В

 ***

Вагон метро пливе із міста в місто,

Розхлюпуючи дощові потоки...

Земля на клумбах – чорно-сіре тісто

Й калюжі у траві такі глибокі,

Що не лише качки, а й лебедята,

В них почуваються привільно зрання,

І сяють їхні гострі оченята

Від новизни осіннього купання!

А ми – сумні й нещедрі на розмови,

Бо з літом не бажаємо прощатись,

А хочемо в промінні плавать знову

І відчувати: літо ще на чатах,

І ми захищені від вітровіїв,

Від за'морозків перших у природі,

Й леліємо в душі даремні мрії,

Що осінь – передумає приходить...

1.10.24 Ратінген

ВАГОННИЙ ДИПТИХ

1

Передсвітанок... Спить іще столиця.

Сіріє небо і сіріє сніг –

В вагоні лиш мені одній не спиться

Серед усіх...

Не чай до тебе нині їду пити...

Сьогодні все – солоне і гірке!

Я їду попрощатись, схоронити.

Життя таке...

2

Відспівав.

Відписав.

Відсміявся.

Відлюбив.

Відстраждав.

І – віджив.

Путь останній снігами встелявся

І знесилено вітер тужив.

Рано!

Швидко!

Розпачливо!

Гірко!

Плач лунає із товщі століть.

Від учора –

Відчахнута гілка.

Але дереву – вічно боліть.

22.01.11  Київ – Харків  

***

Вам вдячні за життя і за любов.

За все, що ви дали нам в цьому світі!

Печалимось за вами знов і знов,

Без вас осиротілі, ваші діти…

22.03.10  Харків

ВАРШАВА 

Варшава пахне сонцем на світанні 

І зорями у надвечірній час. 

Варшава – місто радості й кохання, 

Що поєднало вже навіки нас. 

Будинки всі, і вулиці, і сквери, 

Дощу краплини й крапельки роси 

Вспокоюють завжди і зір, і нерви 

Незвичністю і величчю краси! 

Варшава кличе, вабить, пригощає, 

Відкрита друзям щирим назавжди, 

І я за нею віддано скучаю, 

І бережу в молитвах від біди. 

Живи, Варшаво! Розквітай і далі! 

Зростай сама й рости дітей своїх, 

Щоб не було ні крихітки печалі, 

А щоб звучав завжди щасливий сміх! 

6.05.11  Харків 

***

В басейні вже нема води,

А тільки з листя кучугури...

Розтрощені війною мури...

А світ - скопичення біди!..

27.10.24  Ратінген

В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ДОНІ…

Вже батоги петрові півметрові,

Хоча ще літа тільки середина:

Недавно маки кольору любові

Ще квітували в травня серцевині…

Як час летить! А особливо влітку,

Коли таке бажання розуміння,

Коли – немов цілуєш кожну квітку –

За мить до довгожданого прозріння…

Яке життя дарує нам Всевишній!

Чи Доля? Ноосфера? Вічний Розум?

В саду достигли й перестигли вишні,

Шуміли й відшуміли грізні грози.

Очищення, просвітлення красою…

І – незбагненна радість від усього:

Пройтися світанковою росою

І милуватись небом мати змогу!

Життя бува тяжким… Але ж – і щедрим:

Його долоня нам підносить літо,

Старі розлогі край дороги верби,

Що млосним сонцем щедро відігріті!

У літі – настрою мого причина:

Воно прошите ніжним павутинням!

І ніжно стелить килим конюшина!

І ніжна ніжність сповнена терпінням!

Сьогодні день народження у доні,

У доньки, донечки – мого серденька!

Її долоньки брала у долоні –

Й вони у них ховалися хутенько…

…А нині – обіймаю і дивлюся

Вже знизу вверх у найрідніші очі,

До всіх богів звертаюся й молюся,

Аби ніхто в житті їй не наврочив.

Щоб ні з пером, ні з пензлем не розсталась,

Щоб світ натхнення дарував і сили,

Щоб успіхів завжди було чимало,

Не втомлювались ні душа, ні крила!

Щоб все довкола радувало й гріло,

Добром встелялися стежки й дороги,

Щоби серденько зроду не боліло,

Щоб обминали сумніви й тривоги.

Як мати кожна, я своїй дитині

Бажаю щастя й ніжності щоденно,

Щоб ночі – в зорях, щоби хвилі – сині,

Щоб люди зустрічались тільки чемні.

Щоб радість до життя буяла, квітла,

Ставала все сильнішою з роками,

Щоб доля щедра, щира, тепла, світла

Постійно гріла добрими руками!

17.07.18  Харків

* * *

В дірявий човен загляда верба

І гілочки схиляє аж до днища…

Йде за добою ще одна доба –

І щодоби верба стає все вища.

А човен все вгруза й вгруза в пісок

І тільки мріє про життя минуле,

Про мерехтіння – у воді! – зірок,

І догниває у піску та мулі…

…Твої розмови всі такі сумні,

Усі слова безвітряні й безвольні.

Ми – теж човни! Та можемо самі

Хоч деколи – вершити власну долю!

12.04.11  Харків

***

Вдячність – сильне відчуття –

Дуже вдячна добрим людям!

Ворогам – хай також будуть

Заздрість їх і – каяття!..

29.05.12  Егіна

*** 

                        (акровірш)

Велика і незвідана земля,

А нам не вистача на неї часу…

Лиш дивимось то зблизька, то здаля.

І так завжди:

Частинами – не зразу…

Цінуємо чужий

І власний час.

Каміння вже прийшла  пора збирати.

У нас тепер

Так зменшилось

Образ –

Вони втікають далі, всі від хати.

І ми прощаємо… минулий час,

Його недоліки і прорахунки…

Повільно відвикаєм від образ,

Оновлюючи – вкотре вже! – стосунки.

Далеке світло часу, що пройшов,

Розтанув

У ночах і днях минулих,

Знайшло нас тут

І засвітило знов…

Щоб ми нічого в світі не забули!

А, нами ще незвідана, земля

Співуча, розфарбована яскраво,

Так вабить душу зблизька і здаля,

Як успіх, зліт, відродження і слава!

20.08.15 Воробйовка

***

Велике сонце, ніжне, наче літнє,

Осонцює цей вересневий день:

Легкі космеї ще на клумбах квітнуть,

Обсипаний грибами сірий пень...

Дорога на обочині зелена –

Ич, як цвіте і пижма, й деревій!

Мов подарунки осені для мене...

Ич, навіть не зітхає вітровій!..

Ріка шепоче стиха...

У осоці

І в очереті плавають качки.

Високий берег,

А на тому боці,

Немов на чатах –

Осокір стрункий!

Великий Боже!

Ич, який ти щедрий:

Червоні, жовті, сині кольори

У вересня, що тихо, а не вперто,

Легке проміння посила згори...

Я так люблю дари ці вересневі –

Щорічні несплановані дива!

Ей, вересню, та ти лікуєш нерви,

Наснаги додаєш, як у жнива!

Корінням вріс ти, вересню,

У літо! –

Навіюєш і літні відчуття!

А луки

Ще багаті: трави, квіти!

А листя ще не хоче небуття!..

Сьогодні день солодкий до нестями:

Такі пречисто-світлі небеса!

Як із дитинства – добрі очі мами –

Навіює тепло така краса!..

І хочеться ще вересня у душу –

Не надивились і не нажились...

А вже в саду червоне листя груші

Самотньо-тихо опадає вниз...

У час такий, на зламі вересневім,

Переосмислюється все, що є...

Рішуче пам'ять витяга, як невід,

Усе, що надбане – твоє й моє.

Навіює і радощі, й печалі...

Ет, прожили ж

Немало довгих літ...

Коротких літ! Зате ми їх стрічали,

Оточені красою на землі!

15.09.18  Енкамп

***

Величезне місто 

простягає до мене свої обійми

приймає в своє галасливе русло

після довгої розлуки

вікна будинків 

усміхаються до мене привітно

сонячні промені видзвонюють 

об скло тоненькими

голосами дзвіночків

заглядаючи в очі

веселі зграї воро'н 

радісно перекликаються

розповідаючи мені 

свої різноманітні

воро'нячі новини 

трамваї шумлять колесами 

по прохолодних рейках

дерева шелестять 

ще не опалим листям

і осінні сині й жовті квіти

дарують радість повернення

я вдома

17.10.25  Дюссельдорф - Ратінген

***

                                                       (акровірш)

Величний січень в снігових заметах

Азартно перевіює сніги!

Лягає сніг, немов слова поета,

І біло замітає береги…

Кружляє вітер між землею й небом,

Усі стежки заплутує

Довкіл,

Радіє, що у ньому є потреба,

І тягне й далі снігу віз, як віл…

30.01.12  Харків – Полтава

***

Верби ніжно-зелені,

Поруч – сухий очерет,

Зліва – чотири клени –

Поїзд летить уперед!

Верби у ніжну воду

В березні ще забрели…

Їх надзвичайна врода

В серці моєму болить.

Наче зі снів дитячих

Вийшли собі і стоять…

Я ніби знову бачу

Луки у вербах і сад…

Наче вдихаю знову

Квітів і трав аромат,

Серце моє готове

Птахом летіти назад!

В світ, де живі бабусі…

Навіть живі дідусі…

Квіти є в лісосмузі

З « Книги Червоної» – всі!

Де солов’ї і сови,

Горлиці, дятли, джмелі,

Завжди вагоме слово,

Святість води і землі!

Я там – така щаслива,

Наче вербичка мала!

В світлих травневих зливах

Без негативу і зла…

Я там така багата:

Є дідусі й бабусі,

Мама, сестричка і тато,

Луки в зеленій красі!

Верби понад водою –

Ніжність, а не печаль…

Спогад сплива сльозою,

Серце наповнює жаль…

29.04.09  Полтава – Київ

***

Вербна неділя... Дзвони співають...

В серці ж розпука та біль...

Наші солдати нас захищають

Сотню годин у добі!

Серце за кожного рветься на частки...

Б'ється пташам в кулаці...

Гинуть герої за волю, за щастя –

Сильні й сміливі бійці...

Кожного мати чекає, дружина...

Й не дочекається більш

Дівчина – хлопця, матінка – сина...

Й не допоможе мій вірш...

Господи, дай же свободу Вкраїні,

Нелюдів геть відведи,

Щоби вже жоден з героїв не згинув –

Ти захисти від біди!

Вербна неділя в розквіті квітня –

Сонце так сяє з небес!

Боже, о як же прекрасно на світі –

Стільки в природи чудес!

Кожен би день святкували б ми свято

В світі без підлості й зла –  

Тільки б війна закінчилась проклята

І перемога прийшла!

9.04.23 Дюссельдорф – Ратінген

***

                                 (акровірш)

Вересніє  вересень вересом вологим...

Облітає трепетне золотаве 

Листя...

Осінь простеляє нам килими'  під ноги -

Дбає,  щоб у вересні все було врочисто!

І повітря пахощі розвіває ніжно...

Лащаться до сонечка квіти різномасні!

Як горіхи, падають вже дозрілі вірші!

Щедро зігріває нас вересневе щастя!

Еге-гей, всміхайтеся,

Небо, луки, трави -

Кожному відміряні і печаль, і радість!

Утверждайте осені споконвічну славу!

Не тримайте каменю. Проганяйте заздрість.

А якщо й сумуєте - поза хмари гляньте!

Легко в світі вільному - вільному прожити...

Юності енергія щедра на таланти, 

Бо спроможна віддано вірити й любити!

Осінь 

Втаємничена...

І яка ж відкрита!

Деколи - з туманами, деколи - з дощами...

Обережно струшує сливи соковиті,

Бережно складає їх прямо перед нами... 

Ранками росистими спогади приносить,

Огортає ніжністю співів стоголосся...

Ночі - прохолодніші, тільки дні - гарячі!

І з усім справляємось радісно і вправно!

Нас чекають успіхи і нові' удачі -

Алгоритм засвоєний і відомий здавна!

21.09.25  Егіна

***

Вертаємось додому,  а в будинку на стелі дірка

І через неї видно, як на небі найперша зірка

Тихенько сходить...

Цьому будинку так багато років від сотворіння

І проживало в ньому нині вже п'яте покоління

Міцного роду...

І вперше видно із кімнати небо і перші зорі...

Це принесли сусіди з рашки розруху,  біль і горе –

Напали зранку.

Та не зломити волю нашого народу одвіку –

Рашистів полягло за час війни  у нас без ліку –

Загиньте ж доостанку!

4.06.23 Егіна

 * * *

Весна іде –

Цвітуть уже каштани,

Бузок дурманить серце,

Солов’ї…

Душа тривожитись не перестане

В такі солодкі, світлі, теплі дні!

А вечорами зорі мерехтливі…

Яскравий місяць осяває шлях –

І відчуття, що я така щаслива

Продовжуватись буде навіть в снах!

12.05.10  Віта Поштова

***

Весна і літо злиті воєдино,   .

Між ними вже ні смужечки кордону...

Ти біль і щастя наше, Україно,

Бездонне...

Вже відцвіли і абрикоси, й вишні

В життєвому і часовому вирі...

Допоможи нам, змилуйся, Всевишній,

Дай миру!

Ми платимо найвищу ціну нині

За по’милки усі й за те, що грішні...

Бажаєм перемоги Україні –

Найбільше!

