нуль, військове братство?..
Почуттів людських нема.
На умі лиш тільки вкрасти!
Годувальниця - війна...
19.06.24
***
Прощаємось... Наві'ки. На віки'.
Та' зустріч вже була у нас остання.
Не буде ані дня, ані світання.
Не повторити во'ди у ріки...
Дружина плаче, і сини, і друзі.
Не повернути вже нічого нам -
Все віддано лиш пам'яті і снам,
Все відійшло. Мовчить зозуля в лузі.
Не повторити Харкова сади.
І Любівки твоєї небо чисте.
Калинове рясне в дворі намисто.
Немає вже спасіння від біди.
Вона - безповоротна, невмолима.
Все відійшло, спливло і відгуло:
І щастя, і добро, і гнів, і зло.
Не вибити ні обухом, ні клином.
Прощаємось з тобою назавжди',
Нам роз'єднала доля всі дороги.
На жаль, не дочекався перемоги -
Полинув у незвідані світи...
Що ж, доєднайся й ти до того війська,
Яке нас береже тепер з небес.
В якому, перш за все, відвага й честь.
Ми переможемо, за нас не бійся...
5.10.24
Дуйсбург
***
Про що ще думать?!
Всі думки одні -
Вони щодня й щоночі на війні...
20.04.23
ПУГАЧ
Пугач, як в дитинстві!..
Пугач, мов крізь серце..
Я тут наодинці.
Пугачу, не сердься,
Не гнівися, друже,
Стільки сліз і горя -
Я втомилась дуже -
Не злетіти вгору...
Я отут постою,
Відпочину трохи,
Помовчу з тобою
Та й піду в дорогу...
Ти пугикай сміло,
Хай же звуки линуть,
Прожени цим співом
Горе з України!
...Наші не пугичуть -
Гнізда їхні збиті...
Підпалили жито
Ті, несамовиті,
Що прийшли війною
В світлу Україну,
Що подібні гною
І що в нас - загинуть.
18.04.23
ПУГАЧІ
В нас у дворі було їх штук по сім,
А то й по дев'ять навесні щороку!
Вони подобалися нам усім!
Сиділи на шовковиці високій,
То на антені, то на димарі -
Й пугикали щовечора до ночі!
Вони літали по двору вгорі -
А ми на них дивилися охоче!
Їх не було у кожному дворі -
Це ж не синиці, горобці й сороки,
Які відомі навіть дітворі!
Це - сови, пугачі, що мов пророки
Про щось повідомляли нам усім,
Ми ж не могли второпати , що саме...
Вони мов берегли родинний дім,
Щось говорили батькові та мамі...
Ми вечорами слухали їх всі,
На лавочці сиділи біля хати
І вдячні, що вони з густих лісів
До нас перелетіли гніздуватись!
Ми зустрічали їх, немов гостей,
У них було таємне щось, магічне...
Вони здавались старші за людей..
Ні, враження,що пугач - птаха вічна!
Вона до цього вже жила віки
І після цього житиме віками
А час повільний, а чи час прудкий -
Вона між часом, як між берегами...
18.04.23
***
П'ятирічної давнини
Повернувся рукопис до мене!
Серед хаосу та війни
Світлофор загорівся зеленим...
Друг привіз мені флешку - в ній
Вірші ті, що не бачили друку!
Це такий дарунок мені,
Що затьмарив печаль і розлуку.
Склала цей рукопис давно,
А ось видать його - не зуміла...
Ніби ставні закрили вікно -
Й стала книга майбутня безкрила...
І в буденних турботах знов
Я заплуталась, як в павутині,
Відступила на покуть любов,
Як мала вередлива дитина...
Про рукопис забула я,
Вже й нова народилася книга,
Закрутилось щільно життя:
Лютий - лютий! - без краплі відлиги...
А тепер така новина:
Не згорів цей рукопис в пожежах,
Не втопила його війна -
Тільки він вже мені не належить...
Свій рукопис тримаю знов
На врятованій другом цій флешці...
Вивільняю його з оков -
Хай злітає у простір нарешті!
27.06.23