4.05.23 Дюссельдорф

***

Весна й надія пахнуть особливо...

Здається, знову будемо щасливі –

І, врешті-решт, закінчиться війна.

Земля затягне від снарядів рани,

На вулицях піднімуть дзьоби крани –

І діти не здригатимуться в снах...

І, повернувшись, врешті-решт, додому, 

Вже більше не лякатимуться грому

І не боятимуться літаків...

І буде в них усе, я вірю, краще!

...А нам, дорослим, вивітрити важче

Довготривалий біль і гострий гнів...

26.11.24 Хургада

* * *

Весна так може в душу зазирнути

І так поглянути відкрито в очі,

Кричати з радості, сипнуть отрути,

Труїти ранки,

Освятивши ночі!

Рікою часу влитися в струмочки,

Упевнено проклавши шлях до волі,

Перекрутити все, але не збочить

І не спинитись

Ні на мить ніколи!

Чорніє прірва часу перед нами…

Є час прозорий, той, що вже позаду…

На ньому – ми: думками, болем, снами,

Камінчиком сльози, що не до ладу…

У кожного із нас – своє минуле…

Не повернути час…

І не спинити…

Ні щастя, ні нещастя – не забули!

А час усе в собі зберіг до миті…

6.04.12  Віта Поштова

ВЕСНЯНИЙ СОНЕТ

І все-таки вертається весна,

Хоча сама собі не зовсім вірить,

Бо холодів у ній було надміру

Й що буде завтра – і сама не зна!

Та розквітають вишні, як у снах,

І повертають втрачену довіру

Деревам, травам, людям, птахам, звірам,

Відроджуючись в звуках і словах…

Непереможна милозвучна ліра,

Яка звучить із неба справа й зліва

У сонця променях і у вітрах!

Весна у серці споконвік нетлінна,

Нічим, ніколи, зроду незамінна,

Виводить нас із сутінок на шлях!

25.04.17 Харків

***

Вже аромат грибів у лісі

Перебиває запах трав духмяних,

Шумлива сойка на горісі

Ще зранку метушиться в різних справах!

Збива горіхи на поляну,

Перелітає з гілочки на гілку –

Краса знайома і незнана –

Життя відкрило ще одну сторінку…

Мені і їй! І всім, хто поряд!

Життя – у лісі – для усіх загальне!

Ловлю здивований твій погляд

І мовчазний, і трохи запитальний…

А що відповісти я можу

На безсловесне і німе питання?

Цінуй – в собі! – хвилину кожну

До подиху, до крику, до зітхання!

19.10.11  Київ – Житомир

***

Вже березень постукав у вікно

Набряклими бруньками клена

І душу розтривожив різко знов,

Мов болю не було у мене...

І промінь сонця лагідний, м’який

Крізь шибку залетів крилато,

Торкнувся ніжно й легко до щоки,

І влаштував для мене свято...

Душа співала, як сама весна!

Буяла радість безпричинна

І зігрівала й тішила вона

І сонцедайно, і нестримно.

Здавалося б: лиш брунька у вікно!

Промінчик, що зумів літати!

Та серце захотіло щастя знов,

Не дивлячись на болі, втрати...

26.02.10  Київ

* * *

Вже верболози зеленіють на тлі сухих очеретів…

Нові надії, світлі мрії замінюють колишній гнів…

Квітують дикі абрикоси на схилах і на дні ярів,

І гріє душу невгамовний пташиний різноликий спів.

І хочеться самій летіти, і заспівати, й розцвісти,

І верболозом зеленіти, і близько бути до мети,

І стати дужою, як вітер, і ніжною, як пелюстки,

Щоб згодом знову доторкнутись, мов ненароком,

до руки…

27.04.10  Харків – Полтава   

***

Вже відійшло життя твоє реальне –

Тепер лишилось тільки віртуальне –

Для тих, хто плакатиме ще…

Світ ніби розколовсь наполовину,

Де є – без тебе! – болісна частина,

В якій лиш горе, біль і щем…

Не склеїти, не зшити, не спаяти,

Бо смерть стоїть тепер на вічних чатах –

І цю розщелину трима!

Не допоможуть сльози та розмови…

Вже нині жити треба вчитись знову –

Бо більше виходу нема…

Реальність стала чорна й недоступна

Й товче тебе, немов зерно у ступі –

Не прорости, не зацвісти.

А ти сама вже не зерно – каміння! –

Без досвіду, без сили, без уміння,

Немовби вже і ти, й не ти…

Без нього – цілі не знаходиш, світла…

Колись така упевнена, амбітна –

Тепер ти зовсім без мети.

Смерть вириває з нас все найцінніше:

Кохання, музику, бажання, вірші –

Куди порожньому іти?!

Думки снують: можливо, і не варто?..

І, взагалі, кому потрібне «завтра»,

Як нікому сказать «прости»?..

Реальності дроти, кайдани, ґрати…

Як пережити цю смертельну втрату

І як при цьому душу зберегти?!

23.07.15 Буча – Київ

***

Вже втретє відлітають літаки – 

Мої місця порожні...

Непевний час у нас такий,

Що спланувать не можна...

Ще вчора думала одне – 

Сьогодні вже інакше...

Непевніше  із кожним днем...

Коли вже буде краще?!

Коли закінчиться війна.

Щаслива буде дата!

Коли впаде на вбивць вина

За кожного солдата!

За вбиту матір з немовлям,

За кожного з цивільних,

Бо не змогли простити нам,

Що українці  – вільні!

Що не полізли у ярмо

До їхнього болота!

(До рими проситься "гімно",

Та, чесно, я й не проти...)

Нехай несуть свою вину

За розпочаті війни,

За те, що градом села б'ють,

За те, що злі й невільні!

За те, що знали ми: гаразд

Все буде в Україні,

Що не змогли  поставить нас

Одвіку на коліна!

Ми відбудуємо міста.

Життя лиш не вернути...

Хай вбивці відчувають страх

І в радості, і в скруті!

Якщо не згинуть –  хай згорять

Від докорів сумління,

Хай мучаться сто літ підряд –

До повного прозріння.

11.04.23 Дюссельдорф – Ратінген

***

Вже ґрона виноградні синьо-сизі

Трикрапки ставлять у осінній книзі...

4.09.20 Харків

***

…Вже догорають дрова всі твої

У вогнищах із пам’яті  та болю,

Хоча, здавалось, що навіки їх

Нам вистачить, та все змінила доля!

…Запалюю багаття – не свічки,

Щоб пам’ятати – та й цього замало…

Цей світ без тебе став таким гірким!

Чи, може, я вже не такою стала?!

…Й берези ті, що батько твій саджав,

Вже перегнали висоту будинку!

Як боляче мені, якби ти знав –

Ти обережний був би щохвилинно!

…Тюльпани ті, що дарував мені,

Квітують щовесни веселим квітом,

Немов нікуди не поділись дні,

Коли ми вміли так життю радіти!

…Запалюю багаття і мовчу –

Це пам’яті картинна галерея.

Приймай на Небесах мою свічу

У честь Безсмертної Душі Твоєї…

18.03.16 Харків

***

Вже завтра двадцять п'яте –

Навік трагічний день.

Душа моя розп'ята –

Ні танців, ні пісень.

Війна – суцільне горе,

Та не змогла й вона

Зафарбувати чорне

Ні в дійсності, ні в снах...

Страшне двадцять четверте –

Загальне і моє...

І двадцять п'яте вперто

Повторює:

– Я є!

Я – вічне серед щастя

І вічне в горі теж –

Розстатися не вдасться,

Бо я не маю меж

Ні в просторі, ні в часі,

Ні в небі, ні в воді

І знищую образи

Минулих всіх подій,

А залишаю спомин

Лиш світла та  добра.

...А відповідь на

"Чому?!"-

Ще знати не пора...

24.08.23 Дюссельдорф – Ратінген

***

Вже знову жайвір в струнах сонячних

Заплутався, й дзвенять такі пісні,

Що серцю радісне і боляче –

Від щастя плачеться мені…

Поля вологою напоєні,

Зігріті щедро лагідним теплом,

І колоски зерном наповнені,

Як очі матері – добром.

(Із книги "Дарунок долі", Київ, 1990 р.)

* * *

Вже лютий зовсім не лютує,

Наближуючись до весни...

Ще більш позеленіла туя,

В повітрі – присмак новизни.

Так хочеться життя любити

У кожнім прояві земнім,

І жити щиро і відкрито,

І взимку – наче у весні!

22.02.10  Кам’яна Яруга – Печеніги

***

Вже на кущах шипшина червоніє

Й дитинство так майстерно оживля,

Й висвітлює всі потаємні мрії,

Одні – зблизька, а деякі – здаля…

Й таке щемливе відчуття глибинне

Пронизує, мов променем, мене:

Живи, борись, кохана Україно,

Цей час трагічний, все ж, колись мине!

Твої сини, що сповнені відваги,

Мужнішають, зростають, гасять гнів –

Їм вистачає розуму, наснаги

І вірності – землі своїх дідів!

Твої вродливі доньки – героїні

І берегині мудрості віків.

Вони тобі, кохана Україно,

І працю віддають свою, і спів.

Щасливі дні настануть, безперечно!

Скінчиться, проклята людьми, війна –

Й шипшина червонітиме безпечно,

Й на кров не буде схожою вона…

23.08.15

***

Вже на узліссі проліски біліють,

Хоча могли біліти б ще сніги,

Та вже забулися метілі злії,

Що зрі'внювали річки береги...

Зима на себе часто вже й не схожа:

Ані морозів, ні снігів нема,

Ще з осені собі зігріла ложе

І вже й забула, що вона - зима!

Що їй годиться памороззю братись,

Морозами рипіти під вікном,

Метровими снігами всюди кластись,

Ліпити бабу снігову гуртом!

...Скріпити річку поміж берегами -

Боротися й морозом з ворогами,

Щоб вмерзли тут холодними ногами,

Щоб впали ниць у землю голова'ми,

Не володіли пальцями й руками -

Не прощені ні зараз, ні віками!

22.02.25  Венло

* * *

Вже небо стало кольору землі,

Що хліборобом зорана під осінь,

І тільки зорі де-не-де малі,

Немов зернинки, що вологи просять…

19.02.09  Полтава – Київ

***

Вже перший сніг над Харковом кружляє,

Але не радує так, як раніше...

Хвилюємось, що хлопцям стане гірше

Там, на переднім, нульовому, краї...

Снують, як сніг, думки мої тривожні...

Й летять зі снігом на передову...

Який вже час з тривогою живу...

І я, і ти, і українець кожен!

І хочеться душею обігріти

Серця' й окопи наших вояків,

Щоб холод їх торкнути не зумів

Й вони могли теплу, як всі, радіти.

Бо вітер став поривисто-різкішим –

Вже осінь пізню снігом засипає...

Там, на переднім нульовому краї

Бійці, що варті найніжніших віршів!

5.11.24 Дюссельдорф

***

Вже поле, зоране під зиму,

Граків до себе зранку вабить.

Не дивлячись на цю картину,

Я заспокоїтись могла би...

Та світ готує сівозміну

Всепланетарного масштабу...

8.11.25  П'ятничани - Підкамінь

***

Вже п’яту ніч під солов’їв пісні

Я висипаюсь, як мала дитина,

Звучання їх я чую уві сні –

Виспівують до ранку безупинно!

За що це щастя – чути голоси

Травневих солов’їв дано нам Богом?..

Таке роздолля у душі краси

Й передчуття щасливої дороги!

Така задіяна в душі струна,

Що від весни минулої мовчала,

А солов’ї витьохкують у снах,

Їх роблячи без суму і печалі.

І вже не розумію: сплю, не сплю,

Вколисана так ніжно солов’ями,

Усьому світу шепочу: «Люблю…» –

І знову сниться, що жива ще мама…

13.05.10  Київ – Віта Поштова

***

Вже сподівалась, що не напишу

Ні слова про убивць-рашистів –

Ненависть люту якось пригашу

Хай не в душі, хоча би зовні чисто...

Але – не вийшло! Нелюди-кати

Вже й воду роблять смертю для живого!..

Це ж стільки гнилі треба віднайти

В собі – щоб докотитись до такого?!

Вода, яка життя у світ несе,

Яка сама – життя на всій планеті,

Від рук фашистів знищує усе

Й стає для звірів, птахів, людства – смертю.

Немає в жодній мові слів таких,

Які б могли  росію  описати:

В них розум в зародку замовк, затих,

Вони  тупі дурні дегенерати.

Не знають, що творять: садизм в крові!

Безсиле зло на всіх і вся, що краще!

Це збочення в генетиці нові,

Яких не виправити вже нізащо...

Ось так живуть: "Хай після нас потоп!

Нехай тварини, люди, звірі, птахи

Загинуть – не спасе їх навіть Бог –

Ми і на нього теж нагоним страху!"

Гниль розповзається від стін кремля

І зазіхає навіть вже й на Бога...

Не знаю я, як носить їх земля –

Потвор всього  прекрасного й святого...

8.06.23 Егіна

***

Верби ніжно-зелені,

Поруч – сухий очерет,

Зліва – чотири клени –

Поїзд летить уперед!

Верби у ніжну воду

В березні ще забрели…

Їх надзвичайна врода

В серці моєму болить.

Наче зі снів дитячих

Вийшли собі і стоять…

Я ніби знову бачу

Луки у вербах і сад…

Наче вдихаю знову

Квітів і трав аромат,

Серце моє готове

Птахом летіти назад!

В світ, де живі бабусі…

Навіть живі дідусі…

Квіти є в лісосмузі

З « Книги Червоної» – всі!

Де солов’ї і сови,

Горлиці, дятли, джмелі,

Завжди вагоме слово,

Святість води і землі!

Я там – така щаслива,

Наче вербичка мала!

В світлих травневих зливах

Без негативу і зла…

Я там така багата:

Є дідусі й бабусі,

Мама, сестричка і тато,

Луки в зеленій красі!

Верби понад водою –

Ніжність, а не печаль…

Спогад сплива сльозою,

Серце наповнює жаль…

29.04.09  Полтава – Київ

***

Вже березень постукав у вікно

Набряклими бруньками клена

І душу розтривожив різко знов,

Мов болю не було у мене...

І промінь сонця лагідний, м’який

Крізь шибку залетів крилато,

Торкнувся ніжно й легко до щоки,

І влаштував для мене свято...

Душа співала, як сама весна!

Буяла радість безпричинна

І зігрівала й тішила вона

І сонцедайно, і нестримно.

Здавалося б: лиш брунька у вікно!

Промінчик, що зумів літати!

Та серце захотіло щастя знов,

Не дивлячись на болі, втрати...

26.02.10  Київ

***

Вже друга ніч нового року

Відходить в світлі ліхтарів,

Її, лиш серцю чутні, кроки

Нагадують веселий спів

Про новорічні сподівання,

Танок сніжинок за вікном,

Про дружбу, ніжність і кохання,

Що стануть дійсністю – не сном…

Сніг тихо падає у світлі

Жовтогарячих ліхтарів…

О Боже, як чудово в світі,

Коли щезає біль і гнів,

Коли нове нестримне щастя

Нуртує весело в тобі,

Коли замало місця ласці

В годині, навіть у добі!

Щезає ніч… Танок сніжинок

Не затихає ні на мить –

Доріг не видно і стежинок,

А сніг летить, летить, летить

І замітає всі незгоди,

Всі болі, прикрощі й жалі,

Показує зимову вроду

Найкращої для нас землі!

3.01.09  Бєлгород  

***

Вже небо стало кольору землі,

Що хліборобом зорана під осінь,

І тільки зорі де-не-де малі,

Немов зернинки, що вологи просять…

19.02.09  Полтава – Київ

***

Вже Чорне море бачу рідше, ніж Егейське,

Бо часто в Греції живу.

У морі плаваю житейськім

То з веслами, то на плаву...

А то, собі здається, просто пропадаю –

Не бачу зовсім берегів,

Та раптом кладка поруч, скраю –

Виводить із печальних днів...

Життя, воно, звичайно, дуже різнобарвне:

В нім поруч і добро, і зло,

То витончене, то вульгарне,

Але мені в нім – повезло!

Була народжена з любові і в любові.

В дитинстві знала лиш любов.

Син, донечка – сім’ї основа.

Вірніше, це основа всіх основ!

Мені в житті завжди таланило на друзів!

Хоча – нікчемні вороги.

Не скнарами були зозулі в лузі,

Не змуленими – береги.

Десятиліттями квітує дружба чиста,

А вороги щезають, ніби тля.

Зозуля зв’язує роки в намисто –

І вже дитинство бачу звіддаля...

Хоч трохи нині віддалилось море Чорне,

І гай, і «завгороди», й степ,

Зате мене гойда Егейське море:

Мій світ – і ширшає, й росте!

На щастя, друзів давніх не втрачаю з часом,

А ворогів – ніде нема,

Як від дощу пилюка – щезли разом,

Мов їх поглинула пітьма!

Без них тепер повітря свіже, чисте й світле,

Неначе пил відлип від крил.

Я вільна і мандрую білим світом,

На підлість дивлячись згори...

Уже від мене не залежать долі інших –

Я просто жінка. Зламане сильце!

Але коли мої цитують вірші,

Душа шепоче: «Дякую за це...»

8.06.11  Марафонас – Кіпсепі

***

Вже чорнобривці всюди розцвіли,

А ранками на них холодні роси…

Ще вчора ми щасливими були,

Сьогодні ж – на очах печалі сльози.

Проходить літо… Будь-якої спеки

І пам’ять з часом підметуть вітри!

І ми – щасливі – десь уже далеко,

Мов колесо, що кинуте згори…

28.09.10  Харків

*** 

                          (акровірш)

В житті бувають зустрічі знаменні

І зігрівають дружбою серця.

Коли на вітрі плещуться знамена,

То – особливо цінна дружба ця...

Об неї розбиваються прогнози,

Ромашки розквітають

У снігах!

Коли ж оточують, мов хмари, сльози –

Освічує враз дружба небо й шлях...

Вона допомагає нам в усьому:

Активізує сили, успіх, злет.

Любов до України і до слова –

Енергія добра.

Не буде зле –

Коріння сильне

У мого народу!

Доволі віри,

Розуму й снаги.

Уболівають за свою свободу

Гучні вітри й високі береги!

Улюблена земля. Єдина в світі!

Нехай же буде сила повсякчас!

Активність, успіх, обрії відкриті!

Ще прийде тиша й спокій і до нас!

А нині – боротьба.

Страшна. Жорстока.

Ти на переднім краї,

Як завжди!

Йдеш уперед. Назад немає й кроку.

Побіда – запорука від біди.

Осмислення подій, робота, плани –

Безпереривність клопотів, завдань!

І відступають бурі й урагани –

До тебе навіть в них нема питань!

У тебе ціль чітка. Ти там, де треба.

Не зрадиш

І не звернеш зі шляху'.

Наблизиш до людей високе небо,

Аби пережили війну лиху...

15.07.24 Дюссельдорф

***

В житті моєму незвичайні зміни:

Лікуюсь мандрами від болю…

Вже зустрічають вранішні Афіни –

І я в крилі враз відчуваю волю!

На древніх землях Греції каміння

Несе в собі тисячоліть відбитки:

Дух розквіту і полум’я падіння

В минулому від нас уже закриті…

Але лишились пам’ятки культури:

Афайї храм, колони Перфенону,

І залишки колон, розбиті мури

Історію нам повертають знову.

Віки для вічності – неначе кулі!

Для нас вони – одвічне одкровення:

Ми ніби поринаємо в минуле,

Щоб краще розумітись в сьогоденні!

15.05.09  Афіни – Салонікі

***

В житті чудово все із літа до весни,

Воно – дорогоцінна повна чаша!

...За все на світі вдячна долі, крім війни...

І крім загибелі героїв наших...

30.10.23  Кіпселі

***

В життя ввірвався вітром вересневим,

А нині тихий, мов спекотний день.

Спочатку натягнув, як струни, нерви –

Та сталось так, що вже не до пісень…

Рятує хтось когось від небезпеки –

Є в кожного з нас місія своя –

Та хто кому потрібен буде першим –

Не знаєш ти!

Не знаю навіть я…

Є вічності нетлінні: небо, вірші –

Це те, що не минає із життям!

Ти, певно, кращий.

Я, можливо, гірша…

Але тобі я більш, ніж ти, віддам.

Коли ти зрозумієш це душею

І я ще буду розуміти це –

Ти знову станеш вітром вересневим,

Який мене оточував кільцем…

22.06.10  Кіпсел

***

Взаємнонепересічні 

В бурхливім життєвім колі.

Та спогади наші - вічні,

Хоча і з тавром "ніколи"...

13.10.25  Марафонас

*** 

В замерзлому болоті очерет…

Згадається ж тане посеред літа,

У буйстві барвів різнотрав’я, квіту!

Чому така печаль мене бере,

Мов гине – добре, стверджується – зле?!

В замерзлому болоті очерет…

Стеблина кожна гостро ранить душу…

І навіть спека холоду не зрушить –

В полоні криги поривання й злет,

Як у замерзлому болоті – очерет…

(Із книги «Дарунок долі», Київ, 1990р.)

***

Вибиваємо насіння у дворі,

І танцює у руці качалка.

Насінини чорні у постійній грі -

Наче й биті  - тільки їх не жалко!

Бо вони вистрибують із білих сот,

На брезент рівненькими  рядами,

І за ними вже  сумує огород -

Бач, вони не з ним уже, а з нами!

Ось іще одна порожня голова -

Лиш у центрі кола трохи зерня...

Вибите насіння, мов чужі слова:

Не почути їх - звучать даремно...

Але хтось же, все-таки, почує їх!

Навіть розбереться, зрозуміє!

В ко'мусь ці слова народять сум чи сміх,

А, можливо, що й відродять мрії!..

Вибивання зерен - як одвічна гра:

Без насіння соняшники легші!

А голів порожніх більшає гора...

А голів з насінням - менше й менше...

23.08.25  Дюссельдорф

*** 

Ви – вояки. Герої. Патріоти.

Дай Бог вам сили й мужності в борні –

Щоб підкорялись вам усі висоти,

Щоб не було пошкоджень у броні...

Б'єтесь за землю у своїй сторонці,

Тому із вами мусить бути Бог!

Не до загину треба битись,  хлопці –

До перемог.

11.09.18

***

Вивчаєш мене за віршами,

Немов за програмою в школі…

Ти знаєш, я буду гіршою,

Із більшим прагненням волі!

Вивчати мене за віршами,

Ти кажеш, цікава наука.

Ти знаєш, я буду іншою —

Із більшим присмаком муки…

Хоча, ще подумати варто,

Де більше мене — від мене.

Ти знову сідаєш за парту

Читати — на листях клена.

Писати — на хвилях часу,

Вустами дощі ловити,

Робити — усе відразу,

Не втративши часу й миті!

Вивчати — за кожним словом,

Яке я й забула, можливо…

Відсіювати полову.

Хоча… і вона важлива.

Немає зерна без полови,

Немає кохання без болю.

Вивчаєш — за словом слово,

Скиртуєш солому-волю…

15.08.12 Лубни – Хорол

***

Вийшла з вагона. Вже на пероні.

Місто стрічає мене.

Сльози солодкі, сльози солоні –

Знов обпікають вогнем!

Місто кохане, юності місто,

Рідне до тиші й громів!

Рідне – до птахів ранкового свисту,

І до мовчання, й до слів!

Зустрічі радість гріє безмірно!

Гріє зблизька і здаля,

Рідне і місто, і вся Україна,

Й рідна планета Земля!

12.04.12  Київ – Харків

***

Викочується сонце колобком,

Що не  втікає більше ні від кого!

Освітлює на день усі дороги

І зігріває всіх своїм теплом!

І змінюються села і міста,

Країни, гори, далі, континенти,

В кишені - ні копійки, ані цента -

Та головне: це сонце і вода!

Допоки будуть - буде і життя.

Можливість народитись і померти,

Та стільки встигнути всього до смерті -

Щоб потім знову вийти з небуття ..

20.09.25  Егіна

***

Викреслювати легше, ніж прощати –

Викреслюю.

Та не тому, що легше:

Мені набридли ці щоденні втрати –

Викреслюю.

Востаннє – як і вперше!

22.02.09  Київ

***

Вилущую квасолю на рядно 

Востаннє це робила так давно,

Ну, років тридцять, певно, чи й раніше!

Дивлюсь в минуле, наче у вікно 

І відчуваю щастя хвилі знов 

І згадую давно забуті вірші... 

Квасоля ніжна лаково-гладка 

Вистрибує з долоні, з кулака 

І котиться секундами й роками...

І радісно, але журба легка

Несеться різко з силою струмка -

І не спинить ні серцем, ні руками! 

Вилущую квасолю на рядно...

Востаннє це робила так давно,

Хоч день той пам'ятаю й нині чітко.

Життя майнуло птахом в вікні,

Лиш помахавши крилами мені

Й лишивши в серці незабутні мітки... 

Вилущую квасолю, наче дні,

Які, дозрівши, ще живуть в мені

І зігрівають душу, ніби мама...

Квасоля - як бабусини пісні

З моїх дитячих безтурботний снів,

Яких мені довіку буле мало! 

17.07.22   Ратінген - Дюссельдорф

***

Ви написали.

Просто написали -

І стало легше в мене на душі...

А то у ній немов були ножі,

Та ще й із нержавіючої сталі!

Була така печальна,

Як безвихідь...

Писала - та була глухоніма...

Світило сонце - та була пітьма...

Як без своїх братів - самотня Либідь...

Ви написали.

Й розігнали скруту,

Самі того не знаючи, що я

Впродовж усього болісного дня

Пила ковтки повітря як отруту...

Буває слово надзвичайно вчасне...

І Ваше слово виявилось ним.

Воно мене вернуло із пітьми -

Я ніби знову

Стала вірить в щастя...

11.07.25  Дюссельдорф

***

Вишиваю словами сорочку свого сьогодення...

Поливаю сльозами жало'би кривавий узор полотна...

Розумію, яке ж бо печальне й гірке одкровення  –

Тільки той не сприйматиме, хто до Вкраїни любові не зна...

І засудить лиш той, хто не має у серці поваги,

Хто втрачати не буде когось в цій жорстокій прокля'тій війні,

В кого тільки веселощі, страх, боягузтво, розваги –

І собою, єдиним-коханим, заповнені ночі та дні.

А життя наше нині – суцільні прощання й прощення...

І спокійні буваєм хіба що подекуди в рідкісних снах.

...Вишиваю словами сорочку свого сьогодення

Й поливаю сльозами жало'би кривавий узор полотна...

7.09.24 Дюссельдорф

***

Відгавкав рік Собаки, відкрутив

Хвостом своїм і відгарчав доволі…

Вже Новорічний знов звучить мотив

І пророкує нам щасливу долю!

Свиня готова на престол зійти

І принести добро й благополуччя,

І привести до світлої мети,

Щоб не зірвалися у прірву з кручі…

І мріємо про краще, як завжди, 

І тішимо себе в своїй надії…

Собака не довів нас до мети –

Свиня у цьому році все зуміє!

Такі сади засніжені, ліси –

Природа світ взялася прикрашати!

Серед такої білої краси

Життя не може чорним залишатись…

…Собаці вдячні за щасливі дні:

Нове життя – в його – новому році!

Ми й досі наче у щасливім сні –

Окрилені, легкі на кожнім кроці!

Собаку проводжаєм… Він пішов –

Свиня приходить жовто-золотава

І ми загадуєм бажання знов:

Добробуту усім, удачі в справах.

Щоб розквітали світлі почуття

Для щастя, радості і творчих злетів!

А головне – здоров»я та життя,

В країні миру і на всій планеті!

30.12.18  Харків

***

Відгриміла гроза у нічних акварелях...

Почіплялися краплі за хвою ялини...

Прилетіли із ночі, з небесної стелі –

І упасти на землю негайно повинні!

А вони зачепились, утримались якось

І зависли собі між землею і небом!

Неможливе можливим стає час від часу –

Тільки треба бажати і вірити в себе.

19.09 23 Ратінген

***

Відділені морями і кордонами,

Умовностями, світом, заборонами,

Бар’єрами і мовними, й духовними,

Безгрішними бажаннями й гріховними,

І відрами порожніми і повними,

На вишиванках – хрестиками чорними,

Степами вічними й полями орними,

Ночами сонними і безсоромними,

Печалями легкими і бездонними,

І співом солов’я, і криком ворона,

Бадьорістю безмірною і втомою…

Й ще стількома розділені об’єктами –

Хоч чимось ми, та все-таки, об’єднані?!

13.06.13 Егіна – Кіпселі

* * *

Відкидаю будь-яку розбіжність

На долонях світлої весни!

Котиків вербових жовта ніжність

Нам дарує хвилі новизни.

Збудуться бажання неодмінно!

Всі здійсняться помисли тепер!

Будуть – лиш на краще! – переміни.

Сумнів у мені навік помер.

Все, що хочу – можу легко й просто,

Бо добром керується душа,

Ставлюся вимогливо і гостро

До своїх нездійснених бажань.

Бо – здійсняться, тільки-но захочу –

Відчуваю силу у собі,

І тому дивлюсь відкрито в очі,

Як у дружбі, так і в боротьбі.

Бо життя дається нам єдине,

Цінності у кожного свої,

Совість, Честь, Родина, Батьківщина –

Мусять бути до останніх днів.

5.04.10  Полтава – Чутово

***

Від Києва до Харкова дощить –

Дорога вся виблискує, мов річка.

Від фар зустрічних чорна ніч блищить,

Блищать всі краплі від вогнів зустрічних.

Дорога вся, неначе феєрверк,

Дощ не стиха за ніч ні на хвилину,

Світ навкруги чи щез, а чи померк,

Лише вогнів летить нестримна злива!

Ця безперервна річка світлова,

Що з’єднує собою дві столиці,

Немовби вогняна струна жива

Пульсує, відзолочує, іскриться!

Вплітає дощ і нас у свій танок,

Поєднані ми краплями й вогнями!

…Коли під ранок раптом дощ замовк –

Неначе щось замовкло і між нами…

17.04.10  Київ – Харків

***

Відлетіло літо.

Відлітає осінь.

Серце незігріте

Сонечка ще просить.

Тільки сонця мало

Відігріти душу –

Стільки з нами сталось

Негативних зрушень!

Ця війна проклята

Мстивого сусіда

В кожну нашу хату

Запустила біди. 

І в країні також

Є гнила сволота –

Із просторів наших

Рветься до болота.

Зраджує вкраїнське,

Ради руzьких цілей –

Це тварюки свійські,

Тільки здичавілі...

Є ще і при владі

Куплені-продажні...

Ой, велике стадо –

Й уявити страшно!

Воїни – герої!

Вірні! Вперті! Щирі!

Їхня мужність, зброя –

Запорука миру.

Дяка їм безмірна!

З ними світлі мрії.

Шана їм. Довіра.

Лиш на них надія.

4.11.23 Дюссельдорф

* * * 

Відлітай, печаль моя, 

Птахом перелітним! 

Знову розквіта земля 

Квітами у квітні! 

Знову обійма мене, 

Мов привітна доля, 

Обіцяє: все – мине, 

Навіть давні болі… 

Час оновлення – завжди 

Зверхмагічна сила: 

Сила простору й води 

Розправляє крила! 

Й диво дивне на землі 

Вершиться відразу: 

Розчиняються жалі, 

Меншають образи. 

Наче світ стає новим, 

Кращим і світлішим 

І живуть як гімн в мені 

Лиш квітневі вірші! 

12.0.12  острів Егіна 

***

Відлітайте, круки,

Не кричіть, ворони - 

Досить серцю муки... 

Червоніють грона

На кущі калини

І на горобині -

Осінь безупинно

В нашій Україні!.. 

Червоніє листя

На старезній груші,

Небо плаче чисте 

І тривожить душі... 

Рідна Україна

У вогні палає...

Дорогого сина

Мати проводжає... 

Захищай, мій рідний,

Україну-матір,

Згине хай негідник -

Будем святкувати. 

Повертайся, сину,

Сину мій єдиний,

З нами правда й сила,

З нами Україна! 

25.10.22  Ратінген - Дюссельдорф 

ВІДПОВІДЬ НА ЛИСТ

Запитую не вперше: із усіх

Написаних за роки мною віршів,

Що ближче для людей – печаль чи сміх?

Які із почуттів їм найрідніші?

Ростуть з моїх бажань, плачів, утіх –

Мої натхнення і мої надії...

Та, певне, схожі почуття у всіх,

Не дивлячись на різний час, події...

Мені болить чиясь гірка печаль –

Слова вбирають в себе біль і тугу

Розлук непередбачених, прощань,

Біль від утрати матері чи друга –

В житті переплелося міцно все,

І ми – знайомі – більше, ніж знайомі:

Моя поезія в собі несе

І ваше щастя, і безмірну втому.

Мої слова вам так близькі тому,

Що ваші болі перейшли у мене,

Що, дякуючи вам, я крізь пітьму

Знов пробираюсь до старого клена,

Який мене в дитинстві ще ховав

Від сонця – в спеку і від крапель – в зливу!

Близькі мої й далекі, все мине –

Та тільки разом з вами я щаслива!

11.07.09  Сердобськ – Пенза  

***

Ві'д потрясіння і до потрясіння.

І'ншого просто нема.

Ми перетерпимо, лиш би везіння

Хлопцям, де в очі - війна...

Ми - пересилимо. Ми не стожильні -

Тисячожильні тепер...

Лопнуть незгоди, як бульбашки мильні -

Лиш би ніхто не помер...

20.01.24  Дюссельдорф

***

Від рідного порога – прямо в світ –

Ми робимо дорослі перші кроки.

За незабутній в серці добрий слід

Спасибі, школо! За щасливі роки,

Що сповнені були тепла й добра,

І дружби, і навчання жити в світі…

З тобою нам прощатися пора –

Ми від сьогодні, школо, вже не діти…

Звучить востаннє передзвін дзвінка

Й карбується у серці щастям-болем,

А добра й мудра вчительки рука

Відвертим помахом бажає долі,

Щасливої дороги в майбуття

Усім нам разом, кожному окремо,

Бо кожен з нас – це і її життя,

Прожите щиро, щедро, недаремно.

Ми відпливаємо в життя нове,

Спасибі вам за доброту й науку!

Житейський човен завтра відпливе,

І принесе і зустрічі, й розлуки,

І успіхи, і труднощі – таке

Життя оце і в ньому все буває,

А школа рідна – це отой маяк,

Який нам шлях собою осяває!

30.05.08  Київ

***

Відрізана від доньки по-живому,

Всього на місяць, але як болить…

Я в горах легко так лікую втому –

Вже повна релаксація за мить!

Зі снігу ковдри за ніч щедро вкрили

Шляхи, будинки, гори і ліси!

Це наче велетенські грудня крила,

Як втілення – у білому! – краси…

Але так хочу обійняти доньку,

Притиснутись щокою до щоки,

Поцілувати, мов колись, долоньку,

Забувши про – її й мої – роки…

26.12.13  Андорра ла Велья – Енкамп

***

Відчуваючи біль, вже не знаєш, як жити надалі...

Він постійний, болючий, пекучий, колючий до сліз!

І позбутись його - намагання даремні й невдалі:

Проростає крізь камінь, асфальт він - непрошений -  скрізь...

На горо'ді душі розцвіта не як жито-пшениця,

Що від сонця й дощу, від землі і повітря росте,

А як дикі непрошені нами осот і  щириця -

Бур'яни-самосії, хоча їх ніхто і не жде...

Треба б кинути справи - й полоти, полоти, полоти!

Та бур'ян проростає так рясно, без сонця й дощів!

Заповняє собою низини, рівнини й висоти!

А коли ще і дощ з ніжним сонцем -  росте й поготів!

Виривати його із корінням з горо'ду  нещадно,

Щоб насіння не мало можливості  знову дозріть!

Що ж робити, щоб болю вертатись було неповадно

В Україну ні завтра, ні протягом довгих століть?!

4.09.25  Ратінген - Дюсельдорф

***

Відштовхую поезію від себе - 

І хочу завершити книгу прози,

А рими з серця вперто рвуться в небо

І - ніби гуси в ирію - голосять...

15.09.25  Хлой

ВІЙНА

…Змінила нас і світ змінила.

Повернення назад не буде.

Війна – страшна й жорстока сила

І з нею змінюються люди...

Одні – незламні, мужні й сильні,

А інші – викреслені страхом...

Одні  – та стожильні,

А інші – перелітні птахи...

Злетіли, щезли, причаїлись...

Ну, звісно, воювати страшно...

Потрібна сила духу й смілість –

Війна завжди страшна й невчасна...

7.08.23 Ратінген

***

Війни річниця....

Я лежу у ліжку.

Але не спиться...

В пам'яті, мов стрічку

Дивлюсь в фейсбуці...

Згадую щомиті

Тих, з ким в розлуці...

Й друзів, що убиті...

Хай пам'ять вічно

Буде їх тримати!

Життя трагічне –

Безутішна мати...

Сини найкращі!

Знов розбите серце –

О, як же важко

Пережити все це!

Сини-синочки...    

Діти наші сильні!

І до'ньки-дочки,

Мужні і красиві!

Пішли за волю

Неньки-України

В вогненнім колі

Бились до загину...

Тепер у небі

Янголи над нами...

Живим же треба

Битись з ворогами!

Катів-фашистів

Вибити з країни!

Побіда близько.

Слава Україні!

25.02.23 Ратінген

ВІЛЬНІ УКРАЇНЦІ

Коли війна скінчиться –

То людство оживе.

Свобода – вільна птиця! –

Над світом пропливе.

Її хотіли вбити,

Спалити у вогні

Недоумки-рашисти

Дикунської русні.

Вони ж свободи-волі

Не бачили віки:

Злидарська їх недоля,

Життєвий шлях гіркий.

На вигляд – наче й люди,

Хоча і не завжди...

Але ж-бо стільки скрути,

Мов крапельок води!

Зростали без любові –

На гаслах лиш одних,

Де брехні – в кожнім слові

Й зомбація – під дих!

Хіба ж там до свободи?!

До розуму?!  Ні-ні –

Ув'язнені народи

Загрузли у брехні.

Приперлись захищати,

Чого у них нема!

А смерть стоїть на чатах.

Як пощастить –...

Нащо й чого ви лізли,

Недоумки, до нас?!

Спалити нашу пісню?!

Щоб дух козацтва згас?!

Ми – вільні.  А свобода –

Це те, що вам – не знать.

Вкраїнського народу

Нікому не зламать!

Ці ваші рабські орди –

Жорстокий підлий зброд,

А українці горді

Воюють за народ.

За землю нашу рідну,

За наше майбуття,

А ви – життя не гідні,

Не гідні співчуття.

Ви – окупанти, звірі,

Катуєте дітей!..

Ні совісті, ні віри –

Лиш тисячі смертей.

Ви  перевертні людства.

Ви – генетичний збій.

Ненависті в вас буйство,

Ви, як осиний рій.

З'їда вас – страх і заздрість

За те, що вільні ми,

Й собі ми знаєм вартість,

І вийшли із пітьми!

А ви – кроти незрячі

Й не хочете прозріть:

Залякані, невдачні

Вже протягом століть.

Свобода наша в горлі

У вас, як пір'я жмут.

Вам світ – у фарбах чорних,

А в душах ваших – лють.

Все крадете: у діток

Із ліжок іграшки – 

Такого, мабуть, в світі

Вже не було віки!

Ви – нелюди, убивці.

В крові людській ви знов,

Та вільні українці

Вас знищать все одно! 

1.12.22 Дюссельдорф – Ратінген

ВІНОК СОНЕТІВ

1.

Легенький пар над чаєм трав'яним

Спроквола підіймається угору,

Немовби хоче наздогнати вчора,

Хоча ми й попрощалися із ним...

Але між ними вбитий часу клин,

Який міцніший за камінні гори,

Який ніхто й ніколи не поборить –

Непереможний часу вічний млин...

Він не бува ні добрим, ні лихим,

Ні радісним занадто, ні сумним –

Він перемелює і щастя, й горе.

Час – поруч. Тут! І він – у нас самих!

У тихих. Сильних. Бунтівних. Слабких.

Ми тільки з ним долаєм всі простори...

2

Із трав, які сама збирала влітку,

Сплела легенький кошик для дівчат.

Вони лиш посміхаються, мовчать –

І кожна з них, як дивовижна квітка!

На древі роду я – найнижча гілка.

Іду та й оглядаюся назад,

Туди, де мрії пта'шками летять

Й звучить в гаю тонесенько сопілка...

Туди, де панував і мир, і лад,

Й ми молоді були усі підряд,

А бабусі' нас називали "ді'тки"...

І впевнені були, що все гаразд

У світі буде в нас і коло нас –

Ми будемо в житті лише радіти!

3

Ось материнка, конюшини квітка –

Гербарій в рамці в доні на стіні.

Він осінь раптом нагадав мені,

Що вже в дощах уся зів'яла й згіркла...

Але така духмяний квітів гірка

Листочків, хвої, диких колосків –

Немов з осінніх кольорових снів!

А в шибку загляда вечірня зірка!

А донька дивиться прицільно-зірко

На – за вікном безлисту мокру гілку –

А бачить вже гербарії нові!

І скоро з'явиться така добірка

Яскравих творів – що то значить жінка! –

І квіти стануть знову, як живі.

4

Петрів батіг, безсмертник смоляний –

Це колір прапора мого народу,

Дарунок долі щедрої природи,

З дитинства символ серця осяйний!

Благаю долю: тільки не розмий

У вирі часу злагоди і згоди,

Щоб ворогам лише чинили спротив –

Й нехай він буде справедливо-злий.

А між своїми – хай добро і дружба

Цілодобово щастю вірно служать – 

Щоб кожен рід був, наче дуб, міцним!

А вороги – пощезнуть, осоружні!

Засяє світ і мудрий, і потужний – 

І ми відродимося разом з ним!

5

Еклектика природи понад ним,

Цим шаром чорнозему українським...

Не тільки кольором різниться – змістом,

Бо був і вічно буде він живим!

Не умертвлять його ні бур'яни,

Ні суховії, а ні міста близькість –

Бо він народу нашого колиска,

Що – бу'дь що! – оживає щовесни!

Цей чорнозем від чорноти аж блиска!

На обрії рілля – родюча риска –

Це запорука нашого буття.

З борщем на скатертині повна миска

Й хлібина поруч – святістю пречиста! –

Це вічний символ нашого життя.

6

Бо пар ввібрав у себе кожну мітку

Світанку біля круглого ставка –

Тому й собі здаюся не така,

Й не впізнаю останню в небі зірку...

А пар туманом зачепивсь за гілку – 

Але сприсну'ла враз його рука,

І він зірвавсь на луки сторчака

І прокотився далі мляво з гірки...

За пижму зачепився... Ой, гірка! 

І докотивсь до нижнього струмка,

Де й коники ще зранку не співали.

Й комашка, як пушиночка, легка,

На квітку сіла... Ой, м’яка яка!

Й раділа митям щедрого світанку...

7

Листка, травинки, крихітної вітки

У річці відображення живе!

Життя щодня таке нове’-нов’е,

Хоча прожив уже на світі стільки!..

Дивує все: як у струмочку мілко,

Та як вода видзвонює і зве,

І то пірнає, то стриба наверх –

Співа, немов звучить тонка сопілка...

Вода – священна: в ній бурхливий спротив,

Вона складна і вічна, ніби – соти – 

В ставку, в калюжі, в озері – та скрізь!

...І таїнство життя, його щедроти

Наповнюють собою даль, широти

І наші душі, звільнені від сліз!

8

Й ми вознеслися в простір разом з ним,

Із цим повітряним яскравим змієм,

Мов дитинчата, сміємось, радієм

І бігаєм під небом голубим!

Роки злетіли разом з ним увись,

І почіплялись за дитячі мрії,

А сонце нас голубить, ніжно гріє – 

Бо ми такі, які були колись...

Став неважливим успіх, досвід – все,

Що спогадів дитинства не несе,

Ми у стихії простору та неба!

І зовсім незнайоме слово "стрес",

І стільки тут принадних див, чудес –

І всі вони гуртом летять до тебе!

9

Немовби дивним життєдайним кліпом

У пам'яті минуле промайне,

І лагідним крилом торкне мене – 

Й лишить в мені новий навічно зліпок...

Згадається минуле швидко літо,

Що видалось одним спекотним днем,

Хоча й було окроплене дощем,

Щоб не втрачало різнобарв'я квіту.

Вологу кожна квітка спрагло п'є,

А дощ, неначе справжній сомільє,

Всім підливає: головне – це чесність.

Ми несемо в собі усе, що є:

Своє, чуже, його, чиєсь, твоє –

У кожного із нас – є власний  всесвіт.

10

Майнуло взимку кольорове літо

З картини до'ньки й зцілило мене...

А сніг все падав, падав... З кожним днем...

І закривав собою вже пів світу!

А я тим літом-полотном зігріта!

І чітко розумію головне:

Зима морозна все одно мине –

Й заколоситься літо гострим житом!

Дощі шибки в будинках будуть мити,

Веселка в небі буде брати мито

Із кожної хмаринки, що сумна!

А донька підглядатиме за світом,

За сутінками, тінями та світлом – 

І буде літо списувать вона!

11

Мов сперечаючись з морозом злим,

Катаюся на білій "чорній" трасі.

Боятися навчилась не відразу,

Хоч, що там страх, здається, молодим?

Ось поворот на трасі, ще один –

З'являються раптово, як обра’зи...

А сніг переливається, мов стрази,

Й шипить від лиж вже протягом годин!

І по фрірайду одинокий слід,

Якого теж боятися не слід – 

Бо він приносить досвід і уміння...

Цей злет із гір у нижній – інший – світ

Мене підтримує вже стільки літ

І рухом, і красою, і везінням!

12

І як тут не сміятись, не радіти,

Коли тобі дароване життя?!

Широким спектром світосприйняття

Дороги в розуміння нам відкриті.

Душею відчуваємо щомиті

Природи й нас невидиме злиття...

І любим світ до самозабуття –

Й такі над нами далі світлі, чисті!

Вони не будуть зчорнені нічим – 

Світ повертає порухом одним

Утрачені смаки, видіння, звуки!

Тепер ми воєдино злиті з ним:

Дарунок долі – кольорові сни –

У лабіринтах болю і розлуки...

13

Поводимо себе, неначе діти,

А вже років за спиною – ого!

Але не помічаємо того –

Куди ж запал енергії подіти?

Коли й проєкти є – не тільки звіти,

Й горить неспинний творчості вогонь,

І літепло, і сяєво осонь –

То як життю душею не радіти?!

На обрії душі ще стільки див,

Який цей світ так щедро відродив

І простягнув мені сьогодні знову!

І в океані,  й крапельці води

Я намагаюсь силу віднайти

І те, єдине, споконвічні слово...

14

Й цілуємось із чаєм трав'яним,

Немов п'ємо життя правічний трунок!

І бачимо землі й небес малюнок

Таким величним, наче й не земним!

О, скільки в світі чарів, новизни!

Стоять тополі понад полем струнко,

Кує зозуля таємниче-лунко,

Вночі – дарують зорі віщі сни...

Чи справдяться на щастя всі вони

Хоча б до новорічної весни?

І чи надійні наші обладунки?

Не збуриться болото з низини?

Не налетять мерзенні таргани?

І що приховують від нас лаштунки?!

15

Легенький пар над чаєм трав'яним

Із трав, які сама збирала влітку:

Ось материнка, конюшини квітка,

Петрів батіг, безсмертник смоляний...

Еклектика природи понад ним,

Бо пар ввібрав у себе кожну мітку

Листка, травинки, крихітної вітки –

Й ми вознеслися в простір разом з ним!

Немовби дивним життєдайним кліпом

Майнуло взимку кольорове літо,

Мов сперечаючись з морозом злим...

І як тут не сміятись, не радіти?

Поводимо себе, неначе діти –

Й цілуємось із чаєм трав'яним!

2.02 – 4.02.24 Дюссельдорф

***

Вісімнадцята година –

І не вечір, і не день…

Завантажена людина,

Я – завжди серед людей.

Та самотність має право

На мою увагу теж –

Підступає зліва, справа

І тоді, коли не ждеш…

Вісімнадцята година

Вже з годину відійшла,

І самотність безпричинно

Розпушила два крила.

І над мріями моїми,

І над дійсністю, на жаль,

І співає болю гімни,

У яких – одна печаль!

Вісімнадцята година

Вже добу, як відійшла…

На веселу скатертину

Свічка озером спливла,

І розкрилися троянди

Пелюстками до небес,

І пішла самотність в мандри –

Мабуть, щоб знайти тебе…

9.09.07  Харків    

ВІРШ НІ ПРО ЩО

Вірш ні про що. Він не про те,

Що гасить силу,

Що сонце вже не золоте,

Ліс – не вродливий...

Не про ракети, що летять

В міста і села,

Не про фашистів, що назад

Йдуть невеселі.

Не про війну, що принесла

Нам дика рашка,

Якій без заздрощів і зла

Прожити тяжко.

Вірш – ні про що. Про те ніщо,

Що йшло вбивати,

Що голосно кричало щось,

Стріляло в хати.

Стріляло в діток у вікно,

Вбивало радо,

Було готове знов і знов

Іти вбивати.

Глумилось з літньої вдови –

Купалось в славі

І що тепер без голови

Лежить канаві...

17.11. 22 Ордіно – Андорра ла Велья  

***

Вітер у верхівках пальм

шорсткий-шорсткий

голос його

нагадує голос вітру

у соняшноковому полі

а мені хтось говорив

що ностальгії

не буває

я ще тоді

не вірила в це

12.06.11  Егіна – Кіпселі

***

Вітри протиріч продувають і серце, і душу,

Вивітрюють спогади добрих безстресових днів.

Мене викидають, як рибу у спеку – на сушу

Й примножують проти фашистів ненависть і гнів.

Як можна вбивати дітей і не знати сумління?!

Як можна ракети скидати на села й міста?!

І як від людей народились бездушні створіння,

В яких порожнеча, бездумність, страшна пустота?!

Цей світ збожеволів?! Всім разом – приборкати звіра!

Планета не витрима стільки ненависті й зла!

Вона задихнеться від підлості "руzкава міра" –

Гидоти такої, якої ще світ і не знав!..

9.02.24  Дюссельдорф

ВІРШ НІ ПРО ЩО 

Вірш ні про що. Він не про те,

Що гасить силу,

Що сонце вже не золоте,

Ліс - не вродливий... 

Не про ракети, що летять

В міста і села,

Не про фашистів, що назад

Йдуть невеселі. 

Не про війну, що принесла

Нам дика рашка,

Якій без заздрощів і зла

Прожити тяжко. 

Вірш - ні про що. Про те ніщо, 

Що йшло вбивати,

Що голосно кричало щось,

Стріляло в хати. 

Стріляло в діток у вікно,

Вбивало радо,

Було готове знов і знов

Іти вбивати. 

Глумилось з літньої вдови -

Купалось в славі

І що тепер без голови

Лежить канаві... 

17.11. 22  Андорра ла Велья - Ордіно

ВІЧНИЙ БІЛЬ

Мамочко, матусенько моя!

Зіронько моя, що згасла в небі!

Хай святиться в пам’яті ім’я...

Боляче як, мамо... Жити ж – треба...

Дякую за все, що Ви дали

І мені, й сестрі, і всім на світі...

Світ бував несправедливий, злий –

Ви ж уміли жити і радіти...

Господи, як боляче мені!

Мамочко моя, матусю рідна...

До кінця – без Вас – і ночі, й дні!

І себе жалію: бідна, бідна...

22.12.09  Харків

***

Вкраїна рідна потопа в сльозах,

Горить в огні фашистської навали...

Не передати горе на словах,

Бо вже життів покладено немало...

Рашисти-орки, ніби саранча,

Налізли із усіх куточків рашки,

Проклять на них усіх не вистача!

Та нам нові придумати неважко!

Хай захлинуться кров'ю! 

Хай згорять!

Повісяться у наших лісосмугах!

Застреляться! 

Пощезнуть всі підряд!

Хай переоряться у полі плугом!

Чоловіки вкраїнські на війні

Нас захищають віддано і вперто!

... І знов не вистачає слів мені,

Щоб з їхніх душ тривоги й болі стерти...

Благословляю зблизька і здаля

Усіх, хто клятву честі не порушив,

Хай захищають небо і земля

Героїв наших на воді і суші!

25.04.22

(Із книги "Лютнева лють -1", Харків, 2023р.)

***

В крові обличчя... У вогні квартира...

А під завалом вся його сім'я...

...Кацапи брешуть, що бажають миру,

А в душах їхніх тільки трупний яд.

2.01.24  Ваттеншайд - Мюльхайм

***

В купе – нікого.

Їду я одна.

І слава Богу –

Тиша-тишина…

Я чую власні

Думи і думки…

Які – про щастя,

А які – гіркі…

Закритий простір:

Дзеркало, вікно…

Так легко й просто

Відтворити знов,

Що відбулося

Вчора і колись:

Спокійна осінь,

Незбагненна вись.

Солодке літо –

Сподівань пора:

В очах – півсвіту

І – раптовий крах

Надій на вітер

Надзвичайних змін.

… І знов – півсвіту –

Мчиться навздогін!

23.10.11  Київ – Харків

ВЛІТКУ В НОВОСЕЛИЦІ

Згрібаєм сіно в запашні копиці,

І ниють солодко від праці руки,

Вже на чолі солоний піт іскриться –

У наших душах оживають звуки…

Згрібаєм сіно. Запахи від нього

Розносить вітер по усій окрузі,

Стовпом пилюка суне на дорогу

Й розсіюється аж у дальнім лузі.

Як пісня – склалась ще одна копиця!

Гудуть всі м’язи, втомою налиті,

Та щастя світяться засмаглі лиця, –

Неначе сонце у ясній блакиті.

 
(Із книги "Дарунок долі", Київ,1990)

***

В майстерні художника сотні, дясятки робіт,

Тут пахне незвично: надією у безнадії

І – змішаний час у вечірньо-світанко-обід,

І – сплутані в часі і вигадки, й справжні події…

У кожній майстерні своя таїна, дивина…

Свої кольори і відтінки, і друзі й – не друзі…

І кожна майстерня – єдина у світі, одна! –

Своїй поклоняється неперевершеній Музі.

Невидимі промені раптом з′являються скрізь

Чи перед світанком, чи вдень, чи в густе надвечір′я

І спектр почуттів – від вдоволення і аж до сліз –

Заповнять і душу, й майстерню, і навіть подвір′я!

І зникне – густий чи прозорий – туман з полотна

Й на ньому проявиться щось невідоме до цього,

Про що навіть майстер, хоч сам відчува, та не зна –

Бо творчість приходить до нього, напевно ж, від Бога…

5.02.17 Харків

В МЕНЕ ВМІСТЯТЬСЯ ДВА СВІТИ   

                         Із  Імадеддіна Насімі

Світи обидва в мене ввійдуть, та я у світі не вміщусь.

Я суть і я не знаю місця – і в це буття не поміщусь.

Все, що було і є, і буде – все втілюється у мені.

Ти не запитуй! Йди за мною. В пояснення я не вміщусь.

Бо всесвіт – це мій передвісник, початок мій – життя твоє.

Ти пізнавай мене по знаках, хоч я і в знаки не вміщусь.

Припущеннями та ваганням до суті не дійшов ніхто.

Хто істину пізнав, той знає – в припущення я не вміщусь.

Ти глибше глянь у цей мій образ і суть попробуй зрозуміть.

Я, будучи душею й тілом – у душу з тілом не вміщусь.

Перлина я, закрита в мушлі. Я міст, що в пекло й рай веде.

То ж, знайте, що з таким багатством я в лавки світу не вміщусь.

Я найтаємніший зі скарбів, я очевидність всіх світів,

Я джерело дорогоцінне – в моря і надра не вміщусь.

Хоч я великий, неосяжний – та я Адам, людина я.

Мене створив великий всесвіт – та я в творіння не вміщусь.

Усі часи, усі віки – я. Душа і світ – усе це я.

Хіба ж нікому це не дивно, що в них я також не вміщусь?

Я небосхил, я всі планети  і Янгол Одкровення я.

Тримай язик свій за зубами – і в мову теж не поміщусь.

Я атом всіх речей, я сонце, я шість сторін в твоїй землі.

Скоріш дивись на ясний лик мій – бо я в цю ясність не вміщусь.

Відразу сутність і характер, я цукор і троянда теж.

І вирок я, і оправдання, в рот, що мовчить – я не вміщусь.

Я дерево в вогні, я камінь, що вибрався на небеса.

Ти полум'ям моїм милуйся – я в полум'я це не вміщусь.

Солодкий сон я, місяць, сонце. Дихання, душу я даю.

Але і в душу, і в дихання цілком я весь не поміщусь.

Хоча сьогодні Насімі я, і хашиміт, і корейшит,

Я менший, ніж моя ця слава – але я в славу не вміщусь.

Переклад українською Ніни Супруненко

***

В містах чужих вже впізнаю' будинки...

Куди які прямують поїзди

Теж пам'ятаю...

Знаю всі стежинки.

Які ведуть у парку до води...

Дерева знаю.

Й де гніздяться гуси...

І де, які, й коли квітують квіти...

І заблукати більше не боюся –

Та не навчилась я цьому радіти...

...Я – біженка.

Яке страшне це слово!

Я втратила будинок з-за війни.

Я пла'чу  від розпуки знову й знову...

Я розгубила всі яскраві сни...

Нас окупанти виштовхали з дому

І змусили скитатись по світах...

Що буде далі – нам це невідомо...

Бо вдома від кацапів пекло!

Жах...

Я біженка.

Я вимушена бігти...

Лишити все, у чому сенс життя...

Бо найдорожче й найцінніше – діти,

Які  жахаються сирен виття...

А чоловік уже в теробороні...

Свекруха залишилась разом з ним.

І внуків обняла...

– Тримайся, доню,

Розлука, мабуть, до кінця весни... –

Я ще й подумала:

Занадто довго –

Світ не дозволить убивати нас.

Відразу ж прийде нам на допомогу – 

Країну знищить ворогу не дасть!

...Весна скінчилась...

І  скінчилось літо...

І осінь відлетіла, і зима...

На чужині весну вже другу діти ..

А на душі розвиднення нема...

Мій чоловік воює, брат, племінник.

Я спокою в душі не маю тут,

Хоч тихо, мирно, добре – все відмінно,

Та в серці розривається Бахмут!..

Стількох вже друзів  втратила, знайомих...

А їм би жити, жити й жити ще!

В душі моїй безмірна туга, втома...

А сльози ллються зболеним дощем...

Такого не бажаю більш нікому.

Не перейти минулого межу...

Я біженка.

Біжу й біжу додому,

Та поки-що ніяк не добіжу...

18.05.23 Ратінген – Дюссельдорф

***

В моїх очах – ти вже не командир.

Не велетень і не гігант, а – карлик.

Не маєш впливу на війну, на мир –

Твої всі спроби марні й незугарні!

В моїх очах ти меншаєш щодня –

Й мені здається, що не я в тім винна!

У тебе справи – подвиг-метушня.

То де ж ота, єдина, серцевина?!

22.04.12  Новоселиця

***

В Мордовії собачі мальви скрізь

Такі точнісінько, як в мене вдома…

Дивлюсь, не стримуючи ніжних слів,

Й зникає раптом семиденна втома.

На луках різнобарвні килими:

Дзвіночки, лапки гусячі, купала…

Якщо ми, люди, завжди між людьми –

Знаходим друзів у житті чимало.

В Казані і художник, і муфтій,

Що в Татарстан закохані безмірно,

Душі своєї зерна золоті

Мені передавали в Україну.

В Тарханах пригощали чуваші

Квітковим ароматним світлим медом,

Співали й говорили від душі.

Співати й працювати – їх потреба!

Облич відкритість, щирість почуттів –

Що може бути більш ціннішим в світі?!

Чувашію відкрила у житті,

Мов квіт для себе відкривають діти.

Звучить приємна мова, як струмок,

Видзвонюють монети на прикрасах,

Озвучуючи кожен рух і крок,

І серце звеселяючи відразу!

Яке життя чудове й люди в нім!

Як це важливо – розуміти інших!

…Я рада, що хоч трохи розповім

Про них тому, хто прочитає вірші…\

15.07.09  Чебоксари – Пенза

***

В нас навіть група крові співпадає,

Про інше все не ка'жучи уже!

Рокі'в - отари, табуни і зграї –

Нас розрізають легко, як ножем

Одне  від  одного!..

Та час невладний

Змінити щось між нами, навпаки,

Коли стає в житті до болю складно –

Торкаєшся крізь пам'ять до руки,

Як до спасіння...

Кров  нуртує в серці,

Коротким б'є у скроні: "так" чи "ні",

Які змагаються шалено в герці

Під переможні голосні пісні

Вже призабуті...

Тільки ненадо'вго -

Життя забути зовсім не дає!

І повертає знов на ту дорогу,

Де – до камінчика! – усе моє,

Таке знайоме...

Хоч давно минуле,

Але воно у пам'яті зрина,

Таке навдивовиж чітке і чуле,

І владарюю в ньому я одна!

Та не завжди.

Бо зустріч випадкова

Минулий всесвіт знову принесе!

В нас співпадає група крові в слові –

Уже не кажучи про інше все...

16.08.24 Ратінген

***

В нас усіх життя іде сьогодні –

Хочемо того ми, а чи ні –

Тільки, що було напередодні,

Вилилось уже в минулі дні...

У минулі – значить, промайнули...

Значить, щезли з дійсності навік...

Пролетіли, мов скажені кулі,

Залишивши в пам'яті лиш слід...

Є сьогодні – наше.  А майбутнє

Сховано від кожного із нас...

Це вже згодом – стане незабутнім -

Чи гаразд було, чи не гаразд. ..

Нам не взнати.  То ж, природо, здрастуй!

Здрастуй, сонце! Здрастуйте, вітри!

Адже просто жити – це вже щастя,

Що там ти мені не говори!..

15.09.18 Ордіно

В НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА

Зійду на низенький місточок,

Кину в воду я свій віночок,

Хай пливе собі за водою,

Хай зустрінеться десь з тобою!

…Опаде туман на світанні

На вінок. І моє кохання

Пломенітиме в кожній квітці –

Як вогонь, пропливе по річці!

Буде сонце його стрічати,

Уперед стрімко вітер мчати,

Цілуватимуть ніжно хвилі

Квіти, сині, рожево-білі…

Мій вінок впізнай серед інших!

Жовтих барв у ньому найбільше…

Він горить коханням до тебе,

Те кохання без меж – як небо,

Те кохання – як світ цей – вічне,

Може, трохи дивне, незвичне…

Та до звичності я не звикла!

Я від неї, мабуть, поникла б,

Як трава під моїм віконцем

Від пекучого никне сонця…

Зійду на низенький місточок,

Кину в воду я свій віночок…

Мій коханий, мій найрідніший,

Цей вінок впізнай серед інших!

(Із книги «Дарунок долі», Київ,1990р.)

ВНУКИ БАБУСІ ГАЛІ

І

Багато внуків є у бабусі,

А мало б бути багато більше,

Та вмерла рано дочка Ганнуся,

А в сорок першім – загинув Гриша.

ІІ

Він був таким юним

І тільки школу

Перед війною закінчити встиг,

Життя вирувало, буяло довкола –

Він поле б орав чи зводив мости,

А може, дітей би навчав у школі

Чи мчався б над лісом у літаку,

А міг би пшеницю збирати в полі,

Любити працю свою нелегку…

А ще, крім усього,

Бабуся б мала

Ще кілька внуків – життя зернинок

Й вони б у житті зробили немало!

Війна проклята внуків скосила…

ІІІ

Багато внуків є у бабусі.

На жаль, це не всі, які мали буть…

Я не забуду про це, клянуся.

І дітям своїм не дозволю забуть.

9.08.79  Новоселиця  

***

Вовчиця в лісі вовка не шука,

Бо вожаки тепер –

Страшенна рідкість!

З беріз не сік у березні стіка,

А слід її – і чорнота, і світлість...

Самотня і нерадісна живе,

А спогади шумлять,

Як сосен крони...

Із присмаком журби – усе нове,

Щасливе все – лишилося у схроні...

Самотність крає

Навпіл небеса

І вовчу душу розриває болем.

Вовчиця мов віщулилася вся –

Від незігрітої любов’ю долі...

То снігом,

То дощем роки летять…

Вовчиця долі в лісі не шукає –

Вовки навколо з душами ягнят

І ницими потребами шакалів.

20.12.10  Харків

***

В огнях святкових вулиці та площі,

Але на серці не стає спокійно,

Бо цілі дні і цілі довгі ночі

Світ розривають ненаситні війни...

13.12.25  Дюссельдорф

ВОГОНЬ, РОЗЧИНЕНИЙ У ЧАСІ

                                                    (акровірш)

Обожнюю – із вогником! – людей,

Легких на вчинки, на підйом –

Епічних,

Коли вони десятками ідей

Самі горять, запалюючи інших!

Активності вогню –

Немає меж!

Дарують віру всім, кому можливо,

Радіють тим, хто став щасливим теж,

У них такий вогонь – не гасять зливи!

Осонцені, обвітрені – вони

Себе не вміють берегти – страждають…

А як живуть!.. Із почуттям вини,

У чому ж їх вина – й самі не знають!

Ліхтарики вони, вони – сонця,

Епічне полотно життя – безмірне! –

Немов приносять в дар свої серця…

Крізь все життя – горять вони незмінно!

У них, напевно, місія така:

Нести вогонь, який ніхто не згасить.

А час іде – й нікуди не зника!

Ми теж – колись – розчинимось у часі…

18.05.12  Харків

* * *

Вода вбирає в себе лет століть,

Спресовує в собі тисячоліття!

Роки летять, як чайки, мимохідь,

Крізь негаразди, болі, лихоліття…

В ріці, у морі, в океані днів

То пливемо, то тонемо, мов камінь.

У пам’яті води – і щастя, й гнів

Насичено пресується віками.

В ній оживуть знесилені слова,

То м’якші піни, то твердіші сталі.

Ми – минемо… Вода завжди жива –

Вона про нас нестиме пам’ять далі…

19.02.09  Полтава – Миргород

***

Вода в ставку небесно-синя

І жовтих квітів щедрий сміх –

Це, наче прапор України

Природа створює для всіх!

Ось льон квітує у долині,

На березі пісок рудий –

Це, ніби прапор України,

Що захищає від біди.

Волошки край дороги сині,

А далі – соняхи цвітуть…

Це Україна стелить сину

Цим прапором щасливу путь!

25.07.14  Харків – Полтава

***

Вода така, мов тисячі пір'їнок

Її накрили щільно-щільно всю!

Усотую холодну цю красу

І білизну преніжну лебедину...

На тлі небес, що безпросвітно сірі,

Останній день осінній добіга

Свого кінця, а хмари - ніби звірі...

І скрізь - печаль настояна, туга...

Природа вже чекає снігопаду,

Бо хоче сірість відбілити вщент!

Здається, ось він - вже настав - момент,

Коли зима все приведе до ладу!

Земля надягне одяг білосніжний,

Іржу осінню зафарбує сніг -

І затушує сумнівів розбіжність,

Прикривши слід огріхів від усіх.

І захурделить,  завірюшить біло!

Й душа зуміє стишити печаль

У світлих днях і зчорнених ночах,

Щоб все гірке й колюче - відболіло...

29.11.25  Ессен - Херне

***

Вода холодна, майже крижана!

Але качки', як діти, веселяться!

...Стою на бе'резі одна-одна...

А на душі - неначе знову двадцять!

19.10. 25  Херне - Ессен

***

Вокзали... Потяги... Метро...

Автобуси... Авто... Трамваї...

У венах закипає кров,

Коли про це лише згадаю...

Дощі... Калюжі... Птиці крик...

Кущi й дерева обгорілі...

І спокій, що раптово зник -

Його вернути нам несила...

В руїнах села... І міста...

Дитячі капці... Краплі крові...

На церкві лик блідий Христа,

Що закликає до любові... 

2.01.24  Білефельд

***

Волошки сині – очі неба в житі...

А хмари – рани...

Калюжі – сльози неба, що пролиті

Ще на світанні...

Не зрівнюю ні дня тепер, ні миті:

Час – незрівнянний...

17.06.23 Кіпселі

***

Вона прожила

довге-предовге

щасливе-нещасливе життя

вона пам’ятає

десятки своїх днів народження

з гучними й камерними вечірками

за святковими столами

вдома і в ресторанах

в лісах і біля озер

у веселому настрої і навіть у сльозах

але цьогорічний день народження

найунікальніший

з усіх її днів народження

вона вперше в житті була без квітів

31.05.12

Марафонас – Кіпселі

*** 

                      (акровірш) 

Восени так ніжно сонце сяє

Абажуром радості й добра!

Лагідно летить над рідним краєм

Екзотична осені пора:

Розрізає хмари навпіл вітром

І, буває, дощиком кропить,

Юзом проповза під білим світом...

Швидкоплинна кожна світла мить!

Екзотична і нова щороку,

Все переінакшує в собі!

Чагарник розкачує високий...

Економить сили у добі,

Ніби хоче і в морози жити,

Кучугури якось обійти,

У собі з'єднати щастя миті...

Хекає від втоми попід вечір.

Розсипає зорі в небесах

Енергійна, хоч схиляє плечі –

Ще спроможна жити в чудесах!

Енергійна і рвучка, і сильна,

Надзвичайно різна і ясна!

Ич, яка свавільна і стожильна:

Колобродить світом недарма! –

Утверждає право!

На свободу!

І на те, чого іще нема!

Напролом іде!  Не знає броду!

А за нею крадеться зима...

7.09.23 Дюссельдорф

ВПЕРТИЙ ЛИПЕНЬ: 10-Е, 13-Е, 15-Е, 17-Е, 19-Е, 23-Є, 28-Е, 30-Е!..

10-е, і 13-е, й 15-е! Це - липень!

17-е, і 19-е, і  23-є!

І 28-е, і 30-е - й місяць вперто стерто...

Скінчився липень, хоч і був і теплий, і  великий!

Ці дні народження -  продовжують і дні, і ночі...

Ці дні народження заводять у минуле вперто,

Де ми були такі і молоді, й такі відверті,

І липень нам усім, немов мольфар, добро пророчив!

Не спалює ні спека наші давні ніжні мрії,

Ні дощ із градом, ні вітри шалені їх не рушать,

Бо зберігають кожен день - до слова! - наші ду'ші

І мрії й прагнення нові у серці вперто зріють!

Ці дні народження -  найближчих наших - всі космічні!

Вони енергетично й емоційно сильні дуже!

У дні такі ніяка сила вража нас не здужа :

Вони настільки вперті, рідні, просто - вічні!

23.07.25  Дюссельдорф - Ратінген

***

Вперше бачу крокуси – у вересні!

В Піренеях, близь підніжжя гір

Радують мою і душу, й зір,

Адже в нас вони – лише у березні!

Так і то ж, не в лісі на галявині,

А на клумбі, вдома у саду,

Тут же – просто біля гір іду –

А вони такі, як намальовані!

...Виглядають квіти подарунками,

Що на осінь припасла весна –

І про це ніхто із нас не знав!

Крокуси здаються візерунками!..

Все підніжжя щільно вкрите зеленню,

Розмаїття квітів там і тут,

Що віки ростуть собі, ростуть

І не знають, що то – переселення...

А у нас, людей, складніше все:

Ми мандруємо туди-сюди,

То в степу живем, то близь води –

І собі спасаєм душі віршами...

11.09.18 

ВРАНІІШНІ СПОДІВАННЯ

                                  (акровірш)

Вологий ранок в ніжному серпанку,

Огорнений у трави й небеса,

Лікує легко душу доостанку!

О, не зникай, світи, земна краса!

Дивуй і радуй!

Ич, яке роздолля!..

Милує серце, зір!

Ич, як мовчить...

Розгойдує жита

У ближнім полі...

Юніє гай і птицею ячить...

Розлогий

Клен

Обіймами стрічає,

Вселяє віру

У майбутній час!

Недовгий ранок, як завжди, звичайно,

Але дає надію нам – щораз!

Упевнено

Спішить у день

Прийдешній

І – 

Хоче за собою повести.

Дарує нам

Обов'язки,

Бажання,

Рожеві сни, що повні сподівань,

Освячує і дружбою, й коханням.

Щасливий час досягнення мети!

А також мить народження бажань...

Струмують промені, струмки дзюркочуть,

Таємно щось шепоче верболіз...

Які ж ще будуть вечори і ночі!

Нам ранок

Стільки радості приніс!

22.06.24  Дюссельдорф

***

Вривається весна в життя моє,

Не дивлячись на сніг і вітровії.

І проліски в саду моєму є,

І не замерзли від морозу мрії…

І квіти ті, що ти приніс мені,

Жовтіють, наче сонечка тендітні –

Щезають із життя похмурі дні,

А напливають дні в життя новітні!

Вони печалі змиють у дощах,

Знесуть незгоди повними струмками,

Простелять у майбутнє світлий шлях –

Немов рушник бабусин – перед нами…

10.03.09  Харків

***

В рік Зайця – зайчик сонячний на стелі

І заєць під кущем перед вікном.

...За рік змінила котру вже оселю

І каву п'ю за котрим вже столом...

Стількох людей чудових пострічала,

Які природні бачила дива,

І на стількох виходила причалах.

...Та як втомилась – ледве що жива.

Бо все залежить від душі настрою...

А на душі й в душі – страшна війна!

І все ще гинуть від катів герої...

І просвітку від рашки ще нема...

Вона звіріє, хоч куди вже більше?!

Садизм і дикість з кожним днем сильніш.

І не спаса ні музика, ні вірші...

Безмовне слово... І нечутний вірш...

Очнися, світе! Щось робити треба!

Скаженість не лікується сама...

Закрити нелюдям кордони й небо,

Щоб закінчилась варварська війна.

Щоб знову засміялись діти наші,

Щоб ожили і села, і міста,

Щоб висохла смертей і горя чаша,

Якою переповнені до дна.

13.04.23 Ордіно

***

В Румунії квітує всюди рапс –

Авто пливе в квітучім щедрім морі!

Здається, що спинився навіть час

У жовтому безмірному просторі!

Глибинне небо голубе внизу,

Яскрава, рівна, сонячна рівнина…

Від ностальгії змахую сльозу,

Неначе бачу прапор України…

29.04.10  Рені – Слобозія

В  САДУ СТАРОМУ…

                                                   Мій дідусь, Іван Никифорович Микитенко,

                                                   посадив за селом вишневий і яблуневий сад

                                                   для односельців. Ні вишень, ні шовковиць з

                                                   вишневого саду вже немає, 

                                                   а ось яблуневий сад плодоносить і нині…

В саду старому яблука ще родять,

Хоча хазяїна

Нема вже сорок років!

Він не чекав від долі нагороди,

Не говорив одвік

З трибуни слів високих.

Він просто жив.

Саджав свої дерева.

І не для себе –

Просто так,

На втіху людям.

І якщо інші,

Хто давно померли,

Вже відійшли,

То він – ще довго жити буде…

24.11.10  Харків – Київ

***

В сараї павутина у кутках

І ластів’ят невидимих пищання,

І квокче курка тихо на світанні,

Немовби сонцю прокладає шлях!

В корови ясла поруч і теля –

Таке мале, що ледь стоїть на ніжках!

Водою вже по вінця повна діжка

І чути голос дідуся здаля...

…Дитячий сон – подушка у сльозах:

Нема вже павучка – лиш павутина...

І я давно-давно – вже не дитина:

Не лиш дідусь – батьки вже в небесах...

23.03.11  Київ – Харків

***

Все глибше з кожним роком яр,

Як зморшка на чолі планети.

Життя – отрута і нектар,

У ньому і провалля, й злети.

В яру зсувається земля,

Немов оголюючи нерви,

І видно через луг здаля

Сосни коріння голе зверху…

Квітневий вітер душу рве,

Шматує спогади безжально,

В яру з’являється нове

Коріння з-під землі печальне…

Немов підбитий птах, сосна…

Ще кілька зим, струмків весняних,

І буде не в землі вона –

Містком в яру зеленим стане…

А яр все глибша, глибша яр –

Земля розколюється наче!

Вночі, у сяєві Стожар,

Востаннє вже сосна заплаче…

20.04.04  Полтава – Харків

***

В село приїжджаю – іду «завгороди».

Там десь причаїлось дитинство моє,

В якому були тільки злагода й згода!

...Зозуля точнісінько так же кує,

І коник з долоні вистрибує в вічність –

Зелений-зелений, як жабка в ставку!–

І в серці до світу спалахує ніжність,

Що гасить собою печаль будь-яку!

...Щаслива-щаслива! Без тіні – щаслива:

Батьки і веселі, й такі молоді!

Найкращі у світі, вродливі-вродливі!

Які ж ми були безтурботні тоді:

Нас ніжили трави і пестили роси,

Співали нам коники ніжних пісень!

...Дитинство минуло – ми стали дорослі,

Та в пам’яті – кожен просвітлений день!

І слово дитинне оце «завгороди»

Зрослося із нами, як голос батьків...

Дитинство десь тут розчинилось в природі:

У шелесті листя, в піснях солов’їв,

У жайворі, що, наче грудочка в небі

Чорнозему – на безкінечному тлі!

...Навік «завгороди « – духовна потреба,

Свята необхідність, промінчик в імлі...

23.06.11  острів Егіна   

***

Все менше листя на кущах

І на деревах.

Все більше виростає страх.

І стогнуть нерви,

Як і пронизливі вітри

У листопаді,

Що раптом падають згори,

Хоч їм не раді!

За кожного солдата страх...

І за дитину...

Бо розриває кат по швах

Всю Україну...

Фашисти – зовні, як чума,

Мов пси скажені.

Душі' та серця в них нема –

Вони ущербні.

Та й усередині у нас

Не менш ущербні,

Що зраджували вже не раз,

Гидкі, ганебні...

Що знову зрадять, бо в душі

Вони засранці,

Бо звикли пакостить, грішить:

Не люди – пранці!

Мені не шкода їх ніяк

За пожиттєве...

На них же зрада, ніби знак!

Вони суттєво

Відмінні від усіх людей,

Вони – убивці,

Бо не жаліють і дітей...

Це – кровопивці.

Вони в одній упряжці йдуть

Із ворогами.

І в тих, і в тих – один лиш путь:

Вперед ногами.

10.11.23 Ратінген

***

Все менше тих, хто пам'яє  ролі,

Відведені - нам кожному - життям...  

Ламається  продуманість програм

І схрещуються - паралельні - долі...

27.12.25

ВСЕ НЕ ТАКЕ...

Таке життя сьогодні нелегке...

Та що там – нелегке, важке і дуже...

Не знаю, що й відповідати, друже,

На це просте питання: "Що таке?.."

Все не таке... Допоки гинуть люди!

Все не таке, коли міста горять!

Загиблі не повернуться назад...

Повернення в минуле вже не буде...\

Все не таке, допоки йде війна.

Загострені всі відчуття до леза!

Все не таке, аж поки ворог щезне, 

Коли ж – лиш Бог єдиний в світі зна...

Все не таке...

10.11.23  Дюссельдорф – Ратінген

***

Все оживає! Навіть очерет

Вже не рудий, а наче золотавий!

Минаємо осонцену Полтаву,

Авто летить вперед, вперед, вперед!

Весна на трасі, в небі і в серцях!

Сніги лежать, але неначе мертві –

Зима вже виступає в ролі жертви…

Весна ж сміливо котиться на шлях!

Такий підйом, пробудження, прорив!

Таке просвітлення в усьому світі!

І люди по-весняному відкриті,

І сонце ніжно дивиться згори!

Яка тонка межа «зима – весна»:

Вона в душі – не тільки у природі,

Вона у парі, мов конфлікт і згода,

Вона відчутна в дійсності і снах...

Мій любий, ти душею ще в зимі?

Змахни крильми, струси сніги останні,

Віддайся сонцю, березню, коханню –

І на тонкій межі всміхнись мені...

9.03.11  Харків – Полтава

ВСЕСВІТНЯ МОЛИТВА

Люблю я Харків і Афіни,

Люблю я Київ, Барселону…

Хоч вдома помагають стіни –

Та часто тягне в світ із дому.

І – знову подорожі, тури –

Душа у захваті щомиті:

Краса земель, архітектури –

Нова, або давно відкрита…

Салоніки, Полтава, Прага –

Це витвори людського вміння!

Завжди в душі безмірна спрага

До мандрів – як до розуміння.

Лутрака, Ліссабон, Софія –

У кожного своє обличчя,

Та кожне – душу розуміє

І знов до себе звабно кличе…

Ая Маріна, Відень, Порто –

У кожного краса нетлінна

І кожне поглядає гордо

На споконвічні в світі зміни…

Сан-Ремо, Волос, Монте Карло –

Вони одвіку неповторні,

Як неповторні Ніцца, Канни,

Як неповторні море, гори…

Варшава, Самарканд, Скіатос –

Настільки різна в них культура! –

Відвідать кожне – справжнє свято,

Поринуть в світ архітектури…

А Рига, Будапешт і Краків –

Неперевершені перлини!

Усі принади і ознаки

У міста так, як і в людини…

Одеса, Сан Тропе, Вєлічка –

Несхожі, та такі чудові,

Усі – по-своєму – величні

В традиціях, звучанні мови!

Нехай містам не буде ліку

В житті – для кожної людини.

О, Боже, бережи довіку

Усі міста, усі країни!

5.07.10 Полтава – Харків

***

Всі перегуки проливнних дощів

Та ніжність і нестриманість вітрів -

Усе  ввібрала в себе щедра осінь.

У неї й спека є, і пізній грім,

Вона звучить як переможений гімн

І нас її не забувати просить! 

Та ми і так забуть її не в силі,

Якби вона про це і не просила -

Ми нею зачаровані до сліз!

Вона у світі нині господиня,

Вона володарка, вона богиня,

Вона і на землі, й у небі - скрізь! 

24.11.22   Сент Андреу дель Кастель - Белькар Дуржель

***

Всі у квітах «завгороди» –

Липень мліє у траві…

Десь за обрієм висоти

Невідомі нам, нові.

Новоселиця позаду

В перестиглих вишняках,

Що навчала честі, правди

Колисала на руках…

Он – Жовтневе недалеко,

На долонях степу теж,

А між ними – лиш лелеки,

Що сільських не знають меж!

І від них в степу аж біло,

І дитинно, як раніш –

Мов дитинство прилетіло,

Щоб не щезнути вже більш…

3.07.12  Новоселиця

***

Встала вранці, а надворі біло –

Снігу стільки за ніч намело!

В березні весна вернулась сміло

У моє пробуджене село.

Проліски засипала розквітлі,

Білі – і бузок, і бузина…

Через кілька днів настане квітень –

Другий місяць на землі весна!

А зима здаватися не хоче,

Знову розпорошує сніги –

Світ біліє мало не щоночі,

Поверта зимові береги!

Та весна – нестримна і потужна –

Все одно настане на землі

І розквітнуть білим квітом дружно

Абрикоси в нашому селі!

26.03.09  Харків

***

Встигаємо те, що хочемо –

Ця істина вічна, як світ…

Чи в ціль попадем, чи збочимо –

У серці лишається слід.

Встигаємо те, що хочемо –

Це все, що тобі я скажу:

Не треба вміння пророчити –

Розширюєш більше межу.

Два поля: дитинство і юність,

А між сьогоденням – межа…

Тепер нам відома вже мудрість –

Невже ж розумніша душа?!

Невже не лишаться дитинні –

Єдині для нас почуття,

Невже ця одвічна провина –

Навічно забарвить життя?!

22.04.12  Новоселиця

* * *

Всю ніч кричали гуси в небесах,

Освячуючи свій – додому! – шлях….

3.04.10  Новоселиця

***

В такій безпросвітній кризі - 

Радію поезій книзі 

І першій грудневій кризі -

То ще ж не померкли висі!

Хоч небо в вогнях суцільних -

Та прийде весна незмінно,

Як пам'ять про тих, хто згинув...

Як воля до України.

29.07.25  Дюссельдорф

***

В такій несамовитій круговерті,

Що межі втоми й часу зовсім стерті...

Який вже день немає допомоги,

Аби розгледіти нові дороги…

Який вже день не помагають квіти,

Ні небо чисте… А йому б радіти!..

Постійні втрати виснажили сили –

Уже й забула, що таке - щаслива…

А вересневі прохолодні ночі

Одне безсоння сумнівне пророчать…

О, доле, захисти усіх солдатів!

І зупини – для всіх – криваві втрати…

20.09.24  Ратінген - Дюссельдорф

***

В траву горіхи падають беззвучно…

Їх так багато, що й трави не видно!

Політ горіхів вниз – це неминуче:

Земне тяжіння – ось кінцевий вибір.

А сонце – наче влітку! – на горісі,

І ще не обліта лапате листя,

І птаха ще якась щебече в лісі,

Й вода в ріці – хоча й холодна – чиста!..

Синиця, певно, з лісу прилетіла,

На гілку сіла, дивиться й співає!

І молодіють і душа, і тіло,

Бо я оточена усюди раєм!

Я тут наповнилася співом, світлом,

Вдихаю аромат горіхів стиглих,

І вдячна долі, осені і світу,

Що встигла стільки і ще стільки – встигну!

14.10.11  Віта Поштова

***

В такому горі,

В такій розпуці була я вчора!

В житті ніколи

Я не зазнала такого болю...

Я вся відразу   

Закам'яніла з тої образи!

Була б не біла —

То за хвилини б ці посивіла.

Я так страждала!

Моєму горю — і світу мало!

Скажу відверто:

Якби не вірші — могла б померти.

***

В твоє вікно промінчик сонця стука

Так тонко-тонко – голосом синиці!

Нас роз’єднала ще одне розлука –

І ти мені вже можеш тільки сниться…

Та ні, ще голос твій по телефону

Словами огортає, наче пухом,

І віддається в скронях ніжним дзвоном

І ніжністю виспівує над вухом…

Весна така запізня, як ніколи,

Ще й проліски не засиніли в лісі,

Трава не зеленіє ще навколо,

Шпаки не веселяться на горісі…

Та вже така тендітно-тиха ніжність

У серце, мов пташа маленьке, стука –

Зника між нами будь-яка розбіжність,

Не дивлячись на відстань і розлуку!

21.03.12  Харків

***

В траву горіхи падають беззвучно…

Їх так багато, що й трави не видно!

Політ горіхів вниз – це неминуче:

Земне тяжіння – ось кінцевий вибір.

А сонце – наче влітку! – на горісі,

І ще не обліта лапате листя,

І птаха ще якась щебече в лісі,

Й вода в ріці – хоча й холодна – чиста!..

Синиця, певно, з лісу прилетіла,

На гілку сіла, дивиться й співає!

І молодіють і душа, і тіло,

Бо я оточена усюди раєм!

Я тут наповнилася співом, світлом,

Вдихаю аромат горіхів стиглих,

І вдячна долі, осені і світу,

Що встигла стільки і ще стільки – встигну!

14.10.11  Віта Поштова

***

Вузьку дорогу обступає чорний ліс,

Світліє тільки неба смужка сіра,

І місяць зверху погляда униз навскіс,

А десь у серці жевріє ще віра,

Що чорнота панує, та не скрізь,

Що сірість теж буває не надмірна,

Що прикрощів і негараздів віз

Вночі розтягнуть в лісі дикі звірі,

А вранці з сонцем просвітліє ліс –

І всі ми враз змужніємо у вірі!

23.03.09  Кам’яна Яруга – Харків  

ЛУНІ

В цієї дівчинки яскрава врода

І кучерики, як у янголятка!

Біжить до мене з саду, з огороду –

Немов несуть невидимі крилятка!

Із нею бути – просто насолода!

І настрій – будь-який – вона підійме!

А сміх її – найвища насолода

І – найсолодші у житті – обійми!

19.08.20  Харків

***

В час нелегкий, коли душа в тривозі

І серце б’ється, ніби в клітці птах,

І мимоволі набігають сльози –

Здається, що в житті усе не так!

А день важкий: повітря не прозоре,

А наче згусток болю й гіркоти,

Є острах, що вночі не зійдуть зорі!

І саме в мить таку приходиш ти.

Собою повертаєш рівновагу,

Собою гасиш в інших людях зло,

І відчуваю вже в душі наснагу,

Неначе болю зовсім не було!

Я дихаю, сміюсь, радію зорям,

Душа моя вже не пече вогнем,

І світ – уже безмежний, неозорий –

За плечі ніжно обійма мене!

7.02.11  Харків

***

В чужій країні як би не було

Спокійно, добре, тихо – та не спиться,

Неначе дійсність вітром підмело

Й порозкидало, як опале листя...

Хвилини, дні, і тижні, як листки,

Туди-сюди літають поміж нами,

І світ увесь, мов кладочка хисткий:

Ще мить – і розпадеться під ногами...

Повітря свіже, крижана вода,

А небо голубе – немовби чорне...

У нас у всіх тепер одна біда,

Хоча така важка й різностороння!..

Сусіди вдерлись смертю та вогнем:

Катують, палять, нищать все розумне!

Вони жорстокіші із кожним днем,

І заздрісні, і хижі, і безумні.

Людське в них все зомбоване давно:

З дитинства, певно... Може, ще й від діда...

Чого до нас приперлося воно?!

Себе в росії нікуди подіти?!

Так убивало б там собі людей,

Корів, собак – усе, що тут вбиває!

Воно ж росло  одвіку – без ідей –

У зазомбованім рашистськім раї.

Воно не знало цінностей життя,

Його не вчили мислити тверезо,

Воно тинялось, дике, без пуття,

Немов на белебні суха береза...

І ось – війна! Яка ж бо радість їм!

"Асвабадітєлі" це бидло нині:

Звучать усюди заклики і гімн,

Й накази захопити Україну!

Але не вийшло: наші ЗСУ

За землю рідну б'ються, ніби леви,

За честь і гідність, волю та красу –

Вони в нас мужні, ніжні і сталеві!

Загинете, приблуди, бо війна,

Яку ви розпалили в Україні –

Не зникне, а повернеться вона

Вогнем до лігва вашого віднині.

Заплачуть ваші діти та батьки,

Бо ви не вернетеся вже в росію,

Та путлєра винить їм не з руки – 

Зробили з нього ви собі месію.

Ну, що ж, розхльобуйте, холопи, це:

Ви так по-рабськи прагли України – 

Себе самі загнали у кільце,

Тож хоч відчуйте крапельку провини.

За горе матерів, за смерть синів

І за дітей, згвалтованих руснею,

За хлопчика, що за ніч посивів,

Бо мама мертва – й він один із нею...

Солдати ваші катували нас – 

Один із них міг бути вашим сином – 

Прострілювали руки напоказ,

Де був тризуб чи "Слава Україні!"

Убивці ваші діти. Як і ви.

Бо ви мовчали, злякані до смерті!

Були тихіше тихої трави!

Тепер – як люди –  ви зі світу стерті.

6.12.22 Дюссельдорф – Ратінген

***

В чужій країні - я чужа..

Вина у цьому, звісно ж, не країни!

Це у душі моїй межа,

Бо так далеко рідна Україна 

Летіла б горлицею  я,

Але в будинку жити неможливо:

Ця про'клята навік русня

Між нами й домом врізалася клином. 

В чужій країні прихисток знайшли.

Їм вдячні, тільки хочеться додому,

Розкидав нас по світу ворог злий!

Така душевна невгасима втома... 

Грабують, палять, знищують усе,

До чого доторнуться, сила вража!..

Фашистська нечисть  смерть одну несе...

Та , все одно, усі у нас поляжуть! 

Таких катів і всесвіт не простить,

Не те, що ми, яких лишили миру,

Батьки з дітьми розділені за мить,

Живуть в чужих містах, чужих квартирах... 

Перемогти бажання - золоте! -

Хоч полягло героїв так багато...

І молимося Господу за те,

Щоб захистив він кожного  солдата!